Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 71

— Подобається? — запитали позад Влада.

Влад обернувся. Сивуватий чоловік в тонких окулярах був зовсім поруч. За два кроки.

Влад мовчки розвів руками. Жест був красномовнішим від будь-яких слів.

— У мене не було дитинства, — дуже щиро сказала Анжела. — Мені його сьогодні… подарували.

— У мене теж не було дитинства, — серйозно сказав сивуватий чоловік в окулярах. — Нехай хоч у мого сина буде… Дивіться, зараз буде цікаво.

Влад обернувся до скляної стінки. Русалки досі танцювали; мить — і звідкись зверху налетіли бородаті тритони з тризубцями напереваги. Русалки, налякані, чкурнули хто куди, а тритони затіяли битву. Їхні тризубці вивергали червоний лазерний вогонь, і у світлі цих сполохів казна-звідки виринула дивовижна риба, у пащі якої помістився б поставлений стійма ескортний автомобіль, і проковтнула відразу двох або трьох бійців. Решта розсіялися. На зміну їм зусібіч рушили, очолювані вже знайомими русалками, різноманітні й доволі колоритні істоти: гігантські спрути з блискучими очима, водолази в стародавніх костюмах, трупи потонулих моряків, що виробляли дивовижні па, морські чорти з гострими звивистими хвостами, чудовиська, роботи, каракатиці — усі виглядали настільки по-справжньому, що багато хто з гостей визнали за краще відійти ближче до центру підводної зали.

— Так, мій син любить казки, — задоволено сказав чоловік в окулярах. — Артуре, познайомся, це той дядько, котрий написав про твого улюбленого Гран-Грема…

Поруч із ним стояв худенький хлопчина років восьми. На тлі гостей у розкішних вечірніх туалетах ненові джинси хлопця здавалися особливо порваними, трикотажна кофтина — особливо розтягнутою, а білі кросівки — особливо розтоптаними.

Хлопчикові плювати було на підводні палаци, русалок і спрутів. Хлопчик дивився на Влада так, як сам Влад щойно дивився на чудернацьку субмарину:

— Ви… правда, це ви? І ви мені книжку підпишете?

Увесь вечір Влад провів у компанії маленького Артура. Не можна сказати, що робив це він із великою приємністю — Влад відчував до цього хлопчика майже містичний страх. На його погляд, дитина у такому підвідному палаці (а скільки ще таких палаців, надводних, підземних, лісових і небесних звів для нього його чадолюбивий і дивовижно заможний татусь?!) просто не може вирости нормальною. І те, що Артур з вигляду майже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого хлопчака з міської вулиці, лякало і насторожувало Влада, замість заспокоїти.

Влад тримався з останніх сил. Був максимально привітним і щирим. Артур пам’ятав історії про Гран-Грема до дрібних деталей, і його цікавили такі подробиці з життя троля, яких не знав сам Влад, а тому їх довелося терміново вигадувати. О десятій вечора, коли за Артуром прийшла усміхнена жінка з тонким владним обличчям і повела напиндюченого хлопчика спати, Влад відчув таке полегшення, що на радощах пообіцяв «юному читачеві» нову зустріч.

— Пацан у тебе закоханий, — кинула Анжела, мружачись, наче ситий кіт.

…Вертоліт здійнявся у нічне небо. Вони стояли під холодним вітром, п’яні без вина, очманілі, водночас щасливі й розгублені.

— Пацан закохався в тебе по вуха, й уже давно. Якщо хочеш знати, весь цей прийом було присвячено твоїй з Артурчиком зустрічі.

— Він тобі сказав? — запитав Влад.

Анжела кивнула:

— Ми з ним добре поговорили. У нас, виявляється, є спільні факти в біографії… У нього теж мати вмерла в ранньому дитинстві. І теж мачуха. І алкоголік-батько. І після всього цього… після всього цього! Він сам! Усе це! Ти розумієш?!

— Господи, як я втомився, — сказав Влад.

І вони побрели в готель.

…Хазяїн підвідного замку запрошував їх залишитися на ніч, пропонував немислимі розкоші, і Влад із жахом розумів, що відмовитися важко, майже неможливо. Він бачив, як близько стоять, розмовляючи, чоловік в окулярах і Анжела. Іноді, захопившись розмовою, Анжела злегка торкалася до його руки. Владу здавалося, ніби він бачить перші, боязкі, павутинні паростки пут, що обіймають шию винахідливого мільярдера.

