Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 81

— Звичайно. Хоча не уявляю, що я можу сказати вам нового, мені здається, я про все розповів у сьогоднішній лекції.

— О, нам буде про що побалакати, — заспокоїла вона мене і, клянуся, тицяючи порожній бокал комусь з пробігаючих повз нас офіціантів, пустила мені бісики очима з-під своїх «котячих» окулярів в стилі п’ятдесятих.

— Післязавтра. A bientot, monsier.[285]

— Домовились, — погодився я, ледь утримавшись від зауваження, що якщо вона збирається розмовляти зі мною французькою, то хай зачекає, поки я начеплю собі на голову берет Мане. Від мене вона пурхнула до Даріо, цьомкнула його і розчинилася в духмяній березневій ночі.

Підчепивши по дорозі пару бокалів шампанського, до мене підійшов Джек. А з ним і моя домовпорядниця Хуаніта, одягнена в крихітну рожеву сукню вона виглядала стрункою і шикарною. Вона взяла собі м’ясний рулет з креветками, а від шампанського відмовилася. Натомість він простягнув бокал мені, я дожував свою закуску і взяв бокал. Відтак ми цокнулися.

— Вітаю, бос — ви вразили аудиторію.

— Дякую, Джеку. Критичне зауваження сприйнято. — Я проковтнув шампанське (бокалу вистачало якраз на ковток) і обернувся до Хуаніти. — Ви виглядаєте абсолютно чудово.

— Gracias, містере Едгаре, — подякувала вона і роззирнулась навкруги. — Тут гарні картини, але ваші красивіші.

— Дякую щиро.

Джек вручив Хуаніті ще порцію креветок і спитав:

— Ви дозволите нам на пару секунд?

Ми відійшли з ним до яскравої скульптури Герстайна[286].

— Містер Камен попросив Ваєрмена залишитися з ним у бібліотеці після того, як всі звідти підуть.

— Навіщо? — я був заінтригований. — Чому?

Джек всміхнувся.

— Та він добирався сюди цілий день і сказав, що йому в літаку це було зробити незручно. Він сказав Ваєрмену, що весь день йому дещо муляло і тепер він хоче того безпечно позбавитися.

Я розреготався. І водночас був зворушений. Взагалі для людини калібру Камена подорожувати громадським транспортом... а тепер, коли з’ясувалися причини, я второпав, що він абсолютно не в змозі присісти в крихітному туалеті літака. Злити бак навстоячки ще туди-сюди. Ще якось можна. Та тільки й того. Але сісти — ніяк. Він просто не вміститься.

— Словом, Ваєрмен сказав, що Камен заслуговує на техконтроль. Сказав, що ви зрозумієте.

— Я розумію, — відповів я і позвав кивком Хуаніту. Вона виглядала такою самотньою, стоячи, певне, у кращому своєму вбранні посеред зграї кружляючих довкола хижаків від культури. Я обняв її, а вона подарувала мені посмішку. І вже коли я майже умовив її випити шампанського (вона загиготіла на слово pequeno[287], яке я використав для означення маленького бокалу), з’явилися Ваєрмен з Каменом — останній з тією самою подарунковою коробкою в руках. Камен розквітнув, уздрівши мене, і це для мене було ціннішим подарунком, ніж кілька раундів аплодисментів і стояча овація.

Я взяв бокал з принагідної таці, проштовхався крізь натовп і вручив йому шампанське. Відтак здоровою рукою обхопив, наскільки зміг, його товстелезний корпус і стиснув. Він навзаєм обняв мене з таким притиском, що, здавалося, затріщали мої все ще ніжні ребра.

— Едгаре, ти пречудово виглядаєш. Я дуже радий. Господь милосердний. Господь милосердний.

— Ви також, — відповів я. — Як це ви опинилися в Сарасоті? Це Ваєрмен постарався? — Я обернувся до свого compadre[288] по смугастій парасольці. — Це твоя заслуга, правда? Ти зателефонував Камену і попросив його зіграти на моїй лекції роль Сюрпризного гостя?

Ваєрмен похитав головою.

— Я подзвонив Пам. Я панікував, мучачо, бо бачив, що ти зовсім забив на свій виступ. Вона мені сказала, що після аварії ти якщо когось взагалі слухався, то тільки Камена. Тож я подзвонив йому. Я не міг собі уявити, що він моментально відгукнеться... та ось, бачиш, він тут.

