Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 54

— Гавриле Панасовичу!

— Вам цього не зрозуміти. Ви належите до щасливої половини народу, я — до нещасливої.

— Ми всі — переможці!

— Може, й усі. Там побачимо. Як казав класик: „Ангели небесні не покинуть тебе“. Сподіватимемося на ангелів і хай поминуть нас оті архангели, що з мечем. А наші ж архангели — ще й з щитом. Не підступишся, не проб’єш.

Після цієї дивної розмови я неабияк стривожився за Оксану. Що я знав? Наказ командира — є закон для підлеглого. Він повинен бути виконаний точно, безвідмовно і в строк! Що я вмів? Стріляти і показувати іншим, як і куди стріляти. Що я думав? За мене думав товариш Сталін.

А тут думав за мене підполковник Дурас.

Він пригримів до Оссендорфа сам, без майора Йоткова, і вже в цьому вчувалася якась загроза для мене. Я спитав Дураса про майора, підполковник хижо вишкірився:

— Що? Вже знюхалися фронтовички? Набрид мені цей твій майор. Все свистить та свистить. Так і в своєї жінки оту штуку просвистить. Ти добре знаєш, яку штуку, капітан. Маємо відомості, що не займаєшся тут ділом, а морально розкладаєшся!

— Попросив би без натяків, — холодно зауважив я.

— А я без натяків! Я навпрямець! Завів тут собі дівку, верлюжишся з нею вдень і вночі, народ обурюється.

Я вже знав, який то „народ“. Коляда! Один негідник тут, інший у штабі в Хемері, змичка негідників.

Ми були самі в штабній кімнаті, Дурас розлігся в кріслі, недбало закинув ногу за ногу, блищав мені в очі нахабними хромовими халявами. Я обурено підхопився з стільця, виструнчився, офіціально, як на рапорті, відкарбував:

— Товаришу підполковник! Ви мене ображаєте! Мене і мою дружину Оксану Григорович. Ми любимо одне одного ще з дитинства, війна роз’єднала нас, тут зустрілися цілком випадково, але тепер ми — чоловік і жінка, і я нікому не дозволю…

Дурас ліниво змахнув рукою.

— Ти чого це підхопився? Сядь і послухай, що тобі скажуть старші. Ти знаєш, де ти знаходишся? Ти знаходишся у ворожому оточенні в спецкомандировці. Пойняв? А тому — пильність, твердість, непідкупність, а тоді ще раз пильність. і ніяких мені кохань і женихань! Приїдеш додому — там і женихайся. Як співається в нашому кінофільмі? „Одержим победу, к тебе я приеду на горячем, вороном коне“. Ми теж дещо бачили, чули і маракуємо. Пойняв? Почнеться репатріація, і щоб ти мені свою дівку з першим же ешелоном одфуркав звідси!

— Не відправлю! — сказав я твердо.

— Не відправиш — відправимо тебе. Та не так, як ти приїхав сюди, ні, ні, не так. Сюди ти їхав гоголем, а відпровадимо з вовчим білетом! Вже як я тобі напишу, то ніхто так не напише. А в нас там читати вміють, ой, уміють!

— Однаково не відправлю!

— Покипиш і перекипиш. Ти тут що — з якимсь злочинним елементом злигався? То заколотників у збірному пункті прикриваєш, то тепер уже й з бандюгами в тюрязі зв’язався.

— Це наші радянські громадяни! Більшість з них — жертви випадку. Ми не можемо полишити їх без допомоги.

— Ну, ну, не полишай, не полишай. Може, вони тобі в церкві свічку поставлять. Мені вони й за лівим вухом не сверблять. і ти не маєш права розфітькуватися то на моральний розклад, то на злочинний елемент. Ти повинен виконувати своє завдання!

— Я й виконую!

— Погано виконуєш, капітане Сміян! і я тебе попереджаю. Не подивимось на твої фронтові заслуги. Знаєш, скільки б ми могли знайти таких, як ти, або й кращих? Тисячі й мільйони! і всі раді були б не просто виконувати накази, а вловлювати кожне змигнення мого ока, аби тільки опинитися отут. Європа — гоп! Пойняв? От і роби висновки, капітане Сміян, і щоб я більше не говорив з тобою на ці теми і так круто!

Він пригримів і відгримів, оглянувши нашу майбутню резиденцію в Бергіш-Гладбаху і схваливши вибір Коляди рішучо й безповоротно, після чого мені лишалося тільки прикласти руку до козирка і мовчки їсти начальство очима. О, прокляття бути попихачем, підніжком і гряззю!

Оксані я тоді нічого не сказав, але жіноче серце вловлює загрозу й без слів, без будь-яких видимих проявів, вона стала якоюсь, сказати б, відчаєно-ніжною до мене, розкривалася перед моєю безжальною твердістю безпомічно й беззахисно, без слів і скарг, тільки темні схлипи, здригання і відданість аж до самозречення і навіть до самознищення, в якому радісно знищуєшся й ти сам і забуваєш про все на світі, про держави й вождів, про ідеали й принципи, про первородство і пиху, а пам’ятаєш тільки про небесне щастя любові, яке спалахує велетенським полум’ям над усім світом, над небом і землею, над людьми і богами, і щастя це не кінчається для тебе ніколи, не щезає і не вмирає, прийшовши тільки на мить, воно триває вічно, і коли ти справжня людина, то не проміняєш його ні за які скарби, коштовності й нагороди.

Ох, Оксано, Оксаночко, які ж щасливі були ми в ту весну Перемоги, і в те літо, що так ласкаво й ніжно гладило наші молоді тіла і наші чисті душі!

Життя моє змінилося, перевернулося й оновилося, я знов народився на світ, все набувало особливої ціни й значення, вже не було несуттєвого, найменші дрібниці буття виростали до високих символів радості й захвату. Віра з Поповим, метаючись по спекулянтах, привозили Оксані то плаття, то черевики, то якісь жіночі дрібнички, вона вперто вибирала тільки синє, не визнавала ніяких надмірностей, не хотіла приміряти в моїй присутності нове вбрання і тільки після настирливих благань згоджувалася, щоб я взув їй нові черевички, і тоді маленька її ніжка трепетала в моїх грубих долонях, ніби тепла пташка.

Шовкове літнє повітря нашого щастя, моя дика пристрасть і незграбна чулість, маленький ласкавий Сейс, який невтомно вигадував і колотив нові й нові коктейлі для Оксани і тільки для Оксани, білозубі лейтенанти з незмінними компліментами для „місіс Сміян“, чорношкірі капрали з військової поліції, що негнучко вклонялися перед Оксаною і засоромлено бурмотіли: „М-мем“, здавалося б: чого ще треба, що може кинути тінь на твоє щастя? Але світ страшний і брудний, як нечищений солдатський чобіт. Гад повзучий Коляда щось там пронюхав з того, що казав мені підполковник Дурас, і натяком дав зрозуміти Попову. Попов ще невиразніше натякнув своїй Вірі, Віра ще блідіше натякнула Оксані, вервечка натяків і недомовок плелася день, тиждень, обплітала нас зміїними кільцями холодної загрози, та однаково не могла задушити нашої любові, нашої безмежної віри не в богів, царів і героїв, а в самих себе, одне до одного.

Я вже знав, чим відповісти підполковнику Дурасу, мав кого відправити першим ешелоном репатріантів з Рейнської області, станція Дельбрюк, липень тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Попов рвався і метався, щоб перейти від американців до нас, від Сейса до Сміяна, щоб довести свою відданість радянській державі, він зробив уже не просто послугу, а дарунок, до того ж дарунок надзвичайний, і тепер я справді мав кого відправити першим ешелоном зі станції Дельбрюк і заткнути горлянку підполковнику Дурасу.

Оксана про це нічого не знала.

О, нещастя! Ми вміємо зберігати військові таємниці, надаючи їм перевагу перед найдорожчими для нас людьми.

Попов прийшов до мене, взявши обітницю про збереження таємниці, розповів історію майже фантастичну. Цілком випадково (деталі в даному випадку не мають значення) він довідався, що в правобережному районі Кельна Дейці в будинку своїх знайомих переховується один з конструкторів ракети ФАУ-2, якою німці обстрілювали Лондон. Виробництво цих ракет було влаштовано на острові Пенемюнде, який, здається, захопили радянські війська, але їм дісталися самі руїни, головний конструктор цієї, як її називали нацисти, „зброї відплати“ (Фергельтунтс ваффе) Вернер фон Браун зник у невідомому напрямку, а з ним щезли і всі інші творці цієї диявольської зброї. Той, що ховається в Дейці, зветься, здається, Шмідт, він, за всіма даними, конструктор системи управління ракетою ФАУ-2, тобто, це чоловік, який спрямовував руку диявола, і тому він найнебезпечніший і найстрашніший. За Шмідтом полюють всі союзницькі розвідки — американська, англійська, французька, — але його шукають у родичів і в колишніх співробітників, а він знайшов притулок у випадкових знайомих, де його не зможе побачити навіть всевидюще око господнє.