Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 56

— Що це?

— Від кулі. Кілер був п’яний, не поцілив.

— Кілер?

— А ти думав — півень клюнув?

— І за віщо?

— За гроші, звичайно. За що ж іще?

— І великі гроші? — з цікавістю питався бомж.

— Взагалі дрібниці, — байдужим тоном розповідала жінка. — Основні гроші встигли перегнати за кордон. А от себе не пильнували, коли решту намагалися зберегти. Ну, дружок мій і одержав у свій крутий лоб. А мені з рикошету — так само.

— Однак! — задумливо мовив бомж. Ризикована ваша житуха — з грошима.

— Була з грошима. А тепер пусто в кишені.

— Ну й добре. Вже тепер кілер відстане.

— Не скажи. Якби відстав, я б тут не опинилася.

— Он як!

Вони змовкли, жінка подала бомжу товстий недокурок, який той бережливо взяв закопченими пальцями.

— Що — вже курив?

— Було колись…

— А пацан? Хоча йому ще рано, — вирішила жінка, з усмішкою озирнувши солдата.

Йому й зовсім стало ніяково, майже болісно. І ця розмова про гроші, кілерів, куріння «травки» неприємно подіяла на нього, поривало встати й піти звідси. Хай би вони тут курили і сповідувалися одне одному, все ж у нього була інша, ніж у них, доля. Однак щось в особі цієї жінки притягувало його увагу, і він, хоч і з неприязню до неї, сидів і слухав.

— Одній тобі кепсько, — сказав бомж. — Напарника треба.

— Де ж його взяти — напарника?

— А мене візьми. Чи, може, хлопця. А що — у війську служив, дезертир…

Солдат мовчки підвівся і берегом річки пішов геть.

Він довго і без мети ходив між сосен, пізнаючи вже бачені місцини лісу, часом примічаючи, де сухі гілляки, які згодилися б для вогню. Сушнику на землі тут валялось мало, під соснами широко розповзлися зелені плями чорничнику, хутко мали появитися і ягоди. Але головна борова краса буяла вгорі, у бронзовім переливі сосен, які, одна в одну, стояли всі рівненькі — і товщиною, і висотою, і кольором оздоби, який плавно мінявся з оземка від сірого до яскраво-золотого у верхів’ях. Від цих соснових вершин линула чарівна лісова краса, якої не знайдеш у жодному іншому лісі. Однак і тут панувала самота, і солдат не розумів, чому. Вже ж ця борова благодать повинна б утішити, заспокоїти, обнадіяти людину, а ось не обнадіювала. Хіба поглиблювала тугу — добре ще, що не порушувала спокій. Спокою було тут навіть забагато, і людина нерідко переставала помічати його.

Поява тут цієї незнайомої жінки, здається, справді розворушила трохи заспокоєні почуття солдата, пробудила в ньому напівзабуте почуття незручності. Схоже на те, що він почав відчувати себе зайвим чи, може, побоявся втратити бомжа? Але бомж особливо його и не тримав біля себе. Найвірогідніше, що він відчув небажану перспективу самотності, від якої вже став одвикати. І тепер ця жінка..

Він ніколи не вмів нормально почуватися поряд з жінкою, особливо перед тими з них, що були старші, такі говіркі та гостроязикі; їх жіночі жартики, спрямовані на нього, бентежили і кривдили його. Він злився часом, але не на них — на себе, та нічого зробити не міг, не міг пересилити себе, тільки терпів. Ось як сьогодні.

На чебрецевій галявині він повалився у траву, жадібно вдихаючи знайомий цілющий аромат, який пам’ятав ще з дитячих років, коли на канікулах жив у бабусі. В полі чи в лісі бабуся завжди збирала різне зілля, сушила його в темних сінях і він часом питався: навіщо? Від хвороби, казала бабуся. Взимку простудишся, захворієш, а заварю гербатки — поп’єш і видужаєш… Якби жива була бабуся, певно, вона б і зараз заварила яких-небудь ліків — од радіації. Він би випив і був би здоровий. Але бабусі нема, а проклята радіація зачаїлася десь поблизу й чекає. Чого тільки чекає? І скільки буде чекати?

