Важко бути іншим або історія мого життя (СИ) - Гаврилюк Мар'яна - Страница 16

– Мала, але в неї купа роботи сьогодні і я поїхала на автобусі.

– Чому не сказала мені, я міг тебе підкинути.

– А що в тебе з голосом, щось сталося?

– Та ні я просто заснув, стомлений від наших нічних пригод. А чому ти так хвилюєшся за мене, в тебе все гаразд.

– Так, – збрехала я і поклала трубку.

Я так рада що з ним все гаразд, марно хвилювалася, а от що мені робити. Мої думки перебив телефонний дзвінок то знову був Джек.

– Я от що хотів запитати наша домовленість ще в силі?

– Так звісно. Сьогодні о дванадцятій біля мене…

Розділ 12

Я була стомлена, але спати не могла погані думки так і лізли в голову, і щоб якось відволіктися я вирішила приготувати вечерю, смажена картопля, єдина річ що в мене виходила бездоганно. Тому я вирішила пригутувати саме її.

Під час приготування вечері я й сама захотіла їсти, потрібно скуштувати всій шедевр, поклавши в тарілку порцію картоплі я принялася їсти, хм непогано-непогано.

– М-м-м що так смачно пахне? – входячи в дім промовила мама, – ти сама готувала?

– Привіт мам, так смажена картопля єдина річ що мені добре виходить. Роздягайся і йди вечеряти.

– Гаразд люба вже йду, ледь звільнилася від роботи стільки справ навалилося за останній час.

Мама переодягнулася і ми разом повечеряли. Потім я піднялася до кімнати і почала дивитися серіали, щоб не заснути. Одна серія за іншою час нестерпно повільно проминав, я вже відволіклася від думки про те що завтра мені в школі настане кінець і просто насолоджувалася серіало-переглядом, паралельно згадуючи той день коли я зустрілася з групою Sweet Poison. І тут мене повертає до реальності телефонний дзвінок.

– Алло.

– І не говори що ти знову заснула.

– Ні, я серіал дивлюся.

– Ну що готова?

– Авжеш.

– І мені не довидеться тебе чекати поки ти переодягнешся?

– Ні, тому що я була готова ще годину тому.

– Добре швиденько виходь, – я як і попереднього разу безшумно пробралася на двір і швидким кроком попрямувала до машини Джека.

– Ну що поїхали.

– Так бос.

– Так ти познайомиш мене з барабанщицею??

– Ну добре познайомлю.

– Ура! Я люблю тебе.

– Ти це вже казав.

–Я знаю, – до вечора погода налагодилася вітер розвіяв всі грозові хмари, і сонечко приємно світило, але все одно ніч була прохолодною. Ми швидко доїхали до бару де мали виступати Адам із групою. Джек припаркував машину і я вийшла на вулицю, голосну музику чітко було чути аж на двір, на стоянці я побачила і той розфарбований фургончик на якому подорожували Адам і Ерік з компанією.

– Ось поглянь, а от і їх фургончик.

– Звідки ти це знаєш, ну колись ти змушена будеш розповісти мені як познайомилася з ними.

– Може колис ,– з усмішкою на обличчі промовила я.

Ми попрямували в бар, це була невеличка за розмірами будівля більше схожа на міні маркер або на придорожне кафе на вході нас зустрів охоронець він був величезний своїм тілом він закривав весь прохід.

– Ваші білети будь ласка.

– Ось.

– Проходьте.

В середині панувала спокійна атмосфера інді року, невеличкі столики простягалися вздовж кімнати тим самим звільняючи місце для тансполу, людей було багато як для такого маленького приміщення крім, Адама і його групи ще виступали двоє якихось не місцевих груп. Там справді панувала така спокійна атмосфера, ніхто не штовхався не валявся п’яним десь на підлозі, в таких закладах ти почуваєш себе своєю, а не чужою. Ми з Джеком підійшли трішки вперед щоб розгледіти групи. Одна вже закінчила свій виступ і повільно йшла геть зі сцени. Інша вже виходила на сцену, і я впізнала знайомі обличчя, так то був Ерік, а за ним йшов Ден. Побачивши їх в мене на обличчі вмить з’явилася усмішка. А от і на сцену виходить Адам.

– Ось вони Мері.

– Так, я бачу.

– Підійдемо ближче?

– Добре, – побачивши мене Адам всміхнувся. Концерт почався всі почали енергійно стрибати і підспівувати їм. Адам почав співати, я не чула раніше як він співав і почувши це вперше ти розумієш, ась він талант, ледь хрипкий приємний голос в його голосі я впізнала голос відомого співака із групи Lifehouse Джейсона Вейда. Я просто стояла там і насолоджувався концертом. І засмутилася коли вони закінчили грати. Після цього ми з Джеком відійшли до барної стійки.

