Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 53

Звичайно ж, я був за Попова. Але без такої нахабної самодіяльності, яку виявляв Коляда. Буде наказ — заберемо Попова з собою. Не прийде наказ — кіна не буде.

Попов це розумів, але, як виходець з іншого світу, невиправдано перебільшував значення моєї скромної особи і, мабуть, вважав, що його доля цілковито залежить від капітана Сміяна. і ось цей грубий, брутальний чоловік, який уявлявся мені найнезалежнішою особистістю в цьому розтрощеному повоєнному світі, став запобігати переді мною, відверто нехтуючи своїми обов’язками у підполковника Сейса, пропонував свої послуги найперше мені, ось так ми й опинилися в Кельнській тюрмі, яку я запам’ятав з недбало кинутої фрази Лаврикова в ніч «шоколадного заколоту» і намірився будь-що побувати там. Сейс мені не допоміг, делікатно усунувшись од цієї справи, зате Попов усе влаштував, і ми з ним і майором Михном на моєму червонозоряному «вандерері» відважно занурилися в руй-новища Кельна, а тоді, мов за помахом чарівної палички, опинилися на недоторканому острівці дивом вцілілих од бомбардувань сірих, як німецькі мундири, бетонних споруд, високих і тяжких, мабуть, так само, як Кельнський собор. Але собор будувався для возвеличення людського духу, його гігантські вежі врізалися своїми гострими шпилями в блакитне рейнське небо, мов радісні надії, а це громаддя, зліплене з сірого бетону, гнітило дух і тіло самим своїм вигдядом, а що ж казати про тих, хто попадав у це в’язилище без вікон, без дверей, до отих камер, казематів, карцерів і кандеїв?

Попов влаштував усе бездоганно. Брама тюрми розчинилася перед нами майже гостинно, коли доречно буде вжити тут це слово, «вілліс» американського майора, який нас супроводжував, мій черво-нозірчастий «вандерер» і громохкий «цеппелін» Попова вкотилися до бетонного двору-колодязя, ми повискакували з машин, блиснули золотом мої погони, і майже тої самої миті сліпі й німі бетонні маси, мовби ожили, заворушилися і захиталися і впали на нас радісним, тріумфуючим ревінням: «Ур-ра-а-а! Да здравствует товарищ Сталин! Слава Красной Армии! Великому вождю Сталину слава! Ур-р-ра!»

«Веселится и ликует весь народ», — промурмотів біля мене Гаврило Панасович. — Вони подумали, що Сталін прислав вас спеціально, щоб їх звільнити.

— Що ж, — сказав я, — воно майже так і є. і коли й не сам товариш Сталін послав мене, то, як розібратися, це сталося не без його відома. Але враження таке, ніби вся ця тюрма набита тільки нашими людьми. Попов, спитайте майора.

Американського майора супроводжував німецький радник з кримінальних питань. При знайомстві нам пояснили, що це видатний фахівець, колишній співробітник кримінальної поліції. Союзники використовують його знання і досвід, бо кримінальна поліція, подібно до медицини, не знає ні політики, ні кордонів, ні національних ознак. Німець мені, ясна річ, не подобався. Рідковолосий чоловік, з каламутними очима, з жіночим широким задом, щось виразно гестапівське, такий собі маленький Гімлер, вік би його не бачити, а тут доводиться мати з ним справу. Балачки наші були багатоповерхові. Я питав, Попов перекладав майорові, той звертався до німця його мовою, німець відповідав, майор тлумачив англійською для Попова, Попов — російською для мене. Але німець хіба ж так насобачився в тюремних справах. Він вгадував суть запитання вже з першого слова, мислив точно й скупо, як машина, і відповідав з такою виразністю, що навіть я з своїми куцими знаннями німецької, розумів практично все без затяжливнх перекладань.

— Тільки один поверх, — сказав німець.

— А враження таке, що вся тюрма.

— Радянські в’язні найгаласливіш і в світі.

— Вперше чую. Але що ж? і це тільки на нашу користь. За що вони тут сидять?

— Пограбування. Розбійницькі напади з застосуванням зброї.

— Їх судили, чи як?

— Всі справи належно оформлені. Хоча…

— Хоча?

— За законами військового часу, їх, як мародерів, треба було… Самі розумієте…

— Розумію. За мародерство — розстріл. У нас це правило діяло автоматично. А тут?

