Прометей - Малышко Андрей Самойлович - Страница 2

А рани дві — важкі, як свідки,

Та ще в сивинах голова...

Чекай, це все в потоці мрій.

Заходить хлопчик, вірний твій

Товариш. Він тебе німого

Знайшов із матір’ю й до свого

Двора приніс. Живи. Радій.

Ну що там, хлопчику? Сідай.

А що казати? Німцю край!

Година, бачите, сувора,

Не сплять учора й позавчора.

Ґелґочуть, шепчуть. Що там — знай!

Видать, капут? — Мабуть, капут!

Гармат наставили он тут,

За нашим садом в огорожі,

Блукають тихо на сторожі,

Один другому: — Гут? Не гут!

А щоб вас чорт узяв, сичі!

І ще що бачив? — Що? Вночі

Вже осінь глянула до двору.

Мені б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключі

Украли німці. А в ліску

Кленове листя по піску

Лежить багряною габою,

А чорногузи між собою

Клекочуть на старім містку.

І ти Смоленщини поля

Згадав обкошені. Рілля

Біліє в бабинім тім літі,

Немов по всім широкім світі

Полотна білі простеля.

Калина в пурпурі, дуби,

На отчій хаті голуби

Злітають в синь, гармошка грає,

І так-то грає — серце крає,

Що вмри,—а згадуй і люби!

Снується вечором легка,

Глибока й тиха, як ріка,

Забута пісня за пороном:

«Звезда полей над отчим домом

И матери моей рука...»

Ах, світе вольний, грозовій,

Як я люблю тебе! В нічній

Осінній тиші хоч книжчину

Ти почитай мені, хлопчино,

Світи ліхтарик, хлопче мій!

А що читати? Книг нема.

Тут за листівку — всім тюрма,

А ви про книгу. Де та книжка?

Хіба «Кобзар»...— В очах усмішка.

Побіг, руками обома

Несе. Сухий листок-папір

У книжці, видно, з давніх пір

Не раз прочитаний, жовтавий,

А жар його, а поклик правий

Легкою мірою не мір.

І вже бреде сліпий кобзар,

І Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар.

І Катерина півжива

Дитя в хуртечі сповива,

Сніги колишуться над нею,

Орел жадібний Прометею

Криваве серце розбива.

То хто ж він був? — То був юнак,

Що в бога вкрав вогонь і знак

Того вогню приніс людині.

Читай-но далі.— Мерхлі тіні

В кутку хитаються, як мак.

І бог убив його? — Ні, ні,

Скарав довічно, в єдині

Прикув до скелі, мов к порогу.

То й що? — Він не скорився богу.

Ото людина!..— Так одні

Собі удвох у пізній час

Щось гомонять. Ліхтар погас.

Вони вже сплять ополуночі,

І Прометея зорні очі

Їм в сні ввижаються не раз.

III

Облава німців по дворах,

Як та чума, ходила. Жах,

Німий, холодний, до світанку

Гримів прикладами на ґанку,

Стріляв, свистів, палив у прах.

Повзли машини по шляху,

Стерню збиваючи суху,

Веселий півень на загаті

Мовчав, кричали діти в хаті

В тривожну ніч, у ніч глуху.

Ворота впали; од воріт

Сліди підкованих чобіт,

Чужих чобіт, чужого слова.

І місяць в небі, як підкова,

Безумно котиться у світ.

Уже моргає ліхтарець,

Уже в стодолі, де боєць

Заснув, — стоять, як сірі круки,

Уже кричать, падуть на руки:

Ти звідкіля? Ти хто? — Кінець

Коли ж виводили за двір,

То на ворота впав твій зір

На дві обірвані ворітні.

Здалося, звалені, самітні,

Вони шепочуть: «Нам повір,

Ми цю обійдемо біду,

Ми ще скрипітимем в ладу,

До нас хазяїн хліб везтиме,

Весілля бубнами густими

Стрічати буде молоду.

А ти приходь, як будеш жив,

До нас у гості після жнив,

І щоб твоє зраділо око,

Ми так відчинимось широко,

Щоб ти й сучечка не вчепив!..»

IV

Коли ж розвіявся туман,

Його з комірки на майдан

Вели з-під допиту на люди,

Можливо, хто жалом огуди

Роз’ятрить біль зажитих ран.

Як важко перші кроки йти!

На ланцюгах біжать хорти,

Дорогу нюхаючи, звірі,

І вартові мовчазно-сірі,

І офіцери — два кати.

Про що ти думаєш в цю мить?

Про те, що день твій одшумить,

Що згасне погляд на півслові?

Що, може, першої любові

Не дочекатись, не допить?

Людських облич, можливо, жаль?

Чи неба літнього кришталь

З дубами й сонцем у долині

На серце ліг, як жар, однині,

Як літ юнацьких тепла даль...

Чи, може, смерті лютий крик

Ліг німотою на язик,

І ти прокляв і сонце, й трави,

Вечірніх зір м’які заграви

І все, до чого здавна звик?

Ні... Як же можна проклясти

Те, що живе в тобі для мсти,

Для воскресіння, як відбиток

Душі твоєї. Сонця злиток,

І правду, й гнів — тобі нести.

Тривожить інше: стане друг

Людей розпитувать навкруг,

Чи хто розкаже, як з собою

Не взяв зневіри я з журбою,

Не похиливсь од ран-недуг,

А чесно вмер. Від цих долин

Чи зайде воїн хоч один,

Чи занесе в смоленську хату

Про мене звістку скупувату,

Що не верне додому син.

Що з ним не стрінеться сім’я.

Чи мати знатиме моя,

Що інша мати в іншім домі

Мене доглянула в утомі,

Неначе син для неї — я...

Що інша мати при свічі

В’язала рану на плечі,

Поїла чаєм, з вишні соком,

А одвернувшись, ненароком

Тихенько плакала вночі.

Ну от і все. Б’є барабан.

Мовчить юрба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди,

Дівчата й згорблені діди,

І хлопчаки побіля тину

Злетілись, стихли на хвилину,

Почувши подихи біди.

А він — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

В юхтових чоботях — напроти,

В очах ні крику, ні скорботи,

Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...

Чи закрутилась голова?

Від рани стомленого тіла

Уся сорочка потемніла,

Вся поруділа,— не нова...

Це ваш? — Це наш,— говорить дід.

Це наш,— хлопчак за дідом вслід.

Це наш,— дівча ступа охоче

І щиро дивиться ув очі,

Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,

І в хлопця руки в мозолі.

Він, може, теж коваль? І знову

Клепав би плуг чи гнув підкову.

--- Це наш,— і клоняться к землі.

А тесля теслі: —Підійдім,

Він, може, теж возводив дім,

Сушив кленину в ночі літні

Чи ставив тесані ворітні.

Це наш, ми клянемось на тім!

І матерів гірка любов

Підводить їх без перемов