Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 102

— А ви певні, що не опинилися в становищі тих переможців, яким перемога коштувала аж надто дорого? Чи не доконає вас зовсім іще одна така перемога?

— Не думаю, а якби й так, то це не має великої ваги: мені більше не доведеться вести такої боротьби. Ця перемога вирішальна, мій шлях вільний, і я складаю дяку Ґосподові! — Промовивши це, він замовк і знов заглибився в свої папери.

Згодом, коли наше щастя — Діани, Мері й моє — ввійшло в спокійне річище, і ми знов узялися до своїх звичних щоденних справ, Сент Джон почав залишатися вдома частіше: бувало, він просиджував з нами разом по кілька годин. Мері малювала, Діана читала щось задля загальної освіти, яку вона (на мій превеликий подив) поклала собі здобути, я скніла над німецькою мовою, а він робив щось таємниче — сидів над підручником з якоїсь східної мови: він вважав, що неодмінно мусить її опанувати для своєї майбутньої діяльності.

Отак працюючи в своєму закутку, він здавався досить спокійним і зосередженим, та його блакитні очі подеколи відривались від дивовижної граматики, блукали кімнатою, а часом, і то надовго, пильно й суворо втуплювались у нас, товаришів у науці. Заскочений зненацька, він миттю відводив очі вбік, та за хвилину знову допитливо поглядав на наш стіл. Мені було цікаво, що це означає. А ще я не могла зрозуміти, чого його тішить така начебто дрібниця, як мої щотижневі відвідини Мортонської школи — він ніколи не минав нагоди висловити мені своє вдоволення. Та ще більше мене дивувало, що коли в непогожий день — у сніг, дощ або вітер — його сестри відраджували мене виходити з дому, він завжди глузував з їхніх побоювань і спонукав мене не зважати на розбурхану стихію і виконувати свій обов'язок.

— Джейн не така квола, як ви гадаєте, — казав, бувало, він, — вона так само не боїться ні вітру, ні зливи, ані хурделиці, як кожне з нас. У неї здоровий і витривалий організм, вона пристосовується до погоди краще, ніж дехто дужчий від неї на вигляд.

І коли я поверталася часом дуже зморена, мокра й змерзла, то ніколи не насмілювалась нарікати, бо знала, що цим розсерджу Сент Джона: його завжди вабила витривалість і дратувала слабодухість.

Та якогось пообіддя я таки дістала дозвіл лишитися вдома, бо справді застудилася. Замість мене до Мортона пішли його сестри. Я сиділа, читаючи Шілера, а він розгадував свої східні карлючки. Коли я перейшла від перекладу до вправ, то випадково глянула в його бік і побачила, що потрапила в поле зору його вічно пильних блакитних очей. Не можу сказати, чи довго він мене отак виміряв очима згори й донизу, вздовж і вшир, але погляд був такий гострий і такий холодний, що мене на хвилину охопив забобонний страх, ніби я опинилась в кімнаті віч-на-віч з якоюсь надприродною істотою.

— Що ви робите, Джейн?

— Вивчаю німецьку мову.

— Я хочу, щоб ви кинули німецьку й вивчали гіндустані.

— Ви не жартуєте?

— Не тільки не жартую, а навіть наполягаю на цьому. І скажу вам чому.

І заходився далі пояснювати, що мова, яку він тепер вивчає, якраз і є гіндустані, що, заглиблюючись у неї, він може забути початки, що йому б дуже знадобилося мати учня, з яким би можна було повторювати пройдене й таким чином закріплювати його в пам'яті, що він якийсь час вагався в своєму виборі між мною й сестрами, але врешті спинився на мені, бо побачив, що я найпосидющіша за всіх. Чи згодна я зробити йому таку послугу? Мені, мабуть, не доведеться довго жертвувати собою, бо до його від'їзду лишилися якісь Три місяці. Такій людині, як Сент Джон, нелегко було підмовити. Я відчувала, що кожне враження — болюче або радісне — глибоко закарбовувалось в його душі й залишалось там назавжди. І я дала згоду. Коли сестри вернулись і Діана побачила, що брат перехопив від неї ученицю, вона засміялась. Обидві сестри зізналися, що Сент Джонові ніколи б не вдалось умовити їх на такий крок.

— Я знаю, — спокійно відповів Сент Джон.