— Союзницьке командування зважало на ту обставину, що має справу з особливою категорією людей. Вони переможці, але водночас і жертви. і були тільки сліпим знаряддям Немезіди. Тому до них виявлено милосердя.

— і замкнено в тюрягу?

— Їх ізольовано для їхньої ж користі.

— Сумнівна користь, скажемо прямо. і як довго їх тут триматимуть?

— В кожному окремому випадку — точно визначений строк.

Враховано розміри й характер злочину. Зняв з руки німецької жінки годинник — рік ув’язнення. Четверо юнаків забрали в бауера свиню — кожному по чотири роки.

— А коли б свиню вкрали вдесятьох?

— Тоді кожному по десять років. Груповий злочин.

Я не стримався від вигуку:

— Гавриле Панасовичу! Ви чули?

Михно знизав плечима.

— Під колеса машини правосуддя краще не попадати.

— Але що тут можна зробити?

— Попросіть, щоб їх вивели на прогулянку, і проведіть з ними політбесіду.

— Смієтеся?

— А що ж мені залишається?

Я звернувся до американського майора:

— Незабаром ми починаємо репатріацію радянських громадян з американської зони окупації. Думаю, що мені вдасться домовитись, щоб ви передали нам усіх цих людей з їхніми справами, а ми, з свого боку, гарантуємо, що ними згодом займеться наш суд.

Майор знудьговано розглядав свої розкішні офіцерські ботинки з тонкої червоної шкіри.

— Як на мене, — сказав він, — то я б не тільки повипускав звідси цих людей, але й розпродав на сувеніри цю німецьку Бастілію. Домовляйтеся з начальством — і все буде о’кей!

— Я міг би поговорити з деякими з ув’язнених?

— На жаль, я не маю таких інструкцій.

Попов гнівно засопів:

— Американці теж бувають бюрократами!

Майор лишився незворушним.

— Я не дуже впевнений у нашому бюрократизмі і тому радив би домовлятися саме з американським командуванням, бо ми маємо відомості, що відбудеться переділ зон окупації, і тут будуть незабаром англійці. Тоді вам буде тяжче.

Я подякував і пообіцяв не затягувати справу. В машині Гаврило Панасович спитав мене:

— Ви що, Миколо Федоровичу, справді хочете вивезти всіх оцих хлопців з їхніми справами?

— А як же інакше?

— Хлопців заберіть — це святе діло. А папери — собаці під хвіст!

— Але ж ми дамо слово союзникам! Ми не можемо їх обдурювати.

— Та ви й не обдурите. Думаєте, куди ці хлопці попадуть? Може, на курорт? Чи на екскурсію до столиці нашої великої вітчизни — Москви? Гай-гай! Всім нашим репатріантам — пряма дорога до табору.

— Товаришу майор, я вам забороняю!

— От уже й «товаришу майор». А хіба я кажу неправду? Коли б не готували за Ельбою таборів, то навіщо було збирати отут сотні тисяч радянських людей, замикати їх знов за тим самим колючим дротом, з-за якого вони щойно вискочили?

— Для вивезення такої кількості людей треба було підготувати залізницю, вагони, ешелони.

— Вагони? Але ж їх усіх позвозили до збірних пунктів студебеккерами! Яка різниця, куди везти — до Рейну чи до Ельби? Зайва сотня кілометрів — ніяка не проблема. Проблема в тім, що ми не готові були там. Бо як же можна впускати всіх цих підозрілих людей без перевірки, фільтрації, сортування, перебирання? А союзнички й собі раді: може, когось вдасться вмовити, щоб не їхав додому, а зостався у «вільному світі». і слово ж яке вигадали — «репатріація»! Не можемо ми без цих собачих слів. Почалася війна, затріщала наша держава, кинулися шукати винуватих, тоді спохопилися: врятувати хоч що-небудь. З’являється негайно слово: «евакуація». Я тоді працював на агростанції. Науковий працівник, доцент, голова — щоб думати. Не стримався, сказав: «Падає це слово каменем на людей, так само як падали ще недавно слова „колективізація“ та „індустріалізація“. А заступник директора станції, такий тобі щирий українець з щирим українським прізвищем Ковбасенко, негайно й просигналізував куди треба, накатавши на мене донос. Ну, тут органи й взялися трусити мою душу, як грушу. Щастя, що військкомат надіслав мобілізаційну повістку. Обійшлося двома допитами і підпискою про невиїзд, і врятувало мене тільки наближення фронту. На фронті я й „сховався“ від усіх ковбасенків. Шкода, не вбило.