Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 31

Старший брат-козак сниться у вогні, але не згорає, стоїть посеред вогню, мов у алмазнім вінці. А хмари низькі і тяжкі, гнітять груди і я, мов Данило Заточник в наверженії, яко Яків, що мав видіння ліствиці на небо. Паремію про видіння Яковом ліствиці відчитували ми в монастирській церкві на богородичні празники. Ліствиця вузька і крута і лишалася, як спокуса порятуватися тілом і кинути дух свій ще в глибші безодні.

Брат мій відчаєно метався десь між гетьманами сьогобічної й тогобічної України, між вогнем і полум’ям, рятувався від перемінливості української, та однак не врятувався, і в смутну годину прийшов мені лист од Маркової жони Явдохи про братову смерть, і про її нездужання, і про те, щоб вернувся я до рідних осель закрити їй очі на розстання вічне.

На Україну я міг повернутися, лише отримавши благословіння від архімандрита Чудова монастиря — помолитися чудотворцям Києво-Печерської лаври або ж відпуск з іночества і проїзні грамоти з двома рублями на довгу путь. Архімандритом на той час став по-стриженик Київського-Межигірського монастиря Іоаким Савелов, я бив йому чолом, бив чолом також і архієпископу чернігівському Лазарю Барановичу, прикликаному царем на собор проти патріарха Никона, і мені дано відпуск, і я возблагодарив бога, і возрадувався душею, покаявся в содіяному і простив усім, хто содіяв зло. Оставляйте і оставляться вам.

Вертався я на Україну загублений у великому обозі «нищого» і «убогого» пресвятого отця Лазаря Барановича. Єдиний з українських духовних ієрархів, він прибув на собор до Москви ще 12 жовтня, маючи при боку своєї милості 60 коней і 63 чоловік почту, з-поміж яких були: казначей Амвросій Биковський, два ігумени — Пафнутій (Макошинського монастиря) та Ілларіон, два протопопи — Чернігівський Петро Васильєв і Новгород-Сіверський Єлисей Константинов, архідиякон Михаїл Лежайський, уставщик ієромонах Венедикт, чотири диякони, три інока і челядь єпископська: конюший Яків, регент Симеон, восім півчих, кухмистр Антоній, кухарів чотири, іконописець Григорій, слуг троє, келейників чотири, служок чотири, гайдуків троє, конюхів два, візничих вісім, з отцем ігуменом служок три, син отця протопопа Чернігівського, служок протопопових чотири.

Для Барановича і його супроводу приділено 8 домів і поварня. На опалення відпускалося 40 возів дров щомісяця, але Баранович бив чолом, щоб указано було давати більше, бо зима люта, душі немічні, сорока возів стачає лиш на два тижні.

Кормових грошей видавано щодня по 5 рублів 24 алтини і 2 дєньги. Велика кількість запасів, надто питва, бо чутки йшли про пристрастя «хохлачів», навіть духовних, до горілки, щомісячно виділялося: 9 кружок вина двойного, 2 відра романеї, 2 відра ренського, 3 відра меду вишневого, 28 відер вина простого, 216 відер пива, 116 відер меду. Навіть для коней єпископових щомісяця по 50 возів сіна і по 50 четі вівса.

Протопопи приїхали з Барановичем не для «исправления церковних дел», а для випрохування жалуваних грамот на озеречка, млинки, сільця, слобідки, перевози і сінні покоси на прогодівлю. А єпископ мав брати участь у неправедному соборі, де з патріарха Никона знімали патріаршу фелонь і панагію. Він писав у Київ до Інокентія Гізеля: «Исчисляющий количество звезд и все их называющий именами, тот утвердил и сию звезду на небе церковном — пусть бы она светила долго еще».

І коли в перші дні собору на Никона, мов пси скажені, кидалися тільки троє ієрархів: Павел, митрополит Сарський, Ілларіон, митрополит Рязанський, і Мефодій, митрополит Мстиславський, а також колишній Ніжинський протопоп Максим Филимонович, а всі інші мовчали, цар возопив до свого синкліту: «Бояри, що ж мовчите і нічого не віщаєте і мене видаєте, чи я вам ненадобен!»

А тоді й до Барановича: «Лазарю, що ж ти мовчиш і нічого не глаголиш?»

Баранович відповів уникливо: «Треба послухати самого Никона патріарха, і коли правда, то так, а коли ні, то й ні».

Він дотримувався правила «не наступати ні на чию славу», намагався не возвишати голосу, проти опального патріарха, але під соборним актом про низложення Никона підпис свій поставив.

