Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 58

Я похитав головою.

— «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’ятаю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не підстрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропрацював ще дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. — Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислившись. — Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. — Він торкнувся рубця в себе на скроні. — Чудернацьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.

— Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, великого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано після втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У мене в родині не було ніяких втрат. — Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, — заявив я йому. — Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.

— Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналізації в нього на столі — я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, — я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Едгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. — На хвилину Ваєрмен поринув у думки. — А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вловив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт»[219]. Прямо по спині. — Він повільно хитнув головою вгору і вниз. — Аби ти тільки чув верещання того hijo de puta[220]. А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсинуаціями — а я кричав на всю силу голосу — про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це також могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.

— Мені так жаль, — промимрив я.

— De nada[221], все на краще, — промовив він діловим тоном. — Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету — там все було розтрощено — я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною підготовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...

Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уявлення про те, що бачу.

— Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?

— Ну, на файний альбомчик вистачить...

Він розплився у посмішці.

— Кому потрібен такий фотоальбом. Ти бачиш кулю?

— Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... — Я підняв руку, націливши палець донизу під доволі стрімким кутом.

— Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхилити її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і залягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...

— Дугову хвилю, як по воді? Він кліпнув очима.

— Еге ж. От тільки текстура мозкової речовини більше схожа на телячу печінку, ніж на воду.

— Ух ти. Гарно сказано.

— Знаю. Ваєрмен буває красномовцем, тут ніде правди діти. Куля породила спрямовану донизу дугову хвилю, а та створила набряк і тиск у перехресті зорових нервів. У візуальному комутаторі мозку. Ти усвідомлюєш весь пафос? Я стрельнув собі у скроню, але не тільки залишився живий, а й зберіг собі кулю в голові, яка створила мені проблеми з обладнанням, розташованим осьдечки. — Він поляпав собі по черепній кістці над правим вухом. — І ці проблеми погіршуються, бо куля рухається. Зараз вона десь на чверть дюйма глибше, ніж була два роки тому. А можливо, і ще глибше. Мені не потрібні Гедлок з Принсипом, щоб це розтовкмачити. Я сам все бачу на цих знімках.

— То хай вони тебе прооперують, Ваєрмене, і витягнуть ту кулю. Ми з Джеком доглянемо Елізабет, поки ти не повернешся на свій...

Він затряс головою.

— Ні!

— Але чому ти проти?

— Вона занадто глибоко сидить для операції. Тому-то я й не погодився на госпіталізацію. Чи ти гадав, що в мене комплекс Марлборо Мена[222]? Та де там. Моє бажання стати мертвим минулося. Я не перестав сумувати за моєю дружиною і донькою, але тепер в мене є Елізабет, щоб піклуватися про неї, і я закохався в Острів. А тут і ти, Едгаре, з’явився, і мені хотілося б побачити, як піде далі твоє життя. Чи я жалкую про те, що наробив? Іноді si, іноді no. Я нагадую собі про те, що колись був не тим чоловіком, яким я є тепер, отже мушу позбавлятися минулої слабини. Той чоловік був пригніченим і розгубленим, він не міг бути відповідальним. Зараз у мене інше життя і я намагаюся дивитися на власні проблеми... ну... як на вроджені дефекти.

— Ваєрмене, це дикунство.

— Справді? А поглянь-но на себе.

Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я вирішив тримати свої думки при собі.

— Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.

— Звідки ти можеш знати.

— Та я-то якраз знаю!— Ваєрмен заговорив з ледь притлумленим напором. — З того часу, як я з собою таке утворив, я зустрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточортіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд[223]. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із злоякісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принаймні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, можливо, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун[224] і пити там охолоджене вино на пляжі.

— Це звучить жорстоко.

— Та не більше за вираз очей Принсипа — от вони-то жорстокі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.

Я похитав головою і попустився.

— Ну, і які перспективи?

— Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.

— Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.

— Можливо, тому-то ти й промовчав, — він позіхнув. — Господи, як я втомився.

— Це стрес. — Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.

— Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило — це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорїї», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як говориться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.