Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 100

Після похорону родичі роздали бідним щедру милостиню – духовенству та жебракам – як і велить звичай. Родичі, бояри, слуги і народ плакали над гробом князя, причитали похвалами небіжчику: він був хоробрий у раті, шанував, постачав і втішав духівництво, завжди роздавав щедру милостиню рідним, любив і шанував дружину, нічого для неї не шкодуючи… Особливо в причитаннях виділялася вірність покійного тим клятвам, що їх він давав за життя, підкреслювалась його тілесна і духовна чистота, справедливе правосуддя, що його він чинив, суворість до злих людей, безстрашність перед сильними, які притісняли слабкіших… Що покійник перед убогими завжди був сам убогий, хоч і багатий душею…

– З нами нині, – голосили, – плаче вся Руська земля…

Для Ярославни це було малою утіхою. Що їй з того, що плаче вся Руська земля, як вона втратила коханого мужа і віднині й до скону літ приречена на самотність! І буде вона знову виходити на заборола і тужити, плакати, побиватись за коханим, який вже ніколи, ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

Спаський собор Чернігова дійсно був родовою усипальницею Ольговичів. Можливо, там поховано й Ігоря Святославича, який теж Ольгович, і на день смерті був правлячим князем?

Хоча не виключено, що його могли поховати – за його бажанням – у П’ятницькій церкві, яку він з такою любов’ю збудував – як пісню проспівав.

Наступного дня після похорону Ігоря, навіть не зачекавши необхідних дев’яти та сорока днів по пам’яті небіжчику, його брати, сини і родичі Ольговичів під орудою князя «буя» Рюрика взяли й пограбували Київ – це описано в Радзивіллівському та в Лаврентіївському літописах. Дві події – смерть Ігоря і пограбування Києва – можуть бути пов’язані між собою, адже від Чернігова до Києва один денний перехід: «від заутрені до вечірні». Очевидно, Ігор за життя відраджував Ольговичів від грабіжницького походу на Київ, але тільки його не стало, родаки другодні й кинулися в той злощасний похід.

Такі ми…

Доля дітей їхніх склалася в більшості трагічно.

Володимир, Роман і Святослав Ігоревичі, як онуки Ярослава Осмомисла, на початку XIII ст. були запрошені мешканцями Галича, що його тоді захопили угорці. Брати активно включилися у боротьбу за звільнення Галича, але після перемоги над іноземними загарбниками заворогували з впливовими боярами, які не захотіли ділитися владою з Ігоревичами. Як онуки Ярослава Осмомисла, вони мали на неї законні права. Бояри нацькували проти Ігоревичів галицьку дружину. Почалася кривава боротьба, власне, різанина за владу. Врешті-решт братам пощастило розгромити дружину. Проте Ігоревичі не довго святкували побіду. Хоч їм і вдалося значно прорідити ворожо налаштованих проти них бояр (за деякими даними вони стратили від 300 до 500 чоловік), але з опозицією так впоратися і не змогли. Року 1208-го в Галичі знову з’явилися угорці – на запрошення вцілілих бояр, супротивників Ігоревичів. Під час сутичок з угорцями Роман і Святослав Ігоревичі були хитрістю та зрадою захоплені в полон.

Галицькі бояри їх охоче і не торгуючись викупили. Але тільки для того, щоб урочисто повісити Ігоревичів на міській площі.

Що й було вчинено.

Третій, старший син Ігоря Святославича, Володимир, разом з Настею Кончаківною (дочкою хана Кончака, з якою він жив у добрій злагоді й любові) якось зуміли врятуватися в тій веремії, коли свої рубали своїх, і після ряду пригод нарешті дісталися до Путивля. (За деякими даними Володимир Ігоревич загине у 1211 році).

Дочка Ігоря Святославича з 1190 року була замужем за Давидом Ольговичем, онуком Святослава Всеволодовича.

