Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 42

Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.

Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.

Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.

Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.

Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч на край світу.

— Як ви себе почуваєте? — спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.

Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.

Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них — Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.

Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.

Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.

Караван замикали джигіти, які, незважаючи на погану дорогу, весь час хвацько показували свою майстерність у верховій їзді.

Трохи проясніло. Пелена хмар де-не-де розірвалася, засиніло небо. На сході бовваніли вкриті лісами гори.

— А чи не здається тобі, що їхати стало легше? — озвався Матео, випростовуючись у сідлі.

— Дуже добре їхати, капітане Матео, — гаряче запевнив його Марко.

— А знаєш, чого мені зараз найбільше хочеться?

— Звичайно знаю! Вам хотілося б стояти біля штурвалу.

— Вірно! Перед тобою розкинулось море, вітер надимає вітрила, хвилі б'ються об борт. Один поворот керма, і ти вже відчуваєш, як чудова посудина з дерева й заліза слухняно піддається твоїй волі, як вона, погойдуючись, стрілою мчить по хвилях… Ти розумієш, Марко? Що важить у порівнянні з кораблем якийсь там кінський круп? Хіба можна верхи на конячині мандрувати так, як на кораблі? Найменший човник дорожчий для мене за Джульєту. Всі кістки вже болять!

— Але на кораблі в пустелю не поїдеш, — заперечив Марко.

— Твоя правда. І мені не лишається нічого іншого, як потоваришувати з Джульєтою.

Через вісім днів перед очима мандрівників з'явились будівлі й башти Багдада. Вогненне сонце стояло на небі, осяваючи все яскравим світлом. Воно ніби зачепилось за вершечок мінарета, надаючи найрізноманітніших барв цегляним дахам і розсипаючи свої промені по рудуватих водах Тігру. Потім воно непомітно спустилося за тоненький мармуровий шпиль і кілька секунд висіло на даху величного мусульманського монастиря. Вечірні сутінки простягли свої пальці до його пурпурової краси, небо згасло, і весь світ обгорнувся сірим серпанком.

— Ось ми й у Багдаді, Джульєта, — сказав капітан Матео.

Марко посміхнувся.

БЛАКИТНА БІРЮЗА

У Багдаді всюди поміж густих садків виднілись руїни. Розкішний каліфський палац із баштою, в якій колись зберігалися золоті й срібні скарби, лежав в уламках. Мури навколо міста були здебільшого розвалені, а рови замулені. І тільки білі мечеті, стрункі й прекрасні, стояли незаймані посеред будинків. З мінаретів лунали протяжні вигуки: «Ля ілла іль аллах…» Магометани падали ниць і молились.

Місто вже звикло до чужих володарів. Та й чужинці почували себе в будинках багатіїв куди затишніше, аніж в сідлах коней і в своїх наметах. Вони вже були не такими, як їхні діди та батьки за часів Чингісхана — безстрашними воїнами-кочівниками, ім'я яких наводило жах на весь світ. Та у них ще вистачало сили для того, щоб тримати в покорі завойовані країни.

Багдад поволі оживав після страшного нападу і знову ставав великим торговельним центром.

З Хоросана й Кірмана сюди привозили надзвичайної краси бірюзу. Ніколо й Мафіо Поло вирішили придбати цих сяючих блакиттю коштовних каменів, які високо цінувались у країнах Сходу. Їм приписували таємничу силу. Говорили, що досить мати бірюзовий камінь з Нішапура, так званий Абу Ішакі, на грудях, щоб захистити себе від усіх нещасть. Цей камінь мав гострозорість людського ока, забезпечував перемогу над ворогом і прихильність принців.

Так говорилось в одному з старовинних Нішапурських рукописів.

Ніколо, Мафіо й Марко Поло йшли гомінкою базарною вулицею. Марко гостріше за батька й Мафіо Поло відчував чарівність цього чужого і водночас уже близького його серцю життя. Він ладен був зупинятися на кожному кроці. Але час квапив. Незабаром вони вийшли на вуличку, де було менше шуму й метушні. Перед крамничками на сонці сиділи індійці, які обмінювали гроші різних країн. Біля них стояли найрізноманітніші маленькі ваги.

З майстерень ювелірів доносилось тихеньке постукування молоточків. Якийсь літній ювелір підкликав до себе венеціанців і поцікавився, чого вони бажають. Почувши, що вони розшукують бірюзу, майстер жваво запросив їх до своєї крамниці, всіляко розхвалюючи при цьому свої товари.

Оглядаючи клієнтів і розмірковуючи, чи не можна їх обдурити, він повів їх у маленьку кімнатку. Тут у нього зберігалися камінці, які він протягом кількох днів потримав у глиняному кухлі з водою, від чого вони потемніли і набули вигляду найкращої бірюзи. Але за кілька тижнів камінці знову посвітліють і втратять весь свій блиск. Тоді вони стануть не дорожчими за гравій, яким усипано береги річок.

У маленькій кімнатці зберігалась приємна прохолода. Крізь заґратоване вікно падало сонячне світло. Ювелір дістав із шафи гаманець і висипав на стіл коштовні камені. Побачивши їх, Марко ледве не скрикнув від захоплення. Прекрасні камені заблищали на сонці.

Ювелір клявся усіма святими, що це — найсправжнісінька і найкраща бірюза з Нішапура.

— Ви тільки погляньте, панове, — вигукнув він, — хіба ці камені не блискучіші від зірок? — Він по-змовницькому притишив голос: — Вельмишановні панове, повірте мені, що вам випало щастя! Таких каменів не було з часів царя Соломона. — Він перейшов на таємничий шепіт: — Тільки я прошу: не видавайте мене. Оці камінці, які ви бачите перед собою, прикрашали колись скарбницю каліфа. Мені продав їх один татарський князь. — Торговець узяв у руку кілька каменів і подивився на них проти сонця. На його обличчі проступив вираз безмежного захоплення: — Вони сяють яскравіше, ніж сонце, і своїм сліпучим блакитним кольором нагадують. очі богів.