Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 101

І все так само, все так же віками й віками:

І все так же, і все так же ми чуємо – і будемо чути віками, ми ж бо русичі, безсмертні, – слухати, як у «Путивлі-граді вранці-рано співає, плаче Ярославна, як та зозуленька кує, словами жалю додає…»:

Здається, все вже сказано-розказано. За два останні століття вивчення «Слова». Все вже, здається, прокоментовано, розтлумачено, всюди правильно розставлені акценти, вірно – нарешті! – прочитані трудні терміни, назви, ті чи ті вислови… Здається…

Але час іде, і виявляється, що не всі ще таємниці «Слова» розгадані, не всі ще темні місця витлумачені, тож нерозгаданих загадок у поемі чимало залишається й на сьогодні. Хоч деякі з них і справді розкриті.

Як ось хоча б ця.

– Ви приїхали автівкою чи каром?

Все тут українцеві зрозуміло (мова ж бо українська), хіба що крім одного – що це за «кар»? Судячи з тексту, якийсь транспортний засіб. В Україні, до речі, чомусь невідомий.

Але це така вже сьогодні мова українців з англомовної діаспори.

Кар – по-англійськи поїзд.

Живучи в англомовному середовищі, знаючи англійську (нею лише й користуються поза своїм помешканням), такі українці ні-ні та в розмові між собою (на рівні побуту, звісно) й використовують слова іншої, відомої їм мови.

Себто перед нами…

Так, так, суржик.

Всюдисущий (зокрема серед українців) Дядько Суржик. І що б, здавалося, сказати: ви приїхали автівкою чи поїздом? Так ні. Дядько Суржик і тут вліз – замінивши слово «поїзд» в українській мові «каром» з іншої, в даному випадку, панівною за місцем проживання, мови.

Суржиком в Україні називається суміш зерна пшениці й жита, жита і ячменю, ячменю й вівса і т.ін., борошно такої суміші. (Казали: сіяв пшеницю, а зібрав суржик – як до пшеничного зерна при посіві потрапило інше зерно).

Друге значення терміна суржик вже по нашій темі (правда, із застереженням: розмовне): елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; простіше – нечиста мова.

Суржик засмічує нашу рідну мову і на Великій Україні: на заході – це полонізми, на решті України, особливо в центрі й на сході – всюдисущі русизми, кальки з російської, ненормативна лексика, сленг тощо.

Спершу виникла, звісно, мова, суржик лізе до неї потім. Виявляється, він не наш, не український винахід. Він у нас дуже давній – чи не вічний. Розмовляли ним (чи використовували окремі слова, часто й скалічені) ще в Київській Русі.

Ось один з прикладів такого пра-прасуржика, що завдав свого часу конфузу навіть ученим-лінгвістам, навіть самим академікам!

У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеслав «изь Києва дорискаше до курь Тмутороканя».

Гм. В таких випадках кажуть: де Крим, а де Рим.

Київ – це Київ, а Тмуторокань (Тмутаракань)…

Князівство на Таманському півострові та у Східному Криму з центром у місті Тмутаракані.

Виникло не пізніше X ст. Княжили в ньому представники чернігівської династії (першим був син Володимира Мстислав). Потім там княжили нащадки сина Ярослава Мудрого, Святослава чернігівського.

В середині XII ст. Тмутараканське князівство впало під ударами кочовиків, а потім було приєднане до Візантії.

І ось князь Всеслав чомусь почав бігати від Києва (не близький світ) до Тмутаракані – «рискав вовком». Правда, судячи з тексту «Слова», не так до Тмутаракані, як до тамтешніх… курей. Чого це? З якого дива солідний князь ночами темними вовком сірим рискає до «курь Тмутороканя»? (До кур – ясно ж, що до курей).

І на цих «курях» спіткнулося не одне покоління дослідників «Слова о полку Ігоревім», починаючи від його першовідкривача графа Мусіна-Пушкіна.

Виходила якась… дурниця. Князь бігає до якихось курей далекої од Києва, на кінці світу слов’янського Тмутаракані.

Нащо вони йому?