Минуть віки та віки після походу Ігоря Святославича в Половеччину і його поразки, коли він з княжого сідла золотого пересяде в сідло для рабів. Вже в наші дні під час розкопок у похованні половецького хана знайдуть позолочений княжий шолом руської роботи. (Нині він виставлений в Музеї коштовностей України). Дивлячись на нього, іноді хочеться думати: а раптом… А раптом це шолом Ігоря Святославича, князя новгород-сіверського, що його переможець хан Кзак (Гзак) забрав собі на згадку про побіду? А перед смертю звелів поховати шолом, як найбільший свій трофей, разом з ним в одній могилі? Щоб і на тім світі, у світі своїх предків, хвастати побідою над руським князем, якого він захопив тоді в рабство, а шолом його позолочений взяв собі?

Минули віки та віки, і княжий шолом, бодай і з того світу, а таки повернувся до нас, нащадків русичів.

Нещасливою – але тільки в перші століття після написання, – була і доля рукописного «Слова о полку Ігоревім». До кінця ХVІІІ ст. воно нікому не було відоме, і ніхто про поему Ігоря Святославича з клану руських князів Ольговичів і чути не чув. Як бозна-де воно й пролежало віки та віки. (І як воно не загубилося протягом тих віків небуття? Диво!) А це ж чи не пів тисячоліття забуття, га? Який ще твір може витримати 500 років невідомості? Не втративши за ці століття своєї свіжості, не кажучи вже про пристрасну поетичність та актуальність.

Аж доки старанням Мусіна-Пушкіна «Слово» не з’явиться друком – вже в іншій епосі і в іншій країні. Але за своє врятування «Слово» щедро нагородило Пушкіна – він теж став безсмертним.

Проте невезіння тривало (злий фатум над ним тоді все ще висів?). У 1812 році бібліотека Пушкіна згоріла під час захоплення Наполеоном Москви – згорів і оригінал староруської поеми, до того нікому не знаної. Залишилося тільки друковане видання та рукописна копія, зроблена для Катерини II.

А вже згодом почалася не просто щаслива доля «Слова», почався тріумф творіння нікому до того невідомого удільного князя з якогось там Новгород-Сіверська, що триває й нині. (І це при тому, що в поемі описано не переможний похід Ігоря, не його вражаюча перемога, а нищівна поразка!)

І триватиме вічно – покіль існуватиме в світі красне письменство, адже «Слово» безсмертне – невдаха-полководець, пересічний князь, нічим не видатна особистість, Ігор Святославич виявився геніальним поетом. На всі часи й віки. Новітнім Бояном, соловієм Русі.

Сам же Ігор Святославич так і помер з гнітючою дум-кою-відчаєм: «Слово», у яке він вклав свою душу і думи заповітні, нікому не потрібне і нікого не схвилювало. А він же його писав, як пісню співав, наче готовим його в золотому сні побачив, а сучасники Ігоря ним і не зацікавились. На нього просто не звернули уваги. А він же творив, наче у воду дивився!

І помер, не підозрюючи, яка неймовірна слава після п’яти століть забуття чекатиме його творіння. Тож, помираючи, сам себе ще й добивав, пришвидшував свій кінець (чи не від того й душа його боліла?):

«І похід мій проти половців не вдався – яку жахливу поразку я тоді потерпів! – і «Слово», написане про той похід, теж не вдалося. Невже я такий безталанний і невезучий?…»

Це були останні його думки в цьому суєтному світі.

А пристрасті… Пристрасті навколо «Слова» не вщухають і понині, бо і понині ще не всі загадки «Слова» розгадані, не всі його таємниці відкриті, ще й нашим нащадкам буде над чим сперечатися та розкривати таємниці.

«Кількість наукових досліджень найвідомішої пам’ятки давньоруської літератури, – стверджує знавець (Андрій Залізняк, відомий лінгвіст, академік), – така велика, що коли скласти їх докупи, одній людині і за життя цього не прочитати».

А саме «Слово» – в перекладі із староруської – займає якихось 17 з чимось сторінок звичайного книжкового формату. Від перших рядків з посиланням на Бояна і до останніх

І в першу чергу йому слава – Ігорю Святославичу. Хоч і програв він свій похід в Половеччину, завдавши цим жалю Русі, але ж та поразка – парадокс! – надихнула його на поему, віку якій ніколи не буде.

І все так само – лишень вслухаймося: