Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 82

Усі залюбки погодилися. Я поклав нову ляльку до коробки, пообіцявши собі зробити дві речі. Жодна з моїх дочок ніколи не дізнається, як я злякався, побачивши цю ляльку. Іншою обіцянкою я себе запевнив в тім, що дві сестри — дві живих сестри — ніколи-ніколи не з’являться разом на острові Дума. І поодинці ніколи, якщо я зможу цьому зарадити. Цієї обіцянки я дотримався.

12 — ІНША ФЛОРИДА

— 1 —

— Добре, Едгаре, гадаю, ми вже майже завершили.

Певне, щось відбилось на моїм обличчі, бо Мері розсміялася.

— Невже все було аж так жахливо?

— Ні, — заперечив я. І справді, в інтерв’ю не було нічого жахливого, хоча від питань про техніку мого письма я почувався незручно. Вирішили, що те, що бачу, я вихлюпую фарбами на полотно. Така в мене техніка. А фактори впливу? Ну що я міг на це сказати. Світло. Для мене завжди найголовнішим залишається світло — і в чиїхось картинах, які мені подобаються, і в тих, які люблю малювати сам. Що воно робить з поверхнею речей, що висвітлює в їх глибині, що виймає звідти. Як на мене, це прозвучало не розсудливо, а тупо.

— О’кей, — промовила вона. — Останнє питання: скільки всього ви створили картин?

Ми сиділи в пентхаусі Мері Айр у Девіс Айлендс, фешенебельному районі Тампи, що здався мені світовою столицею арт-деко. В одному кінці величезної напівпорожньої вітальні стояла канапа, а в протилежному два розкладних стільці. Там не було книжок, навіть телевізора не було. На східній стіні, куди потрапляло вранішнє світло, висіла велика картина Девіда Гокні[290]. Ми з Мері сиділи на протилежних кінцях канапи. На колінах вона тримала блокнот для стенографічних записів. Біля неї на поруччі канапи містилася попільничка. Простір між нами займав великий котушковий магнітофон Wollensak. На вигляд йому було років п’ятдесят, але котушки крутилися беззвучно. Німецька інженерія, бейбі[291].

Мері була без макіяжу, сяяли тільки її помальовані прозорим блиском губи. Недбало зав’язане волосся надавало їй розтріпаного й водночас елегантного вигляду. Вона курила «Англійські овальні»[292] сигарети і сьорбала щось схоже на чистий віскі з вотерфордівського келишка[293] (вона й мені пропонувала випити, і була розчарована, коли я погодився на мінеральну воду). Вона була у явно пошитих на замовлення широких бавовняних штанях. На її обличчі читалася старість, втома і сексуальність. Найкращі дні її напевне пройшли в ті часи, коли в кінотеатрах демонструвався фільм «Бонні і Клайд»[294], але від її погляду все ще перехоплювало подих, незважаючи на зморшки на віях і навкруг очей, не замаскованих жодною косметикою. Вона мала очі Софі Лорен.

— У Селбі ви показали двадцять два слайди. Дев’ять з них були етюди олівцями. Вони дуже цікаві, але маленькі. І одинадцять живописних полотен, бо три слайди — два крупних плани і один широкоформатний — демонстрували картину «Ваєрмен дивиться на захід». Тож скільки всього у вас картин? Скільки ви виставите наступного місяця в галереї «Ското»?

— Ну, — почав я, — напевне сказати не можу, бо я весь час малюю, а буде... ну, гадаю, двадцять з чимось.

— Двадцять, — приглушено повторила вона, — двадцять з чимось.

І поглянула на мене так, що я збентежено посунувся. Рипнув диван.

— Гадаю, виставлю двадцять одну картину. — Звісно, було декілька робіт, яких я не враховував. Наприклад, «Друзі з сюрпризами». А ще та, котру я іноді подумки називав «Цукерка Браун перестає дихати». Етюд з фігурою в червоній хламиді.

— Отже, загалом понад тридцять творів?

Я подумки порахував і знову заюрзався на канапі.

— Гадаю, так.