Коли почало сутеніти, солдат повернувся на берег. Він гадав, що жінка пішла, — ну якого біса їй тут робити з ними? Але виявилося, що поряд з бомжем вона сидить біля вогню і про щось тихо гомонить. Щось розказує. Щоб не заважати їм, солдат опустився на обриві віддаля, почав оглядати затуманене вечоровою смугою заріччя. Там, між лугових чагарників, уже підіймався туман, нерівним волоком плив-розпливався біля річки, простягаючись до вже затуманеної лісової далечини. Як завжди, світло прагнуло з’єднатися зі світлим, темрява з темрявою, либонь, у тому і була їх таємна одвічна спорідненість. Коли і ще потемніло, чоловік з жінкою встали від вогнища і пішли вгору, під сосни. Трохи зачекавши, солдат спустився до вогню, підклав ломаччя і сів на своє звичне місце — обличчям до річки. Він позирав у вогонь, але слух його ловив таємні і прозорі звуки лісу. Спершу там чувся віддалік стишений гомін, після ніби крик, який змусив його насторожитись. А затим після тривалої перерви донісся безтурботний жіночий сміх. Що б це все означало? — зосереджено думав солдат, про дещо, однак, здогадуючись. Але — тільки здогадуючись. Самому в такому становищі опинятися не доводилося, а з чоловічих розмов можна було міркувати про різне.

Біля багаттячка він і задрімав під ранок — як завжди, поклавши голову на коліна, і проснувся, бо відчув, що хтось підійшов побіч. Це була жінка, і її голос аж сполохав його в тиші.

— Бідненький, він тут скорчився, мов сирітка, — казала жінка, сідаючи поряд. Її легка рука лягла на його плече, обличчя наблизилося до його обличчя, і він відчув її незнайоме дихання. — Напевно, змерз?

— Та ні, нічого, — тихо відповів він, несподівано для себе — майже приязно.

— Такий молоденький… Хочеш, я тебе погрію?

Солдат здригнувся від настійного дотику її обох рук, спробував відхилитися. Здається, він сполохався і вже готовий був зненавидіти себе за той свій сполох. Але щось непідвладно колюче піднялося в ньому зсередини, і він вовкувато мовив:

— Не нагрілися… Там?

Жінка тихенько засміялася.

— Та ну! Нагрієшся з вами. Один старий, другий малий…

— Ну і хай, — сказав він. — Нащо ж тоді в’яжешся?

— Охляли, видно. На жабах, — після паузи зітхнула жінка і виразно з жалем сказала: — Що ж!

Після, відхилившись, скрутила цигарку з «травкою», прикурила від димного дубчика з вогню і підвелась.

— Думала, хоч парочку нагороджу. Для помети. Не вийшло. Солдат підняв голову — жорсткі слова жінки примусили його здригнутись.

— Чого дивуєшся? Кажу, нагородити хотіла. СНІДиком. Таким малесеньким, невиліковним. Мене ж так само солдат нагородив. Ну, хай не солдат — офіцер, яка різниця. Так що тобі пощастило, пацане! — жорстко сказонула вона.

Солдат повільно усвідомлював сенс тих її страшних слів і не знав, що відповісти. Дякувати або сварити. Хотілося запитати: а як бомж? Але не запитав. Хвилину він очманіло позирав на жінку, яка, присівши навпочіпки, зі смаком затягувалася «травкою». Не докуривши цигарку, кинула її в огонь і встала.

— Видніє. Піду. На Україну в який бік? Туди? — махнула вона рукою.

— Так, — розгублено буркнув він.

— Я тут заблукала трошки. Давно не ходила. Інші справи були — наркота!

Наркота, наркота, — стукала в його голові невиразна думка, і він пригадав її вчорашні слова про кілера.

— А кілер? — запитав він.

— Що? А, кілер! — спохопилася вона й засміялася, легко і щиро. — А ви й повірили!.. Дурниці все. Це — по п’янці…

Не попрощавшись, вона хутко пішла по стежці до очеретяної затоки, відтак зупинилася, і в ранковій тиші прозвучав її недалекий голос:

— І СНІД — нісенітниця! Збрехала я вам. Тож не бійтесь… Солдат спершу підвівся, вглядаючися в її невеличку на лісовому фоні постать, затим опустився збентежений. І коли за якихось півгодини з обриву до нього стрибнув бомж, тільки сказав:

— Пішла.

— Хай іде, — байдуже озвався бомж. — На Україні наркота дешевше.

Солдат не хотів йому ні про що розказувати, ні, тим більше, — питати. Сам він розумів небагато, але й того, що втямив, для нього вистачило…

Кілька наступних днів їхній найбільший клопіт став — жаби. Зранку бомж ішов у недалеке болото, там роззувався, скидав штани і, обережно ступаючи, ліз у болото. Жаби якось не дуже і втікали від нього, ліниво стрибали з-під ніг, і він хапав їх за довгі жилуваті лапи, пхав їх у шапку. Правда, жаб ставало все менше, треба було добряче полазити по багнюці, щоб наловити на вечерю.