Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 41

— Раніше Моссул був чудесним містом, — сказав Хаджі-Мухаммед.

Караван прибув сюди лишень учора, і в Марко склалося враження, що це місто нічим не відрізняється від інших торговельних міст, які йому довелося бачити. В ньому були такі самі тісні вулички з землянками й маленькими будиночками, білі мечеті з голубими, позолоченими куполами і з тонкими, гостроверхими мінаретами, були й широкі вулиці з глухими стінами, за якими ховалися будинки й садки багатіїв. На базарах продавали гаптовані золотом і сріблом муслінові тканини. Вздовж цегляних музеїв і склепів густо тулились крамнички. Шевці, сидячи перед своїми майстернями, шили строкаті, з візерунками черевики й оздоблювали їх самоцвітами та срібними нитками. Мідярі кували горщики й казани, столяри вирізували скриньки з жовтого бука.

Це було якесь безладне, гучне життя, зовсім не таке, як у Венеції, легше, строкатіше, але водночас чимось і схоже на нього. Бракувало тільки кораблів, великих вітрильників і галер, моря й лагуни, палацу дожів і важкої пишноти собору святого Марка.

— Ви так замислились, юначе, — сказав Хаджі-Мухаммед.

— Моссул — прекрасне місто, — відповів Марко. — Ви маєте рацію.

Хасан-бек нагнувся вперед і гаряче промовив:

— Нема більше краси в нашій країні. Татарські копита розчавили її!

Він знову відхилився назад, немов той вигук забрав усі його сили.

— Хасан-бек утратив під час татарського нападу свій дім, майно й сім'ю, — тихо пояснив Хаджі-Мухам-мед. — Колись Іран був могутньою країною. Скрізь співали про мужність іранських вояків. Але потому ми втратили силу. Аллах прогнівався на нас. По нашій беззахисній землі промчали орди чужинців. Міста було зруйновано, села спалено, поля стоптано й перетворено на пасовиська для татарських коней. Нашою країною володіють чужинці, і війнам немає кінця.

Хаджі-Мухаммед говорив по-італійськи. Хасан-бек, втупившись поглядом у сріблястий струмінь водограю, лишався байдужим до розмови.

— Розкажіть мені що-небудь про свою країну, — попросив Марко.

— Ні, вже пізно, юначе. Завтра вранці, з першим криком віслюка, ми вирушаємо в дорогу. Ви будете стомлені.

— Я б слухав вас усю ніч, — сказав Марко.

І тоді, підлещений увагою хлопця, персіянин почав свою розповідь:

— Коли так, то послухайте історію про багдадського каліфа. В ті часи я був не старший, ніж ви зараз. Багдад тоді був столицею могутньої держави. В ньому, у розкішному палаці, жив каліф, глава всіх правовірних. Місто славилося на весь світ як центр торгівлі, арабської науки й мистецтва. Я знаю багато міст, але рідко яке могло зрівнятися з Багдадом. Каліф назбирав стільки багатств, що всі інші володарі в цілому світі могли про них тільки мріяти. Але він і пальцем не поворухнув, щоб захистити себе від воєнної загрози.

Хаджі-Мухаммед притишив голос, і Марко довелося ще дужче напружити слух, щоб усе зрозуміти.

— В той час татарські хани почали розширяти свої володіння. Їх було четверо братів. Старшого звали Менке, він правив у столиці татар, оголосивши себе володарем володарів. Після підкорення Китаю і суміжних з ним земель братів потягло на нові завоювання.

Вони вирішили, розділивши між собою світ, створити грандіозну державу. Один з них мав посуватись на схід, другий — на південь, а ще двоє — розширяти свої володіння в інших частинах світу.

Хан Улагу зібрав величезне військо й рушив на південь. Повірте мені, месер Поло, я не з лякливих, та коли я вперше побачив татар, мене наче паралізувало від страху. Це було тринадцять років тому. Вони підкорили на своєму шляху всі країни і підійшли до Багдада — сто тисяч вершників і піхотинців. Татарський хан вирішив обдурити ворога. Сховавши в лісі дві армії, він на чолі невеличкого загону наблизився до міських воріт.

Багдадський каліф, сподіваючись розгромити купку ворогів, вийшов з своїми охоронцями з міста. Мене й сьогодні розбирає гіркий сміх, коли я пригадую той день. Як можна було пійматися на таку незграбну хитрість! Хан Улагу для виду почав відступати. В лісі армію каліфа було оточено і в кривавому бою зниіадно. Каліфа забрали в полон, і Багдад потрапив до рук переможців.

Коли Улагу вступив у місто, то, на превеликий свій подив, знайшов там башту, повну золота. Він наказав привести до себе каліфа і спитав його: «Я бачу тут башту, повну золота. Чому ж ти не використав цих багатств, щоб створити могутню армію? Адже ти знав, що я йду. Тепер ти будеш покараний за свою жадобу!» Він наказав заперти каліфа в тій башті, і той загинув з голоду серед своїх багатств.

Хаджі-Мухаммед замовк. Чутно було тільки, як хлюпотить у фонтані вода і як іржуть та б'ють копитами в конюшнях коні. Похолодало. Наближалася північ.

Хасан-бек прокинувся з дрімоти. Він підвівся, вклонився і промовив:

— Час спати! Хай благословить вас аллах!

— Спасибі вам за розповідь, Хаджі-Мухаммед, — сказав Марко.

— Нізащо! Я ж вам казав уже: коли сяють зорі, розкриваються серця. На добраніч, месер Поло!

Марко повернувся в кімнату, замкнув двері і ліг на свою постіль, його здолала втома. Все ще думаючи про нічну розмову, він незчувся, як заснув.

Коли Марко вранці прокинувся, на подвір'ї стояв гамір. Пронизливо ревли віслюки, гавкали собаки, мекали вівці і лунали збуджені вигуки служників та погоничів.

Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.

Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.

Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.

— Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.

— Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.

— Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? — з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.

— А другий?

— Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.

— Його звати Хасан-бек? — мовив Ніколо Поло. — З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.

Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.

— Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?

Ніколо Поло поглянув на двері:

— Ти не хочеш мене зрозуміти!

— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…

— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?

— Не обмовився жодним словом.

— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.

Ніколо Поло встав.

— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….

— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?

— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.

Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.

Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.