Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 30

А що ж його величність пресвітлий цар, що донедавна самодержець Великої Росії, з 1654 р. вже й Малия Росії, а з вересня 1654 після завоювання Смоленська, Могилева та інших міст білоруських, — ще й Білия Росії? Як то писали козаки в своєму маніфестові, розісланому до європейських держав: «Військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне наше підданя цар буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше й більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Рішено заразом нас придавити і поневолити».

Виговський хоч і розбив під Конотопом з поміччю татар московських воєвод, двох з них взявши до неволі, а князя Трубецького змусивши втікати до Москви, та згодом і сам був усунутий козаками, які викричали гетьманом Юрася Хмельницького з тим, щоб він не вірив королеві, а від царя домагався приречення в правах і вольностях для українського народу, для війська Запорозького.

Присланий до Переяслава для переговорів князь Трубецький мав таємний наказ царський змусити Юрія Хмельницького прийняти нібито ті статті, які було укладено його отцем Богданом. Доти ніхто тих статей нігде не проголошував, тільки бог святий знав, що в них було записано, то ж Трубецький прочитав на козацькій раді вже не одинадцять, як п’ять років тому в Москві, а чотирнадцять, і вже й без тих незначних послаблень, як тоді, а з ще більшим поневоленням і утиском, але хитлива душа Юрієва не спротивилася тому неправедному ділу, молодий гетьман взамін за царське благословіння потвердив ті 14 статей, Трубецький передав їх київському воєводі Шереметєву, щоб той напечатав їх і розіслав по всіх полках козацьких, містах і містечках. Відтоді й стали вони вважатися статтями Богдана Хмельницького, хоч не мали вже в собі й тих незначних приречень і потверджень, що при покійному гетьмані.

Що більша влада, то вона невситиміша. Як то сказано: не клади пальця в державний рот — всю руку відкусить.

Справжні статті Хмельницького писано було як вимоги до царя, то ж і говорилося в них так: «в начале изволь твоє царское величество подтвердить права и вольности наши…». Тепер же вони викладалися у формі справоздання безличного: «чтоб царское величество пожаловал изволил подтвердить права и вольности войсковые…»

Друга стаття про збирання прибутків до царського скарбу, майже дослівно повторюючи відповідну статтю Хмельницького, має додаток, який одразу надає їй зловісного значення. Після слів «и доходы всякне денежные и хлебные збирати на царское величество и отдавати в его государеву казну тем людям, которых царское величество пришлет на то устроенных людей» додано: «в Киев да в Переяславль».

Це вже було відверте наставляння царських воєвод над Україною. До четвертої статті про вільне обрання гетьмана додано такі слова: «А по обрании гетману ездить к великому государю, царю и великому князю Алексею Михайловичу, всея Великия, и Малыя, и Белые России — самодержцу, к Москве, и видати его государские пресветлые очи; и великий государь, его царское величество пожалует гетмана по чину, булаву и знамя на гетманство свою государеву жалованную грамоту дать ему велит».

Себто за звичаєм орди їхати за ярликом до ханської ставки. Статтю восьму доповнено словами: «А митрополиту Київському, так и иным духовним Малыя России быть под благословением святейшего патриарха Московского и всея Великая, и Малыя, и Белыя России, а в права духовнне святейший патриарх вступати не будет».

Так без згоди самої церкви Київської, яка вже сім віків перебувала під благословінням вселенського патріарха Константинопольського, було вирішено передати її під зверхність патріарха Московського. Відібравши ж свободу духовну, в наступній статті, дев’ятій, відбирано й найбільшу свободу державну: вільно промовляти до світу і зноситися з усіма землями, як сусідніми, так і дальніми, як із здруженими, так і з вороже наставленими. «Гетману, — сказано там, — послов и посланников и гонцов из окресных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок в окресныя и ни в которыя государства послов же и посланников и гонцов от себя не посылать, для убытку денежных и иных всяких расходов войска Запорожского, разве о каких делах позволит великий государь, его царское величество, ему, гетману, в которое государство послать».