Він виявився вельми терплячим і лагідним, але водночас вимогливим учителем: він давав мені великі й важкі завдання і, коли я їх виконувала, на свій кшталт виявляв мені своє цілковите схвалення. Поступово він здобув наді мною такий вплив, що сковував усі мої думки; його похвала й увага гнітили мене дужче за його байдужість. Я вже не зважувалась невимушено говорити чи сміятися в його присутності, бо якесь настирливе почуття нагадувало мені, що жвавість (принаймні в мені) йому не до смаку. Я вже добре знала, що він визнає тільки поважний настрій і поважні справи, що думати або робити інакше — марна річ, одне слово, мою волю скували якісь крижані чари. Коли він казав «ходіть сюди», я підходила, «ідіть» — я йшла геть, «робіть так» — я так і робила. Але мені не подобалось моє рабство, і я не раз бажала, щоб він не помічав мене, як було раніше.

Коли одного вечора перед сном ми втрьох обступили його, бажаючи на добраніч, він поцілував за своїм звичаєм кожну з сестер і так само за своїм звичаєм подав мені

руку. Діана, що тоді саме була в грайливому настрої (вона не відчувала над собою болісного гніту його волі, бо й сама мала сильну натуру, хоч трохи інакшу, ніж він), вигукнула:

— Сент Джоне, ти називаєш Джейн третьою сестрою, але ставишся до неї не по-братському. Чом ти її не поцілуєш?

І підштовхнула мене до нього. Я подумала, що Діана перебрала міри, й дуже зніяковіла, та поки я отямилась, Сент Джон нахилився — його вродливе античне лице опинилось врівні з моїм, очі допитливо глянули в мої — і поцілував мене. Немає ні мармурових, ні крижаних поцілунків, але скажу вам, — я б радше таким назвала поцілунок свого велебного кузена. Може, є поцілунки на пробу, то саме такий і був його поцілунок. Поцілувавши мене, він подивився, яке це справило на мене враження. Але я не була приголомшена; я певна, що навіть не зашарілась, скоріше трохи зблідла, бо почувалась так, ніби цей поцілунок був печаттю, покладеною на мої кайдани. Відтоді він ніколи не минав цієї церемонії; я сприймала її надзвичайно поважно, і це, здавалось, ще додавало їй чару в Сент Джонових очах. Як на мене, то мені щодень більше хотілося догодити йому, але водночас я чимраз дужче почувала, що для цього мені треба переінакшити свою натуру, занехаяти багато своїх здібностей, скерувати свої уподобання на інші речі, присилувати себе робити те, до чого я зроду не мала покликання. Він хотів мене виховати для такої високої мети, якої я зроду не могла б досягти, для мене було мукою тягтись до рівня, що його він підносив чимдалі вище. Зробити з мене ту, яку він хотів, було так само неможливо, як надати неправильним рисам мого обличчя бездоганної класичної вроди його лиця, а моїм мінливим зеленим очам — кольору морської блакиті та чудового блиску його очей.

Однак не тільки його вплив пригнічував мене. Останнім часом мені було чого журитися: душа моя знемагала від мук, що сушили моє щастя біля самого витоку, — мук невідомості.

Може, ти, читачу, подумав, що я по стількох змінах забула містера Рочестера? Ані на мить! Його образ лишався повсякчас зі мною, бо то був не туман, якого здатний розігнати сонячний промінь, і не малюнок на піску, що його можуть зрівняти буревії, — то було ймення, викарбуване на мармуровій плиті, яке проіснує так само довго, як і мармур. Мене всюди переслідувало бажання знати, що з ним сталося. Коли я жила в Мортоні, то щовечора поверталася в свій будиночок з думкою про нього, і ось тепер в Мургаусі щоночі, лежачи в постелі, я вперто думала про одне. Коли мені довелося листуватися з містером Бріґсом з приводу духівниці, я запитала, чи йому не відомо, де нині перебуває містер Рочестер та чи він здоровий. Але, як і передбачав Сент Джон, той нічого не знав про мого господаря. Тоді я написала до місіс Фейрфакс і попросила повідомити мене про нього. Я була впевнена, що це немарний захід, і сподівалася, що скоро отримаю від неї відповідь. Та, на мій подив, минуло два тижні, а звістки не було. А як збігли два місяці і щоденна пошта не приносила мені нічого, мене посіла страшна тривога.

Я написала вдруге: адже мій перший лист міг і загубитися. Знову в мене зажевріла надія; як і першого разу, вона сяяла мені зорею кілька тижнів, а далі так само затьмарилась та й загасла: я не одержала жодного рядочка, жодного слівця. А як у марнім дожиданні минуло півроку, моя надія вмерла, і мене справді охопила страшна туга.