Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 57

Солдат тим часом підкладав у багаття дрова і ліз на обрив. Поблизу в бору він уже підібрав усе, що могло горіти, тепер по дрова треба було йти далі, у дрібний сосняк за боровим пагорбом. Здалеку тягнути їх до річки робилося важко (чи, може, хлопець так знесилів), кілька разів на шляху він відпочивав на землі, до решти спітнілий у своєму засмальцьованому бушлаті. Бушлата він не скидав ніколи, як ніколи не знімав своєї куфайки бомж. «Все моє ношу з собою», — сказав той одного разу, коли солдат зауважив, що треба б роздягтися, бо стало жарко. Бомж не сказав більше нічого, а солдат подумав, що той, з його немалим досвідом має щодо цього і певну рацію. Він так само ніколи тут не роздягався.

Про політику вони не говорили, буцімто політика їх не зачіпала. Схоже було, що в атомній зоні вони вийшли з зони політики, як і влади також, і підпорядковувалися лише не менш суворим законам природи, законам виживання. Тільки одного разу, коли бомж проснувся на світанні, щоб підмінити солдата біля багаттячка, сказав ніби в продовження колишньої розмови чи, може, чогось побаченого вві сні:

— Знаєш, солдате, загалом я — за комунізм. На біса мені цей капіталізм…

— Либонь, тому, що капіталу бракує? — з усмішкою кинув солдат.

— Ні, не тому. При комунізмі мене, мабуть, давно б у в’язницю посадили. А тут поки кого не заб’єш, не посадять.

— А вам що — хочеться в тюрму?

— Не те, щоб хотілося. Але в тюрмі, якщо порівняти, — рай. Особливо взимку. А що? Тепло, годують, компанія яка-неяка. А спробуй перезимувати на горищі. Чи в каналізації. Та повоювати з міліцією, з крикливими двірничками. А в сміттєвих скринях при будинках тепер що знайдеш? Люди самі все жеруть, лише целофан викидають, — мовив він з якоюсь навіть кривдою. — На дідька лисого мені цей капіталізм, краще був би соціалізм.

— Ковбаса дешева, — в тон йому зазначив солдат.

— І ковбаса, і багато чого іншого. Візьми овочі. Можна було піти і накопати картоплі чи там нарізати капусти. Нікому не шкода — все колгоспне. А тепер тебе готові з рушниці застрелити за одну морквинку. Он старого бомжа в Зеленому і стрельнули. За дві морквини віддав життя. Не віддав на війні за вітчизну, так за дві морквини віддав. Ні, нашому братові при соціалізмі ліпше.

— Либонь при соціалізмі і бомжів не було. Не дозволялося.

— Не дозволялося, еге, це правда. Навіть жебраків вивели.

— А жебраки і бомжі — це не одне й те ж?

— Велика різниця, — сказав бомж. — Жебраки просять, а бомжі — ніколи. Хіба, коли їм самі дають. Бо гідність мають.

— Он як! А я й не знав.

— Бо молодий і багато чого не знаєш. Але я тебе навчу. Розкажу про соціалізм як вищу формацію… Чого? Капіталізму чи комунізму — вже й забувся.

— Але декотрим і при капіталізмі непогано, — сказав солдат.

— Он які котеджі набудували. Знов же іномарки…

— Набудували, еге. Шахраї різні. Що — вони заробили на ті котеджі? Накрали і користаються. Була влада радянська, а стала бандитська. Знаєш, одного разу я не стерпів. Так, у Менську. Бачу, у дворі двоє корпаються в новенькому «БМВ». Знаєш, остання модель, усе в нім блищить, мов у люстерці. І ці починають у ньому розбиратись: де карбюратор, де турбонагнітач, де шрус. А розбираються слабо, одразу видно, все з німецькою інструкцією звіряються. Я підійшов, аж душа моя зніміла, кажу: дозвольте мені, хлопчики, лише зирнуть, я ж автомеханік. Вони підвели голови, побачили моє лахміття, і один зі стриженою потилицею хапає гайковий ключ — мабуть, розміру 28 на 30, і як гаркне: геть звідси, бомже смердючий! Ну, я їм показав бомжа смердючого. Я їм видав. На дворі аж купка пенсіонерів зібралася. І знаєш, мене підтримали.

— Невже підтримали?

— Їй-богу. Один сказав: уночі їм колеса попроколювати, щоб знали. Але це марно. У такого красеня колеса попроколювати рука не підніметься. Хай їздить. Але я вже більше його не побачу.

— Хто ж винуватий…

— Звичайно, сам винуватий, — озвався бомж і переінакшив розмову. — Ну, як там наші жабенята? Чи ворушаться?

