Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 77

В кімнаті не було однієї людини, відсутність якої всі відчували.

— Жаль, що з нами немає Матео, — промовив Мафіо, а Ніколо Поло подумав: «Мене завжди тішило, що біля Марко є Матео». Вголос же промовив: — Не треба йому було плисти.

— Тепер їздив би з нами. Слова падали, як важкі краплини.

— Весь флот біля Ціпангу знищено, — не підводячи голови, озвався Марко.

Запала довга мовчанка. Нарешті Мафіо сказав немов сам до себе:

— Значить, ти вже знаєш про це.

Ніколо й Мафіо уникали погляду Марко. Так, вони вже знали про загибель флоту, але не зважувались сказати про це Марко.

— Я вірю, що він ще живий, — сказав молодий Поло.

— Будемо сподіватися, — відповів батько.

ВИКРАДЕННЯ

«Оце і моє життя», думала Ашіма. Ранкові голоси дратували її. Від третього двору до вулиці було досить далеко, і сюди не долинали вигуки, розмови, шум майстерень. Та що з того, коли пташки співали на все горло і кожен крок, кожна посмішка заважали їй?

Молодий пан рано пішов з дому.

— Я хотів сьогодні побути цілий день дома, але міністр Ахмед прислав по мене кур'єра. — Марко посміхнувся трохи зніяковіло. — Пробач мені, Ашіма! — І зник.

Для нього вона тільки блискучий камінь, який прикрашає сад.

Може, їй треба було сказати: «Чому ви пробачаєтесь переді мною? Я вас не розумію, месер Поло. Хіба є що-небудь важливіше за ваші справи при дворі? — І потім ущипливо додати: — Ви ж знаєте, що я найбільше люблю сидіти сама вдома».

Ашіма вигадувала нові й нові відповіді, все вагоміші і все ущипливіші. Вона взяла срібне люстерко, оправлене в слонову кістку, протерла його до блиску і глянула на себе. Хіба вона не красива? Вітер шарпав відчинене вікно. На вербі тріпотіли листочки і співали тиху мелодію, доповнюючи її мовчазною грою тривожних тіней.

Служанка, яку Ашіма прозвала Перлинкою, принесла чай. Вона дрібно, нечутно протупотіла по килиму, ніби танцюристка. Ашіма відклала люстерко і відступила од вікна.

— Ти така весела! — сказала вона. — Завжди смієшся.

Дівчина зиркнула на господиню. Її пройняв легенький острах. Може, вона її розгнівала? Але Ашіма була зовсім не сердита, тільки трішки зажурена. Хіба вона не чує, як співають пташки?

— Я кинула в ставок камінець, — сказала Перлинка, — і рибки порснули на всі боки. Так було весело!

Вона показала руками, як швидко розбіглися золоті рибки, і широко розкрила рота: ось як вони хапають воду. Вона так скривилась, що Ашіма не могла стриматись од сміху.

— Ну, досить! — сказала вона, знову посерйознівши. — Адже мені зовсім не хочеться сміятись.

Дівчина одразу ж послухалася, хоч її обличчя залишилось веселим.

— Тут так хороше! — зважилася докинути вона. — Ви такі добрі до мене. І їсти є вдосталь.

«Її не б'ють, — подумала Ашіма, — і вона рада». Ашімі стало трохи соромно за свою невдячність. Як вона могла забути, що вона стояла на найнижчому ступіні людського існування, поки її не визволили Матео й Марко. Голод, побої, лахміття замість одежі — ось що знала вона тоді.

— Я хочу тебе щось спитати, — мовила вона до служниці.

Та з цікавістю схилила голову, облизнувши кінчиком язика губи. Вона мала такий вигляд, наче сподівалась почути якусь величезну таємницю.

Щоки Ашіми почервоніли. На мить вона завагалась, але врешті все-таки спитала:

— Скажи, Перлинко, чи я красива?

І враз так засоромилась, що не знала, куди очі подіти.

Але дівчина відповіла їй з щирим подивом:

— І ви ще питаєте? Ви гарні, як фея. Хто тільки гляне на вас, того одразу полонить ваша краса. Та ви й самі це знаєте. Нащо ви питаєте мене? Ви гарні й добрі, як небесна королева, — мрійливо додала служниця.

Ашіма збентежено бавилася намистом з перлів.

— Я питаю такі дурниці, — мовила вона. — Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш про це жодного слова.

— Нікому! — урочисто пообіцяла дівчина. — Навіть золотим рибкам у ставку не скажу нічого.

