Відродження - Кінг Стівен - Страница 64

Ми хвильку помовчали, а потім він поплескав мене по плечу.

— Ну то як, ти дозрів? Полабаєш із нами? Краще погоджуйся, бо без тебе гурт буде відстійний.

— То ти в гурті? У «Зірках Касл-Року»? Кенні теж?

— Звісно. Ми тепер не часто граємо, не так, як колись, але відмовитися ну ніяк не могли.

— Це тебе мій брат Террі намовив?

— Може, він і думав, що ти приєднаєшся на одну-дві пісні, але ні. Він просто хотів олдовий гурт, а ми з Кенні єдині, хто досі живий, досі стирчить у цій сраці світу і досі грає. Наш ритм — тесляр із Лізбон-Фолз. Минулого тижня в середу він упав з даху й поламав собі обидві ноги.

— Ой, — сказав я.

— Його «ой» мені на руку, — відмахнувся Норм Ірвін. — Ми збиралися грати втрьох, цього б вистачило, ти ж знаєш. Троє з чотирьох «Хромових троянд» — не так уже й паскудно, враховуючи, що востаннє ми виступали на міській дискотеці ПСЛ десь тридцять п’ять років тому. Тому давай, не тре’ морозитись. Тур возз’єднання і все таке.

— Норм, я без гітари приїхав.

— У мене в пікапі цілих три. Вибереш, яка на тебе дивиться. Запам’ятай одне: починаємо з «Тримайся, Слупі».

На сцену ми вийшли заохочувані підігрітими випивкою оплесками. Кенні Лафлін був так само худий, як і колись, але тепер його обличчя прикрашали кілька не надто привабливих бородавок. Він підвів погляд від ременя свого «Фендера П-Басу», який саме припасовував, і привітався зі мною, стукнувшись кулаками. Я не нервувався, як тоді, коли вперше стояв на цій сцені з гітарою в руках, однак було таке враження, наче все це — особливо яскравий сон.

Норм однією рукою поправив мікрофон, точнісінько так, як він це завше робив, і звернувся до публіки, що чекала, коли вже можна буде викинути кілька старих рок-н-рольних колінець.

— Народ, на ударній установці написано «Зірки Касл-Року», але сьогодні в нас особливий гість із ритм-гітарою, тому на наступні кілька годин ми знову станемо «Хромовими трояндами». Джеймі, починай.

Я згадав, як цілувався з Астрід під пожежною драбиною. Згадав іржавий мікроавтобус Норма, згадав його батька, Сісеро, як той сидів на вбитому дивані у своєму старому трейлері, скручував косяки з папіросного паперу марки «Зигзаг» і радив мені обрізати ці блядські патли, якщо хочу мати права з першого разу. Я пригадав, як ми грали на танцях для підлітків на «Роллодромі» в Обурні і як не переставали грати, коли вибухали неминучі бійки між пацанами зі школи Едварда Літла та старшої школи Лізбона, зі старшої школи Льюїстона та Сейнт-Дома. Ми просто збільшували гучність. Я згадав, яким було життя до того, як я збагнув, що я жаба в баняку.

— Раз, два, три, поїхали! — закричав я.

Ми ушкварили рок.

З Е.

Уся ця херня починається з Е.

У сімдесяті нам дозволяли грати до першої ночі, і ми грали. Але то вже були не сімдесяті: до одинадцятої ми геть виснажилися й із нас градом лився піт. Проте нічого страшного в тому не було, бо Террі розпорядився, щоб діжки з пивом та вином позатикали чопами о десятій, і без вогненної води натовп швидко порідішав. Ті, хто лишився, посідали на місця, годні слухати, та надто виснажені, щоб танцювати.

— А ти, малий, збіса краще граєш, ніж колись, — похвалив мене Норм, коли ми вже збирали інструменти.

— Ти теж. — Така сама брехня, як «маєш прекрасний вигляд». У чотирнадцять я б нізащо не повірив, якби мені сказали, що настане день, коли я гратиму рок краще, ніж Норм Ірвін. Але цей день настав. Він усміхнувся мені: мовляв, я знаю, які речі краще лишити невисловленими. До нас підійшов Кенні, й троє виконавців із «Хромових троянд», які ще залишалися в живих, збилися в купу й обійнялися (у старших класах ми самих себе зафукали б, як «гомиків»).

До нас приєднався Террі, а з ним підійшов і Террі-молодший — його старший син. Вигляд у мого брата був змучений, але й надзвичайно щасливий водночас.

