Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 57

— Ти ще чув звук холодильника, — промовив я.

— Саме так, — погодився він, не здивувавшись. — Я чув холодильник, гудіння мотора, клацання кригогенератора. Я простягнув руку і намацав яблуко.

— Ти жартуєш?

Ваєрмен усміхнувся.

— Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде — ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... — Він знизав плечима. — Quien sabe?[215] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. — Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. — Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?

— Так, прошу.

— Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?

— Так, — раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. — Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? — Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.

— Так, пару разів, — сказав він. — Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.

Я міг би сказати, що Джек — також доволі душевний хлопець — уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.

— Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».

— Коли мене заціпило зі словом?

— Заціпило? Такого я не пам’ятаю.

— Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне — моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.

— Трішечки звірієш?

Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.

— Так, — погодився я. — Можна й так це назвати.

— Ага.

— А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?

— Далебі. І кожного разу, як я відчуваю це навкруг тебе, в тобі, я згадую, як сам прокинувся після того, як пустив собі кулю в скроню, і побачив довколишній світ у багровому світлі. Я вирішив, що потрапив у пекло, що так має виглядати пекло, вічність у найглибшій багряні. — А після паузи. — Аж тут усвідомив, що то було яблуко. Воно лежало переді мною, ну може в дюймі від моїх очей. Ми з ним лежали долі, на підлозі.

— Прокляття, — промовив я.

— Отож, так само і я подумав, тільки то було не прокляття, а звичайнісіньке яблуко. Тоді я вголос проказав: «Адамів гріх на нас усіх». А потім: «Фруктова ваза». Я абсолютно чітко пам’ятаю все, що трапилося й було промовлено в наступні дев’яносто шість годин. Кожну дрібницю, — засміявся він. — Звісно, я розумію, що не все з того, що мені запам’яталося, дійсно відбувалося, проте я все одно пам’ятаю все з феноменальною достовірністю. Жоден перехресний допит не зможе збити мене й сьогодні з того факту, що я на власні очі бачив, як з очей, вух та ніздрів Джека Файнгама вилазили покриті гноєм таргани.

— Голова мені боліла страшенно, але щойно минувся шок від близького споглядання яблука, як мені загалом покращало. Була четверта ранку. Минуло шість годин. Я лежав у калюжі загуслої крові. Вона застигла в мене на правій щоці, мов желе. Пам’ятаю, я сів і промовив: «Я денді-холодець» і намагався пригадати, чи холодець і є різновидом желе. Я промовив: «Ніякого желе нема у фруктовій вазі». І це прозвучало так тверезо, ніби я пройшов тест на розсудливість. Тоді з’явилися сумніви, чи й справді я собі стріляв у голову. Здавалося, я просто заснув за кухонним столом, тільки думаючи про те, щоб застрелитися, впав зі стільця і вдарився головою. Звідси й кров. І дійсно, які могли тут бути сумніви, якщо я рухався і балакав. Я вирішив промовити ще щось. Ім’я моєї матері. Замість нього промовив: «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай».

Я схвильовано кивнув. У мене було таке саме, і не раз, а безліч разів, після виходу з коми. Сідав на друга, сідав на товариша.

— А був ти злий?

— Та ні, спокійнісінький! Розслаблений! Гадав, що трохи дезорієнтований, бо забився головою. Тільки потім побачив на підлозі пістолет. Підняв його й понюхав дуло. Воно явно тхнуло недавнім пострілом. Такий гострий запах, мов з кігтями. Проте я все одно тримався думки, що впав і розбив собі голову, аж поки не дістався ванни і там побачив дірку в скроні. Маленька кругла дірочка, обсмалена навкруг.

Він знову засміявся, як сміються люди, котрим пригадалися якісь дурні випадки з їхнього минулого — скажімо, забули відчинити гаражні ворота і почали здавати туди задом.

— Ось тоді-то, Едгаре, я й почув, як клацнув, встаючи на місце, останній номер — номер «Великої Лотереї»! І згадав, що я збирався потрапити у Дісней Ворлд.

— Чи в його зменшену копію, — додав я. — Господи помилуй.

— Я намагався змити пороховий обпік, але й ваткою доторкнутися було боляче. Наче прикушуєш щось хворим зубом.

Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.

— Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?

— Давай.

— Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?

— Так воно і є.

— Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... — якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж раптом воно знайшлося, — це як контртравма.

— Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину.

Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.

— Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи не зможу заснути. Мій мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим — дитячий ксанакс[216]. Я навіть не міг спокійно лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і поставлю платівку з марьячі[217]. Якось о пів на шосту ранку я стрибнув на велотренажер — уперше сів на нього після загибелі Хулії й Есмеральди — півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.

Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадвокатом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе — моя non-sequiturs[218] лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночасно на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скунс з диснеївського мультику — втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабінетах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я погодився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?