– Щось будете замовляти?

– Ні спасибі, – промовила я.

Після того як вони закінчили грати і спустилися зі сцени вони підійшли до нас привітатися. Я побачила два силуети то були Ден і Сара, вони наближалися до нас.

– Привіт!

– Привіт.

– Які люди сюди прийшли, – промовив Ден.

– Так, я вирішила все ж прийти.

– Адам буде радий твоєму візиту, – промовила Сара.

– Еммм…Мері!

– О, так це - мій друг Джек.

– Дуже приємно, мене звуть Сара.

– Ще й як приємно. Привіт.

– Привіт, а я Деніал.

–Привіт.

–А де інші?

–Складають обладнання, зараз підійдуть, – промовив Деніал, – о а ось і вони.

–Мері привіт!

–Привіт народ.

–Я радий що ти прийшла.

–Ми всі раді не ти один Адаме.

–То може сядем за столик? – запропонувала Меліса.

–Так з радістю!

–Ой а хто це.

–Народ ви вже всі зібралися, тому дозвольте познайомити вас із моїм другом його звуть…

–Джек…мене звуть Джек.

–Привіт Джек.

–Ви щось будете пити.

–Я ні, спасибі.

–Точно Мері.

–Так Джеку.

–А я пригощаю в честь знайомства, – промовив голосно Джек.

–Джеку ти що робиш, грошей вистачить, – шепнула я йому на вухо.

–Так, не хвилюйся.

– Ну якщо мій любий друг пригощає, я буду безалкогольне мохіто.

– Окей, всі замовлення виконаємо, ще хтось чогось хоче?

– Так..

Джек звісно ж кадр життя, але він мій друг, ми попрямували до нашого столика нам швидко принесли наші замовлення, ми сиділи і говорили підколюючи один одного, і в цю мить я нарешті зрозуміла що означає справжня дружба. Хоч ми бачилися лишень один рази, але я вже звикла до них.

– Ходімо я покажу тобі одне місце, – промовив Адам до мене.

– Гаразд.

– Народ ми відійдемо на декілька хвилин.

– У-у-у-у.

– Ніяких у-у-у.

– Ми просто ідем подивитися на нічне небо, і зорі.

– У-у-у!

– І все! Замовкніть, – з сарказмом у голосі промовляє Адам. Потім бере мене за руку і ми кудись ідем, проштовхуючи натовп який зібрався. Нарешті ми доходимо до східців які ведуть нас на гору, потім ми повертаємо і знову ідемо сходами аж до кінця.

– Куди це ти ведеш мене?

– Сюрприз! – ми підіймаємося аж до самого верха, Адам відчиняє якісь древі і ми опиняємося на даху будівлі.

– Ова-а яка краса!

– Так, я знаю.

– Як прекрасно, – Адам показує на невеличку лавку і ми ідемо туди, місяць у повні так яскраво світить що на дрові наче в день світло, милі зірочки розстелилися по небу і також освічують ніч, після дощу на дворі холоднувато, але це не заважає насолоджуватися цим видовищем.

– Краса правда ж?

– Так.

– Знав що тобі сподобається.

– Ага. До речі ти дуже круто співаєш.

– Спасибі.

– І ще ти дуже схожий на Алекса Гаскарта із All time low.

– Ха-ха справді.

– Ну так, така ж зачістка тільки волосся темніше і щитинка. Ти часом не його брат?

– Ні.

– Шкода.

– Я простий співак-мандрівник. Моя мрія - побувати в Нью-Йорку.

– Ви що там ні разу не були?

– Ні, не доводилося. Але цього року ми вирішили це зробити.

– Справді?

– Так вирушаємо завтра рано. Наш шлях буде простягатися, по штатах від Вірджинії до Меріленда, потім до Пенсільванії і до Нью-Йорку, хочу побачити статую Свободи.

– Круто я б теж хотіла з вами поїхати.

–То їдьмо! В чому проблема?

– Школа, родина, – і тут я згадала що мене завтра чекає в школі, і мій чудовий настрій зіпсувався.

– Так, складно покинути рідне місто.

– Тут холодно давай підемо всередину?

– Гаразд, але перед цим мені дещо потрібно зробити, – я вже піднялася, ще раз помилувалася прекрасним видом, і вже збиралася йди як раптом Адам схоплює мене і цілує. І тут від несподіванки я незнаю що робити.