— Слухай, Кон зі своїм другом повіз кількох у дупель п’яних до Касл-Року. А ти зможеш відвезти кількох таких самих у «кінг-кебі» до Гарлоу, якщо я позичу тобі Террі-молодшого на місце другого пілота?

Я сказав, що радо це зроблю. Остаточно попрощавшись із Нормом та Кенні (під акомпанемент тих дивних, більше схожих на дохлу рибу рукостискань, притаманних музикантам), я згріб докупи свій вантаж п’яничок і відчалив. Якийсь час небіж давав мені вказівки, яких я не потребував, навіть у темряві, та коли я вивантажив останні дві чи три парочки на Стекпоул-роуд, він замовк. Я зиркнув убік і побачив, що хлопець міцно спить, притулившись до пасажирського скла. Розбудив я його лише тоді, коли ми приїхали додому, на Методист-роуд. Террі-молодший поцілував мене в щоку (чим невимовно зворушив свого дядька, хоча навряд чи про це здогадувався) і спотикаючись побрів у дім, де, напевно, проспить до обіду неділі, як це властиво підліткам. Мені стало цікаво, чи спальню йому облаштували в моїй колишній кімнаті, однак я вирішив, що, найпевніше, це не так. Йому мали виділити кімнату в новій прибудові. Час змінює все, та воно, мабуть, і добре.

Ключі від «кінг-кеба» я залишив на вішаку в передпокої та вже прямував до своєї взятої напрокат машини, коли раптом помітив світло в коморі. Підійшовши до неї, я зазирнув усередину, і виявилося, що там Террі. Він вже скинув із себе святкові лахи й натягнув комбінезон. У світлі голих лампочок вилискувала, мов синій коштовний камінь, його найновіша цяцька — «шевроле SS». Він полірував її воском.

Коли я зайшов, він підвів погляд.

— Щось не спиться. Перегульбанив. Трохи пополірую цю крихітку й поповзу в ліжко.

Я провів рукою по капоту.

— Дуже гарний.

— Уже так. Але бачив би ти, у якому стані я забирав його з аукціону в Портсмуті. Більшість покупців вирішили, що це брухт, а я подумав, що зможу повернути його до життя.

— Відродити його, — сказав я. Звертаючись не зовсім до Террі.

Він подивився на мене замислено і знизав плечима.

— Можна, мабуть, і так сказати. От зберу ще нову трансмісію — і буде майже як новенький. Скажи, не сильно схоже на нашу стареньку Ракету Доріг?

Я розсміявся.

— Пам’ятаєш, як перша зарила носом на Спідвеї?

Террі підкотив очі.

— На першому ж колі. Той Двейн Робішод, уїбан. Права свої, мабуть, у «Сірзі й Роубаку»[143] купив.

— Він досі тут живе?

— Нє, десять років уже нема. Щонайменше десять. Рак мозку. Коли його виявили, у бідаки не було жодних шансів.

«Уявімо, що я нейрохірург, — сказав мені Джейкобз того дня в “Застібках”. — Уяви, що я кажу: “Ваші шанси вмерти на операційному столі двадцять п’ять відсотків”. Чи не пішов би ти на це?»

— Тяжко.

Він кивнув.

— А пам’ятаєш, як ми казали, коли були дітьми? «Що таке “тяжко”? Це життя. А що таке “життя”? Журнал такий. А скільки він коштує? П’ятнадцять центів. А в мене тільки десять. Тяжко. А що таке “тяжко”? Це життя». І так далі й далі по колу.

— Я пам’ятаю. Тоді ми думали, що це жарт. — Я хвилю повагався. — Террі, а ти часто згадуєш Клер?

Він викинув полірувальну ганчірку у відро й пішов до раковини помити руки. Колись там був лише один кран — для холодної води. Тепер їх два. Він відкрутив обидва, взяв шматок «Лави»[144] й став намилювати руки. Аж до ліктів, саме так, як тато вчив.

— Щодня, чорт забирай. Про Енді я теж думаю, але не так часто. Його смерть, як то кажуть, була природною, хоча він міг прожити трохи довше, якби не обожнював так виделку й ніж. А те, що сталося з Клер… це просто, бляха, неправильно, так не мало бути. Розумієш?

— Так.

Террі сперся на капот «SS», дивлячись у порожнечу.

— Пам’ятаєш, якою вона була красунечкою? — Він повільно похитав головою. — Той виродок, той звір, украв у неї роки, які ще були попереду, а потім вибрав собі типовий для боягуза спосіб утекти. — Він провів рукою по обличчю. — Не треба говорити про Клер. Мене ці розмови нервують.