На той час вони зробили деякий харчовий запас — наловлених у болоті жаб посадили у викопану на березі ямку, напустили туди води, щоб жаби почувались краще. А щоб вони не вилазили, бомж прикрив їх згори тонкими жердками.

Тепер майже весь час він пропадав на болоті. Правда, поблизу жаб хутко не стало, чи він їх половив, чи, може, відчувши небезпеку, ті перебралися в дальній кінець болота, де було глибше і ріс очерет. Часто лазити туди в багно бомж остерігався; знову ж там стали траплятися дивнуваті жаби, либонь, жаби-мутанти, чи що? Декілька раз він ловив їх з двома парами довгих задніх лап і спершу аж порадувався: буде більше наїдку. Але згодом покидав їх у багно — невідомо ще, чого чекати від такого наїдку. Іншим разом йому трапилися невеликі жабки з дивно скособоченою головою — не в кінці тулуба, а нібито збоку. Цих також довелося відбракувати. За той час бомж уже набув певних знань про жаб і розбирався в них не гірше за якогось професора. Та й не диво: стільки часу пробув у болоті сам на сам з жабами. Його тільки трохи дивувало, що жаби ніде не квакали, буцімто всі втратили свій незвичайний жаб’ячий голос.

Погода на той час загалом сприяла їхньому бомжуванню. Зранку видавалися негусті тумани, на траву клалася роса. Опівдні ж було навіть спекотно, і тоді солдат перебирався на обрив, у затінок, під сосни. На сонці він став почуватись кепсько: дуже паморочилася голова, часом мутніло в очах, і він переставав бачити вдалину. Але це все з голоднечі, від недоїдання, заспокоював себе хлопець. Про гірше не хотілося думати. З обриву він не переставав стежити за вогнищем, яке слабенько диміло, ховаючи в приску не потрібний до часу вогонь. Якось він задумався на обриві й раптом зауважив, що багаттячко міцно задимувало, заіскрило під свіжим подихом вітру, що налетів од річки. Тоді хлопець зирнув у небо і сполохався — з-за бору сунула сиза з загорнутими краями хмара, вперше загуркотів далекий розкотистий грім.

На випадок дощу у бомжа була підготована неширока печерка в обриві, де лежало кілька потушених головешок. Обпікаючи руки, солдат почав переносити з багаття дрібні головешки, ховати їх у печерку, але він не встиг. З неба раптово ринув дощ-ливень, береговий пісок умить змокрів, річка задимила від струменів і бульбашок, багаття хутко осіло й потухло. Вже змокнувши в своєму бушлаті, солдат подався до печерки, щоб якось урятувати наношені головешки, але з обриву туди також полилися дощові ручаї, вони хутко залили і печерку, і всі головешки в ній. Тоді хлопець став побіч і розпачливо опустив руки…

Незабаром прибіг з болота бомж, так само весь змокрілий, але з жабами в полі куфайки. Відразу зрозумів, що сталося і, може, вперше бридко вилаявся.

— Ну що тепер? Сирими їх жерти?

Солдат змовчав, не знаючи, що сказати, — все ж він почувався винним, що не вберіг багаттячка. Але як-таки було вберегти за такої зливи? Мабуть, бомж розумів це й не докоряв хлопця, тільки якось надто засумував одразу. Його звично діяльний, бадьорий настрій, вочевидь, змінився на заклопотано-похмурий.

— Кепські справи, — роздумливо сказав він. — Що їсти будемо?

Що їсти, солдат не знав; не знав, що в цій ситуації можна було придумати, і він винувато мовчав. Бомж в’яло опустився на мокрий пісок.

— І мені щось сьогодні… — сказав він і не скінчив. Солдат занепокоєно підвів голову.

— А що?

— Та в грудях душить…

Солдат мовчав, чекаючи, що бомж скаже щось іще, але той не сказав більше нічого. Вони обидва стихли під здрібнілим уже дощем, розмова далі не йшла, кожен понуро віддався своєму клопоту. Спільний клопіт, схоже, разом з дощем відійшов кудись убік. Згодом солдат повернувся і помалу рушив змокрілим берегом, шльопаючи підошвами по набряклому піску.

Становище їхнє гіршало. Тільки посподівалися на ліпше, знайшли, як урятуватися від голоду, та раптом злива відібрала у них надію. Що вони тепер без вогню? Та й бомж почав нарікати на здоров’я. А ще ж недавно вихвалявся: загартований організм, жодна радіація не бере. Ні, мабуть, перед атомною чумою ніхто не втримається. Справа тільки в часі…