Прометей - Малышко Андрей Самойлович - Страница 3

До юнака, бо ясночолі

І їх сини воюють в полі.

--- Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,

Від круч, від поля, від воріт,

Уставши камнем і травою,

Вітрами й ніччю грозовою,

Кричить: — Це наш! Іду на звіт...

Ах, як він мить оцю зустрів!

Немов не дихав, не горів...

І тіло — так! Своє це тіло,

І сонце інше засвітило

У кронах чорних яворів.

І навіть сірі горобці

Здаються — срібні промінці,

Дівочі очі, карі й сині. Він жив.

Він житиме однині,

Ховай же муку на лиці!

--- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!

Чому ж у нього патронташ

І п’ять гранат знайшли в соломі?

Він ночував в чужому домі,

Він двічі ранений. Він — наш!

Ми з ним по-своєму. А вам

Я все сторицею віддам:

В теплушки всіх, гайда в дорогу.

Хати ж — з порогу до порогу

Спалю, стопчу — віддам чортам.

Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? —

Як лан колючої трави,

Хитнулось, втихло. Тільки очі

Горять дідівські і дівочі,

І сльози в матері-вдови.

Боєць підвівсь, як біль із ран,

На цей осуджений майдан,

Побачив даль — не теплий вирій,

Теплушок ряд у ночі сірій,

Світанку смертного туман.

В теплушках люди без води,

Оці хлоп’ята і діди,

Ці матері — і в тебе ж мати,—

А ген за ними тліють хати,

Пожежі чорної сліди.

А кожен з них — сестра і брат.

Нащо їм холод ржавих ґрат?

Нащо їм сліз гіркі потоки?

І він вперед ступив два кроки:

--- Стріляй! Розвідник я. Солдат.

V

Чотири ночі й довгі дні

Без сподівань, в самотині,

У кам’яній, як лід, комірці...

Лиш гострий окрик на повірці,

Лиш милі спогади одні.

Про що ті спогади? Про свій

Гвардійський полк і перший рій,

Про друзів лагідну розмову,

Про тиш дніпровську вечорову,

О краю мій! Радянський мій!

І з тої злої тишини

Здавалось, друзі? — Ось вони,

Ідуть і падають в тривозі,

І вже в комірці на порозі

Пливуть понтони і човни.

Вже не підлога — клекіт хвиль,

Крутих і сивих, мов ковиль,

І видно бою панораму.

Кленова гілка б’ється в раму

Туга, як матері тужиль.

А по сухім календарю

Світанок вів свою зорю,

І день, пустивши буйні коні,

Ставав у хмарній оболоні

З високим вереснем на прю.

Яких думок, яких казок,

Яких-то спогадів разок

Ти нанизав у довгі ночі?

Надія в сни твої пророчі

Котила свій легкий візок.

У двері стукають: — Вставай!

Надії край. Чеканню край.

Бери свої немудрі речі,

Бери життя своє на плечі...

То вітер свище? Ні, нагай.

Короткий день, короткий вік.

Кому він біль важкий зарік?

Кому розклав огонь на кручі?

То гомонить потік співуче?

Ні,— люди стали як потік.

І барабани б’ють згори,

І вороння — як прапори

Жалоби чорної у хмарі.

Ті ж людські очі — сині, карі —

Чекають, просять: говори.

І повели його на шпиль.

Над рокотанням юрб і хвиль,

Ремінням скручений при згубі,

Високо піднятий на дубі,

Живий, дививсь на сотні миль.

Он — білий парус з-за ріки

Пливе, як чайка, у віки,

Полів нескошених безмежжя,

Он — видно все Лівобережжя,

І рідні армії, й полки.

Свої там хлопці на межі,

Нові зайнявши рубежі,

Ще не обралися клопоту.

Парторг зайшов у першу роту,

Чита газету в бліндажі,

А кашовар зварив обід,

Веде до кухні димний слід,

Листи доставили в траншею.

Земля повернеться, й над нею

Умитий день зійде без бід.

А в тебе ніч побіля ніг.

І що ти міг? І що не зміг?

Огонь сухими язиками

По чорнокор’ю, між гілками,

До рук, звиваючись, побіг.

...Юнацькі руки молоді,

Вам добре б тішитись в труді,

Тесать, копать, залізо б гнути,

Садити сад, зелені рути,

Плоти гонити по воді.

Кохання б в серце полилось —

Вам гладить золото волось,

Своє тепло коханій дати.

Ви ще не вміли обнімати,

А воювати — довелось...

Огонь сяга тобі до віч,

Палає дуб в мільйони свіч,

І сушить груди мука люта.

Ти руки звів — і трісли пута,

Реміння спалене із пліч.

Над зойк людей і даль узвиш,

У димну ніч, у мертву тиш

Глибінь очей твоїх іскриться,

Ти не людина — ти вже птиця,

І не палаєш, а летиш.

Тріпоче серце: я люблю

У спразі, в радості, в жалю.

Огнем напоєне до краю,

Горю, м’ятежне, не згоряю!

І не прошу, і не молю...

Дивіться, люди, по мені

Устануть інші в пломені,

Ставайте й ви в трудні походи.

Не вип’ють прокляті заброди

Живущу кров мою. О ні!

Уже не видно ні лиця,

Ні засмаглілих рук бійця.

Димить димовище під хмару,

І дуб тріщить, ясний од жару,

Зотлілий з серцем до кінця.

Ущухло вогнище, злягло.

Людей погнали у село,

А з ними йшли надії віщі...

Лише хлопчак на попелищі

Підвів засмучене чоло.

Десь журавлів пливли ключі

А він, самотній, уночі

Ще довго в вогнище дивився,

Не витримав, і похилився,

І впав на землю у плачі.

Жаркі вуглини підібрав

Для інших, радісних заграв,

Бо вже й йому сурмили ранки.

І серця стлілого останки

Зібрав, на груди приховав.

--- Живіть мене теплом своїм,

Я понесу вас в кожен дім,

Щоб знов життя людське розквітло,

Чи ж ваше горде, яре світло

Не вмре, як одинокий грім?

---Ой хлопчику, хороший мій,

Чому ти плачеш? Зрозумій,

У добре літо, в гожу весну

Я знову встану, я воскресну

Цвітком людських ясних надій...»

Світало. Хлопці-плотарі

Вже підтягали якорі,

І дуб об тій ясній годині,

Як чорний меч, на верховині

Торкнувся білої зорі.

Мені здалося, що то я

Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі

Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що вже я спалений стою

В тривожнім віці на краю

І людям серце простягаю.

Чи я живий, чи ні,— не знаю,

Не відаю і не таю...

І тільки спогад з далини,

Як рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею.

О мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни!..

1946