І так, і так вертіли дослідники оте до «курь Тмутороканя». Зрештою, згадали: де кури – там і півні. (Та, власне, півень теж належить до курячого роду). А в теперішній мові (що російській, що українській) є вислів «до півнів». Себто до світанку.

«Еврика!» – вигукнули і почали перекладати, що Всеслав «вовком серед ночі темної вибігав із города з Києва, До півнів сягав Тмутороканя» (Переклад М. Рильського). Російський переклад – візьмемо хоча б академіка Д. Лихачова: «Из Києва дорыскивал до петухов (себто до світанку) Тмутаракани». Але ж трапляється, що й академіки помиляються. Про те, що це ніякі не кури (а отже, не півні), а тюркізм, себто тодішній суржик, ніхто з дослідників і не подумав.

Тюрки – етнос, що колись мешкав на величезному просторі від північних кордонів Китаю до Дніпра, відомий під іменами хозар, печенігів, болгар, кипчаків (останніх, як уже мовилося, в Київській Русі називали половцями, у Візантії куманами). Сучасні потомки тюрків: казахи, узбеки, татари, каракалпаки, башкири, ногайці, балкарці, карачаївці, кумики, турки та ін.

Чи вплинули тюрки на мову «Слова» і ширше – Давньої Русі, адже вони мали тісні контакти – не завжди, правда, добрі, – з русичами? Часом і жили, як кажуть, бік о бік. Багато русичів розуміли їхню мову, а тюрки – у свою чергу – мову русичів. І явні, і скриті тюркізми у «Слові» виявляли ще в минулому столітті. У 1946 році з’явилася перша робота на цю тему. Але вже у другій половині двадцятого століття про тюркський вплив якось і забули.

Та ось вивченням «Слова» зайнявся Олжас Сулейменов, казахський поет, людина, для якої рідним є один з діалектів тюркської мови. І що він виявив? Зовсім не до «курей» бігав князь Всеслав, не до півнів. «Кура» по-тюркському означає «стіна» – від кореня «кур» – «споруджуй» (звідки – курган). І все стало на своє місце: Всеслав «від Києва добігав до стін Тмуторокані»!

Воістину, як у байці Крилова: а ларчик (шкатулка) відкривався просто. Між іншим, і назва російського – тепер російського – міста, що колись входило до Новгород-Сіверського удільного князівства, – Курськ – теж походить від цього тюркізму. Оборонні стіни, що оточували на узвишші місто, називали словом «кур» – звідси й назва Курськ.

Ось яким давнезним, чи не замшілим, виявився суржик, якщо автор «Слова» замість того, аби триматися рідної мови і написати так, як і мав би написати – до стін Тмутаракані, невідь-чому вжив тюркський суржик «кур» замість слова «стіна». Це, між іншим, дало підставу О. Сулейменову висловити припущення, що автором «Слова» міг бути… тюрк. (У «Слові» взагалі чимало трапляється тюркізмів). А то ж давній русич всього лише вдався до звичного – принаймні на той час, – суржика.

А перекладачі, не второпавши (та й не знаючи тюркських мов) і ганяли бідного князя в Тмутаракань до якихось «курь».

І сьогодні суржик живе й процвітає вільготно – від «кара» до «курь Тмутороканя». Невмирущий!

З часу написання «Слова» минуло більше восьми століть, а суржик і нині непогано живе. І завтра-позав-тра наміряється жити. Невже він і справді невмирущий?

А мови…

Мови сусідні треба знати. Неодмінно. І тоді не буде вченим – навіть вченим! – здаватися, що князь Всеслав і справді чогось бігав ночами до «курь Тмутороканя».

Ще до теми. Дивне прізвисько у «Слові» в князя Всеволода – «буй-тур». (Як, між іншим, і в князів – за все тим же «Словом» – Рюрика, Романа): «Буй-тур Всеволоде, стоїш ти на брані, прискаєш стрілами на полки погані…» І далі описуються шоломи аварські порубані, потрощені «Буй-туре, тобою». Буй – ясно, що буйний, сильний, несамовитий, навальний, великий. Тур – це, звичайно ж, він, вимерлий дикий бик, колись буйний, сильний і страшний.[50]