— Я приїхав не порожній, привіз тобі подарунок від твоїх дочок, — сказав він, тицьнувши мені пакет. — Хоча тобі доведеться змиритися з моїм вибором, у мене не було часу на довгі пошуки крамницями. Боюсь, ти будеш розчарований.

Я раптом зрозумів, що в пакеті, і в роті мені пересохло. Тим не менш, я затиснув пакет під пахвою кукси, здер з нього стрічку і почав шматувати папір. Краєм ока зауважив, як Хуаніта підбирає з підлоги обривки. Переді мною була довга картонна коробка, схожа на дитячу труну. Звичайно. А на що інше вона могла бути схожою? На кришці був напис ЗРОБЛЕНО В ДОМІНІКАНСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ.

— Шикарно, док, — промовив Ваєрмен.

— На жаль, не було часу шукати чогось красивішого, — пояснив Камен.

Їхні голоси долітали десь здалеку. Хуаніта зняла кришку. Гадаю, передала її Джеку. З коробки на мене дивилася Реба, тільки тепер не в синьому, а у червоному платтячку, але в такому ж крапчастому, тими ж були сяючі сандалі «Мері Джейн», неживе руде волосся і блакитні очі, що промовляли: «Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей час!»

Усе ще з далекої відстані продовжував Камен.

— Це Ілса мені подзвонила і запропонувала повезти в дарунок ляльку. Вона попередньо порадилась телефоном з сестрою.

«Звісно, хто як не Ілса», — подумалось мені. Я чув невщухаючий лепет людей у галереї, схожий на шварґотіння мушель під Великою Ружею. В мене на обличчі все ще ліпилася посмішка типу Вау, як чарівно, але якби хтось зненацька штовхнув мене в спину, я б, мабуть, заверещав. Ілса єдина, хто була на острові Дума. Вона проїхала по дорозі аж за Ель Паласіо.

Навіть надчутливий Камен не завважив, що щось тут не так — звісно, він цілий день був у дорозі і почувався не найкраще. Натомість Ваєрмен дивився на мене схиливши набік голову, насупивши чоло. На той час, гадаю, Ваєрмен розумів мене вже краще, ніж це будь-коли вдавалося Камену.

— Вона знає, що в тебе вже є лялька, — продовжував Камен. — Просто вирішила, що в парі вони нагадуватимуть тобі про твоїх дочок, і Мелінда з цим погодилась. Ну і, звісно, в мене в запасі тільки Люсі...

— Люсі? — перепитав Ваєрмен, беручи ляльку в руки. Рожеві, набиті ганчір’ям ноги. Порожні лупаті очі.

— Вони всі схожі на Люсіль Болл[289], ось придивіться. Звичайно, дехто з моїх пацієнтів, кому я їх дарую, дають їм інші імена. Свою ти як назвав, Едгаре?

На мить колишня відмороженість затяла мені мозок і я почав перебирати Ронда, Робін, Рейчел, сідай на друга, сідай на приятеля, сідай на того сраного товариша. Відтак мені майнуло: воно було ЧЕРВОНИМ.

— Реба, — промовив я. — Як кантрі-співачку.

— І вона в тебе ще є? — спитав Камен. — Ілса казала, що так.

— О, так, — відповів я, згадавши розповідь Ваєрмена про кульки лотереї, як, варто лиш заплющити очі, і тоді чуєш, як вони викочуються на свої місця: клац, клац і клац. Мені здалося, що я зараз теж їх чую. В ту ніч, коли я закінчив картину «Ваєрмен дивиться на захід», до мене у Велику Ружу завітали гості, маленькі біженки шукали прихистку від бурі. Потонулі сестри Елізабет, Тесі й Лора Істлейк, І ось тепер у мене у Великій Ружі знову з’являться близнючки, навіщо?

Бо щось тягнеться до мене, ось навіщо. Щось тягнеться і воно вклало цю ідею в голову моїй дочці. Це чергове клацання коліщатка, черговий тенісний м’ячик вискочив з кошика.

— Едгаре, — покликав мене Ваєрмен. — Ти в порядку, мучачо?

— Так, — посміхнувся я, повернувшись до реальності з її яскравими кольорами. Я примусив себе взяти ляльку з рук зніяковілої Хуаніти. Нелегко це було зробити, але я зміг. — Дякую вам, докторе Камен. Дякую, Ксандере.

Він знизав плечима і розвів руками.

— Подякуй своїм дівчатам, зокрема Ілсі.

— Я так і зроблю. Пропоную ще по бокалу шампанського.