Раптом Ашіма почула чиїсь кроки.

— Хтось прийшов, — мовила вона, встаючи з свого місця. — Ходи-но подивись, може, це пан повернувся.

Двері тихо відчинились. В Ашіми закалатало серце. Вона приколола волосся шпилькою з бірюзи і схвильовано розгладила руками вбрання. Вітер доніс до її слуху чужі чоловічі голоси. Ашіма розчаровано сіла на своє місце. Коли повернулась Перлинка, вона знову була байдужа й холодна.

— Що там таке? — спитала вона.

— Посланець від пана Марко Поло. Пан чекає вас у віллі над річкою. Він прислав по вас паланкін.

— Марко… молодий пан? Хіба він пішов не до міністра Ахмеда?

Ашіма безпорадно дивилась на служницю. Але одразу ж, охоплена радістю, забула всі свої сумніви. Заплескавши в долоні, уже весело вона сказала:

— Тоді треба переодягнутись. Скоріше! Ти ж чула: мене чекає у віллі пан. Чого ти стоїш, наче вкопана?

З ним що-небудь трапилось? — Ашіма злякано завмерла на місці. — Ніколи він не присилав по мене паланкіна. Чом посланець не заходить у дім? Скажи, що трапилось, що все це означає?

Дівчина, хутко допомагаючи Ашімі одягати сукню, спробувала заспокоїти її:

— Нічого не трапилось. Пан хоче говорити з вами. От і все. — Вона тихенько засміялась,

— У мене неспокійно на серці.

Дома їй ні в кого було спитати поради. Де її великий, добрий Матео? Як він умів своїм громовим голосом розвіювати її страх. Інколи їй здавалося, що він уже ніколи більше не повернеться. Їй хотілось поговорити про це з Марко, але йому нібито було важко чути ім'я капітана. Та й брати Поло намагалися в її присутності не говорити про Матео.

Ашіма вийшла з дому з якимось двоїстим почуттям. Але на осяяній сонцем вулиці її раптом знову охопили сумніви. Носильники, які присіли трохи відпочити в затінку, послужливо схопилися.

Носильник Янг відсунув шовкову завісу і допоміг Ашімі сісти в паланкін.

— Куди ви понесете мене? — спитала дівчина.

— Недалеко, пані, — відповів небалакучий носильник.

Ашіма опустилась на м'яку подушку. Від шовкової матерії йшов приємний запах. Легке погойдування навівало сон. Страх покинув дівчину. Марко чекає на неї. Напевно, хоче познайомити її з своїми друзями. Дівчину охопила велика, нестримна радість. Більше їй не доведеться сидіти наодинці з своїми гіркими думками. Згадавши запитання, з яким вона звернулась до служниці, Ашіма посміхнулась. «Ви гарні, як фея!» Це було сказано щиро, чи щоб підлеститись? Аби тільки дівчина не розповіла нікому про її дурне запитання… Звичайно, вона й справді так думає,

Янг, задумавшись, механічно ступав у такт крокам свого напарника. Він не звертав уваги на околишню місцевість. Нести було не важко. Коли в носилках сиділа Джамбуїк-Хатун, держак тиснув на плече куди дужче.

«Віднесеш її в віллу над річкою, — сказав йому Саїд. — Якщо добре виконаєш завдання, одержиш нагороду. І щоб нікому не говорив про це жодного слова, а то втратиш голову».

Ванг і сліпий Шю втекли з Камбалі. Пекар Лі сидить у в'язниці. Думки носильника гарячково працювали: чому міністр Ахмед звелів однести дівчину у віллу? Вона китаянка. Янг бачив її обличчя, коли вона питала: «Куди ви понесете мене?» І він не міг забути цього обличчя.

Он і вілла стоїть на пагорбі, оточена садом. Тут порожньо й гарно. В саду цвітуть квіти й кущі. Висока біла стіна оточує цей тихий світ. А внизу, біля підніжжя пагорба, виблискує, немов коштовний камінь, річка.

Відчинились ворота. Слуга показав носильникам, куди йти. Ашіма почула його слова. Вона ніби прокинулась від заціпеніння. Її сумніви зникли. Ось, нарешті, вони й тут. Зараз вийде Марко і, посміхаючись, зустріне її.

Носильники поставили паланкін на землю. Янг відсунув завіску і допоміг Ашімі вийти.

Ашіма окинула поглядом сад. Перед нею стояв багато одягнений слуга і низько вклонявся їй.

— Де пан Марко Поло? — спитала вона.