Так затягнувся зашморг, який ми своєю волею накинули собі на шию, і вже не ми лиш у Москві, в безвіллі чернецькому, ставали заложниками немилосердного царства, а й уся Україна, яка ще віки цілі спливатиме ріками й морями крові, гомонітиме козацькою незгодою, реготатиме гайдамацькими пожежами, тихо плакатиме попідтинню вдовицькими й сирітськими слізьми.

Я тоді жив чи мовби й не жив. Душа моя розхристана, розп’ята на всіх вітрах від України до Московії, пішла в розпорошку, розсипалася, як грушки з кошика, — не збереш, не зцілиш. З яким вознесінням духу приступив був до виправлення старих книг. Книги іржаві, заткані павутинням, поточені шашелем, а ми даємо книги нові, дзвінкі, як ангельський поклик. Як радувався я, натрапляючи в книгах дониконівських геть знекшталтені слова святого Іоанна апостола. В книгах тих, не знати звідки й узяте, стояло: «Покаяння отверзи мі двері». В Іоанна ж сказано: «Він же глаголив про церкву тіла свого» (П, 21). Виправлення богослужебних книг, вважав я, було розумне й доцільне, та водночас під прикриттям загального лика розумності відбувалася підміна внутрішньої сутності. Прості люди стояли за слово, як за найвищі святості. Похитнути предківське слово — замах на життя і на все суще. А урядові у всі часи праглося ламати душі, а з ними й слова. Милосердя до слова потрібне ще більше, ніж до людини. Слово беззахисне. Вбивати слова — гріх і злочин ще більший, ніж убивати людей. З чим же прийдемо до нащадків? Безсловесні, дурні, затуркані. Тіло знищать, але дух воспарить, він бо наповнює світ, він вічний, а з ним вічні й ми. Слово ж — це дух, а дух — се слово. Слово вище за всі знаряддя і творіння рук, бо воно є мисль. В тропарі співається: «Цитра златая, нищетой богатая». Себто: слово паче всіх багатств світу, їдва і питва тлінних. Болісні слова були в давніх книгах, а в нових — сухі, як потерть. Виправляєш слово, а зачіпаєш долі тисяч людей, народу й землі. Се вже й не буквиці, не слова, а доля й судьба.

Не відав я тоді в своєму засліпленні, що розпочали ми те, що ніколи не матиме кінця: виправлення помилок. Виправляють книги, тоді людей, тоді цілі епохи, все життя, і вже незмога зупинитися. Виправляючи, дійдуть до того, що хліб щоденний замінять словами про хліб, а саме життя, гідне людини, — облудними обіцянками про нього. Як же виправляти книги, коли Ісус ніколи не писав?

Не правте книг, бережіть їх такими, як вони народилися! Бо книги — як люди. В них свій біль, своє горе, своя погроза і любов своя. Коли піднімають руку на книги, гине милосердя, і тільки нечутні ридання в просторах. Всяке будування без любові, а тільки на ненависті буде, як Вавілон або Колізей римський: понура велич, ріки крові й сліз, звіриний рик і падіння, падіння, руйновища на місці вчорашньої пихи.

Сказано ж у апостола Павла: «Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любові ж не маю, то стану я як кимвал бряцаючий і бубен гудячий» (До корінф’ян, 13).

Блукав я серед снігів кремлівських, ослаблий духом і тілом. Ряса чорна гойдалася на мені, світ гойдався довкола, а з ним гойдалася моя душа. Кожному своя путь і погибель, і сап’ян, і ситець, і Візантія остання. Сніги випадають ще до Покрови, зловісно, темно, вовче виття з-за стін, а заграє сиза зоря передвесіння, блисне сонечко, синички застрибають на снігу, заграють у свої тоненькі срібні дудочки, — і пітьма відступає, душа відм’якне. Благословіте клянущія ви, добро творіте ненавидящим вам, і да не зайде сонце во гніві вашім.

Весна надходить, дороги чорніють з-під снігу, і бруньки на березах істочають всі аромати раю, а вдома вже видзвонюють жайворонки, сосни гудуть і постогнують верховіття ялин і високі тополі хиляться до самої землі, копитами ізраненої і кровію засіяної.