— А самі ви собі не уявляєте, які вони чудові? Я бачу з вашого обличчя, що самі ви цього не розумієте. — Вона підвелася, випорожнила попільничку до сміттєвого кошика позаду канапи, і стояла, втупивщись у Девіда Гокні, тримаючи руки в кишенях своїх дорогих штанів. На картині було зображено куб будинку, поряд з ним синів плавальний басейн. Біля басейну стояла юна дівчина в закритому купальнику. Темноволоса, з красивими грудьми і довгими засмаглими ногами. На ній були темні окуляри і крихітні відблиски сонця грали в їх лінзах.

— Це оригінал? — спитав я.

— Авжеж, звичайно, — не обертаючись, відповіла вона. — Дівчина в купальнику теж оригінал, Мері Айр зразка 1962 року, чувіха з Тампи. — Вона розлючено обернулася до мене: — Вимкніть магнітофон. Інтерв’ю закінчено.

Я вимкнув.

— Послухайте, що я вам скажу. Ви чуєте?

— Звичайно.

— Є художники, котрі трудяться місяцями над єдиною картиною і досягають хіба що половини тієї якості, яку мають ваші роботи. Авжеж, дехто з них витрачає ранковий час, щоб подолати наслідки нічних ексцесів. Але ви... ви продукуєте свої речі, мов на конвеєрі. Як журнальний ілюстратор або... просто не знаю... як рисувальник коміксів!

— Мене виховали з вірою в те, що кожен мусить завзято виконувати свою роботу — гадаю, тільки в цім полягає причина. Коли я керував власною компанією, мій робочий день тривав набагато довше, бо нема настирливішого боса для чоловіка, ніж він сам.

Вона кивнула.

— Не кожен з цим погодиться, але що правда — то правда, я це розумію.

— Ну, я просто... переніс ту етику... на те, чим зараз займаюся. І мені добре. Чорт, мені краще, ніж просто добре. Я вмикаю радіо... і ніби впадаю в транс... отак і малюю. — Обличчя в мене палало. — Я не намагаюся встановити світового рекорду зі швидкості чи чогось такого...

— Це я розумію, — відповіла вона й тут же спитала: — Скажіть, а ви робите блоки?

— Блоки? — я знав, що це слово означає в футболі, але наразі нічого не второпав. — Що це значить?

— Несуттєво. Портрет «Ваєрмен дивиться на захід» — приголомшлива річ, особливо той мозок — як ви розмічали риси обличчя?

— Я використовував фотографії.

— Я певна, що використовували, але коли ви вже готові були малювати фарбами, як ви розмічали риси обличчя?

— Я... ну... я.

— Ви застосували правило третього ока?

— Правило третього ока? Я ніколи нічого не чув про якесь правило третього ока.

Вона подарувала мені ласкаву посмішку.

— Для визначення правильного проміжку між очима моделі художники часто уявляють собі між ними третє око, або навіть ставлять на його уявному місці так званий блок. А як щодо рота? Ви центруєте його відносно вух?

— Ні... справа в тім, ну, я не знав, що так треба робити. — Мені здавалося, що я вже весь цілком палаю.

— Попустіться, — заспокоїла мене вона, — я не закликаю вас слідувати усім тим сраним академічним правилам після того, як ви їх так яскраво порушували. Просто... — Вона струснула головою. — Намалювати тридцять картин від листопада? Та ні, навіть за коротший час, ви ж бо почали малювати не відразу по приїзді.

— Звісно, ні, мені спершу довелося закупити деяке мистецьке знаряддя.

На цю фразу Мері відповіла таким реготом, що аж закашлялася, оговталась вона тільки після ковтка віскі.

— Якби я намалювала тридцять картин за три місяці й залишилася живою, — промовила вона, — мене б зараз і краном було не підняти.

— Дарма ви так кажете, повірте, — заперечив я, підводячись, відтак підійшов до вікна і подивився вниз на Адалія-стріт. — Гарно тут у вас.

Вона стала поряд, і тепер ми дивилися з сьомого поверху разом. Вуличну кав’ярню внизу навпроти, здавалося, було перенесено сюди з Нового Орлеану. Або з Парижа. Вулицею, відкушуючи від чогось схожого на багет, йшла жінка, гуляв вихилясами поділ її червоної спіднички. Неподалік хтось грав на гітарі 12-тактовий блюз, ясно дзвеніла кожна нота.

— Скажіть мені дещо, Едгаре — вид звідси цікавить вас як митця чи як колишнього будівельника?