Не карайте, то й не покарані будете. Не минуло й тижнів кілька, як у незнаному сільці Андрусові підписано між царем і королем польським мир і читано ту угоду всенародно на царській площі перед соборами для радості можним і чорному люду, бо навіть поганий мир ліпше доброї війни, для нас же то було гірше смерті, бо означало кінець України, може, й навіки. Україну розділено Дніпром між царем і королем, розрубано, мов шаблею, рікою нашої радості й смутку нашого, розокремлено, розполовинено, розтято по живому серцю — і вже не стулиш, не затамуєш крові, не оживиш. Для царя з королем мир, а Україну розтерзано. Збувалося похмуре передвіщення темних людей про те, що з 1666 року настає в землі нашій царство антихриста, «чоловіка беззаконного, сина погибелі» (2 Послання Павла до Солунян, П, 3), кінець же йому прийде хіба що літа 1999, себто через 333 роки.

І під зривисті викрики дяка, що прочитував статті договору, мав я вирушати в невеселу путь до далекої домівки. Думав я тоді: чи є любов на світі, а чи сама ненависть, густа, понура, в низьких заздрощах і в жорстокості споконвічній. Ось його милість Лазар Баранович у хвалі й славі повертається до своєї чернігівської єпархії, яку Московський собор вилучив з-під влади київського митрополита, зважаючи на те, що чернігівська єпархія була «древле за держави князей российских», єпархію возвели на ступінь архієпископії з наданням архієпископу чернігівському Барановичу служити в саккосі — привілей патріархів і небагатьох з митрополитів. А в цей час боярин царський Ордин-Нащокін вирушає з стрільцями на Україну, щоб віддати згідно з Андрусівською угодою Київ полякам, і похваляється при потребі всі інші малоросійські городи випалити і висікти до ссущого младенця. Мав би святитель чернігівський або митрополит київський вийти проти чужої раті і об’явити: «Я візьму в праву руку меч, а в ліву хрест і буду стояти проти ратей обох государів».

Як сказано в Ісуса, сина Страхового: «Не йми віри ворогові твоєму вовіки і не постави його при собі, да нікагда ізринув тя, станеть на місці твоєму».

Дорога текла втомлено, мов ріка. Зненацька став мені перед очима шлях степовий — під розімлілим небом, в зелених латках шпоришу, обкладений по узбіччях припорошеними долоньками подорожника, заквітчаний синіми зірочками Петрового батога, в притемненому сріблі полинів і нехворощі. Шлях володів якоюсь особливою силою для мого степового народу. Він був його піснею і вірою, надією і горем. А мені в цій невеселій подорожі здавалося, ніби всі шляхи моєї землі вливалися в Дніпро, щоб отак втомлено текти з великою рікою в безвість, а до них приклекочували дві споконвічні ріки нашої мученицької історії,— ріка сліз і ріка крові, і ми потопали в них, а коли хто виринав і пробував звестися над світом, його жорстоко вганяли в землю, щоб ні поклику, ні зітхання, ні пам’яті. Чи можна прикликати до себе мертвих, невинно убієнних, воскресити їх і змусити світ до каяття? Вони щезли навіки, але приречені бути свідками нашої честі і безчестя нашого, вони втонули в цій землі, як у чорному бездонному океані, і вітри вишепочують їхні слова.

Які слова ті, про що вони, до кого й для кого? і чи живий я, а чи мертвий, де я, хто і що я?

Був я дружинником князя Володимира і віз у ладьях на Русь нову віру, урочистих ієреїв, пишнотілих дияконис і ромейську царівну, холодну й шорстку, як змія линяюча. До прийняття нової віри наш світ був чистий, простий і радісний, хоч і в засліпленні. Нова віра принесла знання, але ще й пісних святих, неправдешніх великомучеників, незрозумілі чужі слова, пиху, нещирість і ворожість простому життю. і світ наш розполовинився, роздвоїлися душі, двоєдушність стала роздирати нас, бо вдома ми лишалися давніми, а на площі, перед князем, у церкві, перед ієреями, говорити повинні були не те, що в думці, а те, що треба, що велено жорстокими канонами і приказаннями. Тисяча років двоєдушності! Я був тоді серед тих, хто за велінням князя чинив наругу над святинями народу, творив насильства і неправду. Почалося на Київському пагорбі, коли стягували звідти по Боричеву узвозу прив’язаного до кінського хвоста бога Перуна, та й досі не кінчається.