«Дурня, — говорив він собі. — Щоб прив'язати людину, однієї бесіди недостатньо. І двох недостатньо. І трьох. Якщо лишень…»

Артур відволікав його. Змушував напружуватися, зберігаючи невимушений дружній тон. Змушував зображати на обличчі добру, трішки грайливу посмішку професійного казкаря. Артур вірив йому, і іноді, захопившись розмовою, обережно торкався його руки на підлокітнику крісла…

— Нам не варто більше туди їздити, — глухо кинув Влад у темряву спальні.

Анжела поворухнулася. Зашелестіло накрохмалене простирадло:

— Чому?

— Ми небезпечні для них, — сказав Влад. — Особливо для хлопчика. Я не знаю, у мене не було досвіду… Але мені здається, що діти повинні прив’язуватися швидше.

— Особливо якщо є емоційний контакт, — сказала Анжела, і Влад кивнув, перш ніж упізнав свою ж фразу, колись сказану Анжелі під час «теоретичної бесіди».

— Господи, — сказала Анжела з солодкою тугою. — Господи, Боже мій… Ти тільки подумай, які гроші. Які колосальні бабки. Це вже не багатство навіть, ця інша якість… Це — володар світу.

— Це лише магнат, — сказав Влад. — Монополіст… І ці гроші можна було б витратити значно…

Він запнувся. Він пригадав скляний палац, субмарину, русалок і рибу із шестірнями в пластиковому череві.

— Це було прекрасно, — мрійливо сказала Анжела.

Влад мовчав, дивився в темну стелю. Тепер він шкодував, що дав себе вмовити і погодився на цю поїздку. У світі, де підводний палац з русалками стає реальністю, багато речей змінюють свій сенс…

— А деяким людям нічого їсти. Немає грошей, щоб вилікувати дитину…

— Палац від цього не погіршає, — так само мрійливо промовила Анжела. — Втім…

Вона замовкла.

— Що — втім?

— Нічого, — відрізала, зітхнувши. — Завтра поговоримо.

«Привіт, друзяко.

Про всяк випадок дам тобі електронну адресу однієї гарної людини, його звуть Захар Богорад, він приватний детектив. Певна річ, тобі його послуги не знадобляться ніколи (я дуже на це сподіваюся!), але адреса не зашкодить. Коли що — поясниш йому, що ти моя давня знайома. Я йому цілком довіряю. Це, мабуть, друга людина, окрім тебе, хто знає про мене правду…

Пробач, немає часу писати докладно. Цілуй хлопців.

Квітень».

Вона ходила по кімнаті — туди-сюди, як командир перед строєм. Поли шовкового халата — довгого, яскравого, у жовто-рожевих розводах — розвівалися, наче прапори.

— Чого ти хочеш? — тихо запитав Влад. — Влади?

— Справедливості, — заперечила Анжела. — Вчора ми говорили з ним про наше дитинство. Тобі ж бо цього не зрозуміти, тебе любляча мати виховала, хоч і прийомна… Отож. Він готовий профінансувати програму допомоги безпритульним дітям. Він і без того постійно щось проплачує — клініки, інститути, медичні дослідження… Він добродійник, у його становищі інакше не можна. Він іще не знає… Але знайомство зі мною змінить усе його життя. Та й безліч життів змінить на краще.

— Чиїх?

— Людських. Дитячих. Сироти, котрі нидіють у притулках, хлопчаки, які ночують під парканами, дівчатка, що їх ґвалтують вітчими по середах і неділях. Послухай і не відвертай писка. Люди наповнюють світ генделиками імені себе коханого, комп’ютерами імені себе коханого, іграшками імені себе… Ми з тобою влаштуємо мережу дитячих будинків «Гран-Грем». З висококласним персоналом. Із лікарями й педагогами. З бездоганною освітою. Так, щоб ці дітлахи, коли виростуть, увійшли до еліти. Щоб вони формували цю еліту. Сироти, безпритульники. Як?

— Хочеш увійти в історію?

— Можливо, — Анжела підняла підборіддя. — Так, я хочу дещо означати. Хочу, аби за моїм ім’ям щось стояло. Щоб у звичайного обивателя, який прочитав у газеті «Анжела Стах», відразу виникала ціла купа асоціацій. Як от кажуть — «Влад Палій», а чують — «Гран-Грем, наклади, гроші, слава»… Тільки це ненадовго. Мине з десяток років, і про тебе пам’ятатимуть тільки бібліотекарки. Напевно.