Відродження - Кінг Стівен - Страница 63

— Сто років, — погодився я і знову подумав про жабу, занадто тупу, щоб збагнути: вода в її ставку на плиті стає дедалі теплішою.

До нас підійшла Дон, донька Террі й Аннабель, з Карою-Лін на руках. Оченята в малої були того кольору, який мама називала «мортон-блакить».

— Привіт, дядечку Джеймі. Це ваша двоюрідна онука. Завтра їй виповниться один рочок, і в неї росте новий зуб — теж непоганий привід для свята.

— Вона дуже гарна. Можна я потримаю?

Дон соромливо всміхнулася незнайомцеві, якого востаннє бачила, ще коли мала брекети.

— Спробуйте, але на руках у незнайомих людей вона дуже сильно плаче.

Я взяв дитину, готовий повернути її матері одразу ж, тільки-но пролунає вереск. А він не пролунав. Кара-Лін пороздивлялася мене, простягнула ручку і торкнулася носа. І засміялася. Під радісні вигуки вся моя сім’я заплескала в долоні. Маленька, здивувавшись, роззирнулася навколо, потім перевела погляд на мене. Я міг поклястися, що в неї очі моєї матері.

І знову розсміялася.

На справжньому святі наступного дня був той самий склад акторів, тільки другорядних персонажів побільшало. Декого я впізнав одразу, інші здавалися віддалено знайомими. Були там, як я зрозумів, і діти тих людей, що колись давно працювали на мого батька, а тепер — на Террі, чия імперія розрослася: разом із сімейним паливним бізнесом він тепер володів мережею цілодобових міні-маркетів «Швидкі закупи в Мортона», яка охоплювала всю Нову Англію. Як виявилося, поганий почерк — успіху не завада.

Над чотирма грилями чаклувала команда кейтерингу з Касл-Року, видаючи гамбургери й хот-доги разом із запаморочливим асортиментом салатів та десертів. Пиво лилося з металевих діжок, а вино — з дерев’яних. Поки я поглинав заряджену беконом калорійну бомбу на задньому дворі, один із торгових агентів Террі, п’яний, веселий і балакучий, повідомив мені, що Террі також володіє аквапарком «Сплеш-Сіті» у Фрайбургу та треком «Літлтон» у Нью-Гемпширі.

— Той трек не дає ані цента, — сказав агент, — але ти ж знаєш Террі, він завжди був фанатом перегонів.

Я згадав, як вони з батьком працювали в гаражі над різними реінкарнаціями Ракети Доріг, обидва в замащених футболках і комбінезонах із провислими задами, і зненацька до мене дійшло, що мій домашній братик, сільський мишак, виявляється, заможний. Чи навіть багатий.

Щоразу, коли Дон проходила десь поряд із Карою-Лін, дівчинка простягала до мене рученята. Скінчилося все тим, що я більшу частину того пообіддя носив її на руках, і врешті-решт вона міцно заснула в мене на плечі. Побачивши це, її тато звільнив мене від тягаря.

— Дивовижно, — промовив він, кладучи її на ковдру в затінку найбільшого на задньому подвір’ї дерева. — Вона ще ніколи ні до кого так не горнулася.

— Мені це лестить. — І я поцілував малу в щічку, розчервонілу від того, що різалися зубки.

Було багато розмов про старі часи й дні, що давно минули, таких балачок, що надзвичайно цікаві для тих, хто там був, і приголомшливо нудні для тих, кого не було. Я тримався подалі від пива й вина, тому, коли вечірка перемістилася на чотири милі далі по дорозі, в «Юріку Ґранж», мене призначили одним з водіїв і я відчайдушно силкувався розібратися з коробкою передач у монстрі — пікапі «кінг-кеб», що належав паливній компанії. Я тридцять років не водив машину з механічною коробкою, і мої захмелілі пасажири (було їх, мабуть, із дюжину, якщо рахувати сімох у кузові) вибухали сміхом щоразу, коли я відпускав зчеплення й пікап різко підкидало. Дивно, що ніхто з них не вивалився ззаду.

Команда кейтерингу прибула раніше за нас, і вздовж танцмайданчика, який я добре пам’ятав, уже порозставляли столи з їжею. Я стояв і дивився на обшир полірованого дерева, поки Кон не стиснув мого плеча.

— Що, молодшенький, спогади накотили?

Я згадав, як уперше вийшов на ту сцену, переляканий на смерть і смердючий від поту, що хвилями жару здіймався з-під пахв. І як пізніше, коли ми грали «Хто зупинить дощ», повз нас провальсували мама й тато.

— Ти навіть не уявляєш, — відповів я.

— Здається, уявляю. — І він мене обійняв. А потім знов прошепотів на вухо: — Здається, уявляю.

У будинку та на подвір’ї на денну трапезу зібралося щось із сімдесят людей. А вже о сьомій у «Юріка Ґранжі № 7» їх стало вдвічі більше, і клубу дуже бракувало магічного кондиціонування від Чарлі Джейкобза, на підмогу до апатичних вентиляторів під стелею. Я взяв собі десерт, фірмову страву міста Гарлоу — лаймове желе з шматочками консервованих фруктів усередині, — і пішов надвір. Обійшов ріг будівлі, потроху під’їдаючи желе пластмасовою ложечкою, і побачив пожежну драбину, під якою вперше цілувався з Астрід Содерберг. Згадалось, як хутро на каптурі парки облямовувало досконалий овал її обличчя. Згадався смак полуничної помади.

«Ну як, нічого?» — спитав тоді я. А вона відповіла: «З першого разу не зрозуміла, давай ще раз».

— Привіт, малий, — пролунало в мене за спиною, і я підскочив. — Хочеш, полабаємо на сцені?

Я не одразу його впізнав. Довготелесий патлатий підліток, який найняв мене грати на ритм-гітарі у «Хромових трояндах», був тепер лисий на маківці, сивий з боків, і мав чимале пузце, що нависало над міцно стягнутими ременем штанами. Я вирячився на нього, аж перехилилася паперова тарілочка з желе в руці.

— Норм? Норм Ірвін?

Він усміхнувся, та так широко, що в глибині рота спалахнули золоті зуби. Я впустив желе й обійняв його. А він зі сміхом обійняв мене у відповідь. Ми обмінялися компліментами щодо зовнішнього вигляду. Сказали один одному, що сто років не бачилися. І, звісно, побазікали про давні часи. Норм розказав, що Гетті Ґрір завагітніла від нього, і він одружився. Шлюб прожив лише кілька років, та, коли минув період післярозлучної уїдливості, вони домовилися забути про старе й бути друзями. Їхній дочці, Деніз, було вже під сорок, вона володіла перукарнею у Вестбруку.

— Вільна й нічим не зв’язана, усі банківські кредити виплачені. Від другої жінки в мене двоє хлопців, але між нами кажучи, Діні — моя улюблениця. А Гетті від другого чоловіка народила. — Він нахилився до мене ближче, жорстоко посміхаючись. — То сяде, то вийде. Малий не вартий і пороху, щоб його в пекло відправити.

— А як там Кенні й Пол?

Кенні Лафлін, наш бас-гітарист, теж побрався зі своєю дівчинкою, фанаткою «Хромових троянд». І вони досі одружені.

— У нього страхова агенція в Льюїстоні. Непогано заробляє. Але він сьогодні тут. Ти його не бачив?

— Ні. — Може, й бачив, та не впізнав. А він не впізнав мене.

— А Пол Бушард… — Норм похитав головою. — Займався верхолазінням у Державному парку «Акадія» і впав. Прожив два дні, та й помер. У тисяча дев’ятсот дев’яностому це було. Та воно, мабуть, і на краще. Тато сказав, що він був би паралізований від шиї до ніг, якби вижив. Квад[142], як то кажуть.

На мить я уявив собі життя нашого старого барабанщика. Як він лежить у ліжку, під’єднаний до машини, яка допомагає йому дихати, й дивиться по телевізору Пастора Денні. Але я відігнав од себе цей образ.

— А про Астрід щось знаєш? Де вона тепер?

— Десь на сході. Кастін? Рокленд? — Норм похитав головою. — Не пригадую. Знаю, що покинула університет, щоб вийти заміж, її предки були страшенно люті на неї. Та, мабуть, ще лютіші стали, коли вона розлучилася. Здається, у неї свій ресторан, забігайлівка, де омарів подають, але точно не скажу. Ви колись були закохані по вуха, правда?

— Так, — сказав я. — Це точно.

Він кивнув.

— Юнацьке кохання. Ніщо на землі з ним не зрівняється. Але побачити її тепер я б не сильно хотів, бо тоді наша Сода-Бургер мала шикарний вигляд. Бомбезний. Правда?

— Так, — відповів я, згадуючи напіврозвалену халупу біля Вершини неба. І залізну щоглу. Як вона розпікалася до червоного жару, коли в неї лупила блискавка. — Так, правда.