Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 112

Заміж виходять у 16 років, і через рік вже з’являються діти.

Члени його роду – красного і прекрасного, – сім’я його велика займає в селі кілька вулиць. Вулиця за вулицею, а на них все живуть Семенюки – діти, онуки, правнуки Павла Миколайовича. Міцні заможні будинки, одноповерхові і двох чи й трьох поверхів. Гаражі. Багаті городи.

З пам’яттю в глави роду все гаразд, але, зустрівши хлопчика, неодмінно скаже:

– О, це теж мій онучок!

І звертається до малого:

– Як тебе звати, хлопчику?

А коли хто подивується, одказує:

– Онуків у мене 72. Їх я ще якось знаю. Старших по іменах, менших в обличчя. А правнуків вже давно перестав рахувати…

Один з правнуків став батьком, а Павло Семенович – прапрадідом. Так він зустрів своє вісімдесятиріччя. Найкращий подарунок главі роду!

Трапляються суботи чи неділі, коли в роду Семенюків справляють одразу по двоє весіль.

Глава роду щодня – незмінно, це у нього як ритуал! – обходить ті вулиці села, де живуть Семенюки, заходить до них у гості.

– Сьогодні зайду до внучки, 10-ї. Вона смачно готує, а я, грішний, люблю всмак поїсти.

Є в російського поета Некрасова поема «Мороз – Красный нос», а в ній такий рядок: «Мороз-воевода дозором обходит владенья свои…»

Павло Миколайович теж щоденно обходить володіння свої, роду свого, а обходячи, намугикує про себе (але неодмінно урочисто):

І це теж вона, Україна наша.

Світла-світла і красно-прекрасна, земля Руська! Як писав ще в давнину літописець про нашу, про Київську Русь, ту Русь, у якій наше коріння і звідки ми всі походимо – з родами нашими, теж красно-прекрасними…

Із добрими молодцями, славними чоловіками і красно-прекрасними жінками, серед яких стільки вірних Ярославн.

Хіба б було життя наше, наш рід красний і прекрасний, таким, яким він є, якби не було її у нашій Русі – Ярославни.

Вона є, і тому ми теж є.

Її образ ось уже яке століття займає чільне місце в мистецтві, науці. Десятки істориків, вчених-славістів писали і пишуть дослідження про «Слово о полку Ігоревім». Свого часу в Москві відбувся IV Міжнародний з’їзд славістів по вивченню пам’ятки давньоруської літератури, там же працює постійна Комісія по вивченню та дослідженню «Слова». А численні переклади на мови світу «Слова о полку Ігоревім» – їх десятки й десятки.

Виходив збірник «Слово о полку Ігоревім» в художніх перекладах і в Україні. За час, що минув звідтоді, як «Слово» вперше повернулося до нас із забуття, виникли численні переклади і переспіви – повністю й частково – як самого «Слова», так і Плачу Ярославни – українською і російською мовами, образ Ярославни оспіваний в багатьох віршах і поемах, у живописних полотнах, ілюстраціях, малюнках, гравюрах, панно, розписах по фарфору, екслібрисах, в рапсодіях, у балеті її імені… В музиці вона теж займає належне їй місце.

Лише в Україні писали про Ярославну Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський, Є. Гребінка, Ю. Федькович, І. Франко, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, В. Свідзінський, П. Тичина, Л. Махновець, М. Рильський, Н. Забіла, Л. Первомайський, О. Коваленко. В. Васьків (Лисенко написав музику до «Плачу Ярославни»), Платон Воронько – і це ще далеко не всі.

Поему «Ярославна» Платон Воронько написав у 1944 – 45 роках, потім неодноразово повертався до неї, допрацьовував, вона друкувалася в багатьох його збірниках. Ярославна для поета – у всі часи жінка, яка виряджає на війну коханого: «Сказала: «Іди, коли йти! Іди, не зважай на прикмети, їх безліч на ратнім шляху!» Ці слова Ярославни повторює – тільки в інших умовах, – подруга ліричного героя поеми. Вона чекає його, як Ярославна чекала Ігоря: «Ти ждеш із Карпатського рейду мене в бойовім убранні. Ось-ось перебродом перейде і зрине з пітьми на коні». Для автора Ярославна завжди його сучасниця: «Я чую твій плач, Ярославно, він повінню криє поля», він допомагає «нашій когорті хоробрій пробитися в Чорні бори». Автор ніде не переповідає «Слова», але образи його використовує постійно – Путивльська земля і отчий Путивль, невідома річка Каяла, шлях Ігоря і його сяючий шолом, кургани, птиця-зигзиця… Як плач Ярославни допоміг Ігорю втекти з полону, так і плач коханої допоміг ліричному герою поеми повернутися з перемогою.

Це про наших славних предків-русичів, слов’ян писав візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський, що вони, слов’яни, «здавна живуть в народоправстві, і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною».

Цього й побажаємо – і самим собі, і своїм нащадкам: щоби щастя й нещастя у нас завжди були спільними.

А тому все так же, все так же:

«Віку її ми не знаємо…»

Ще й сьогодні так пишуть.

А для чого його знати, як вона – безсмертна.

А безсмертним вік ні до чого. Так, суєта суєт.

І досі, здається, чути, як скриплять вози – так, так, того, «медового» поїзда, який колись рухався з Галича до Новгорода-Сіверського.

– Паночки, хто се їде?

– Дочку князя Ярослава заміж веземо.

– Дай, Боже, їй щастя.

Та ще десь здалеку-здалеку, як з інших країв, з інших віків, що вже давно відклекотіли, як вітер з-за Сейму десь із Сіверщини війне, то раптом вчується:

І десь хтось вже ніби й ближче підхопить: