Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 111

Вона – ідеал, позастановий ідеал жінки Давньої Русі. На відміну від княгині Ольги, мудрої правительки, яка жорстоко мстить за мужа, Ярославна – носій ліричного, жіночного начала. І хай Ярославна, як жінка слабка і ніжна, фізично не в змозі допомогти мужу, вона здійснює заклинання і вкладає у слова всі свої душевні сили: вона перетвориться в білого сильного птаха, подолає відстань і навіть саму долю… Все, що вона може – вимолити допомогу в сил природи: щоб Дніпро привів до перемоги військо Ігоря, щоб вітер допомагав руським лучникам, а сонце не пекло воїнів мужа…

Іноді нечутно пролетить над Замковим парком зозуля. Сяде на підняту руку Ярославни. І кує комусь довгі літа. Мабуть, і Ярославні теж. І вже чуються в Путивлі, у Київській Русі, в Україні нині сущій, і здається, що то Ярославна, як та зозуленька, кує, словами жалю додає.

Війнув вітер, пробіг верхів’ям дерев, щось їм прошелестів… І водночас приніс – мабуть, із Городка – пісню. (Чи хтось гуляв на Замковій горі з магнітофоном). Пісня була про неї, про зозулю, і співав її трагічно загиблий російський бард з корейським прізвищем:

«Песен, еще ненаписанных, сколько?. Скажи, кукушка, пропой… В городе мне жить или на выселках? Камнем лежать или гореть звездою? Звездой… Солнце моё – взгляни на меня… Моя ладонь превратилась в кулак. И если есть порох – дай огня… Кто пойдет по следу одинокому? Сильные да смелые головы сложили в поле… В бою. Мало кто остался в светлой памяти, в трезвом уме да с твердой рукой в строю. Где же ты теперь, воля вольная? С кем же ты сейчас ласковый рассвет встречаешь? Хорошо с тобой, да плохо без тебя…»

Вітер затих, зозуля з руки Ярославни озвалась: ку-ку…

Наче підтверджувала: добре з тобою, та погано без тебе.

Вікова істина.

Ще один пам’ятник Ярославні споруджено в місті, куди вона приїхала «медовим» поїздом. І сьогодні туристичні агентства та фірми, не стомлюючись, закликають нас:

«Опинившись на Чернігівщині, не полінуйтесь приїхати до Новгорода-Сіверського, цікавий він, неодмінно причарує вас своїми архітектурними пам’ятками, мальовничими пейзажами та провінційним спокоєм.

А найголовніше, заради чого сюди варто приїхати, це, звичайно ж, знайомство з перлиною давньоруської літератури «Словом о полку Ігоревім».

З моменту виходу в світ «Слово» користується неабияким інтересом у дослідників та читачів, надихає художників та поетів. Відкрите широкому загалу більше 200 років тому, воно й досі зберігає в собі багато таємниць і загадок.

Здійснити незабутню подорож по його сторінках, заглянути в давно минулу історію міста вам допоможуть співробітники музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».

Музей створено в 1990 році як перший державний заклад в Україні, що вивчає «Слово о полку Ігоревім».

В експозиції представлено дореволюційні та сучасні видання літературної пам’ятки, переклади її на іноземні мови; археологічні знахідки доби Київської Русі, графічні та художні твори, скульптури тощо (вул. Пушкіна, 1). Окрема тема – краєзнавчий відділ. Він знайомить з історією міста, етнографією, флорою та фауною Сіверського краю (вул. Соборна, 3).

Музей «Слово о полку Ігоревім» входить до складу однойменного заповідника, основу комплексу якого складає Спасо-Преображенський чоловічий монастир, заснований в XI ст. З архітектурних споруд того часу зберігся фундамент мурованого Спаського собору та залишки Княжого терему (кін. XII – поч. ХІІІ ст.). Окрім комплексу Спасо-Преображенського монастиря, музею-заповіднику передані такі архітектурні пам’ятки міста: Успенський собор, 1671, діючий, Миколаївська церква, 1760, діюча, Тріумфальна арка (ХУІПст.), Торгові ряди та склади – кінець XVIII ст.

Фонди музею налічують більше 40 тисяч одиниць зберігання.

А найперше вас чекатиме зустріч з Нею, з Ярославною…

Вісім з половиною століть тому невідомий давньоруський книжник у «Слові про загибель Руської землі» захоплено і так поетично-радісно писав про велич і красу своєї – і нашої теж! – Батьківщини:

«О, світло-світла і красно-прикрашена земля Руська! Багатьма красотами прославлена ти: озерами славишся, річками й джерелами, на місцях шанованими, горами, стрімкими горбами, високими дібровами, чистими полями, дивними звірами, різноманітними птахами, незліченними містами великими, селищами славними, садами монастирськими, храмами Божими і князями грізними, боярами чесними, вельможами численними. Всім ти сповнена, земля Руська!»

А ми додамо: Це та країна, яка сьогодні гордо і так красиво зветься Україною. Тією Україною, Батьківщиною нашою єдиною, про яку Юрій Мушкетик писатиме з проникливими щемом і гордістю:

«Дивна земля, щедра земля, фантастична земля, – писатиме Павло Загребельний – все про неї, про Україну, минулу, сьогоднішню, вічну. – Найтовщі у світі чорноземи, найстрахітливіші металургійні комбінати, хімічні концерни, ракетні заводи, найбільші дубові й букові ліси. Найвродливіші жінки. Найвищі небеса. Найзеленіші трави. Найзагадковіші в слов’янськім світі й в усій ойкумені собори, святині, ікони, і могили, могили – зі скіфським золотом, з луками амазонок, з козацькими шаблями…»

Цю давню чи не старовинну пісню – все ж таки наш народ – оптиміст! – особливо люблять співати, чи й просто наспівувати під настрій, – у селі Комінтернівське, що на Одещині. У тім числі й Павло Миколайович Семенюк. У свої вісімдесят цей бадьорий, непосидючий, переповнений оптимізмом чоловік, якого язик не повертається назвати старим – хоч борода в нього довга і біла, патріарша. І сам він патріарх – у прямому значенні цього слова – родоначальник. Глава роду. Та ще якого! Павло Миколайович має 10 дітей і аж 146 онуків та правнуків!

СТО СОРОК ШІСТЬ! ОНУКІВ І ПРАВНУКІВ!

У роду Семенюків усі багатодітні, одних лише матерів-героїнь 13, а 30 мають право на це звання, тож молоді жінки цього роду часто котять поперед себе двомісні коляски з малюками.

– На здоров’я, – радіє глава роду. – «І сказав їм Бог, – цитує Священне писання: – «Плодіться і розмножуйтесь!» І ми виконуємо Божий заповіт.

Перелюбство у них – смертний гріх!