Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 35

На передостанній зупинці нерви її розгулялися настільки, що вона вийшла ні з того ні з сього, практично посеред чистого поля, і ледве встигла гулькнути до лісосмуги — як машина по шосе все-таки промчала. Анжела впізнала її, це була особиста Баронова машина.

Анжела пішки дійшла до міста. Про те, щоб купувати квиток на електричку, не могло бути і мови. Дівчина пробралася на товарні колії, й, сахаючись від маневрових паровозів, завмираючи з жаху від вигляду величезних смердючих цистерн, знайшла таки підходящий притулок — відкриту платформу, на якій їхав кудись гігантський екскаватор.

Вона мало не перетворилася на крижину. Анжела уявлення не мала, куди прямує потяг, — але навколо простягалися поля, і на жодній дорозі не видно було чорної Баронової машини. Дівчина відчула себе вільною — напевно, вперше за все життя. Тверді рурочки з грошей, що понатирали шкіру мало не до крові, додавали приємного відчуття влади — влади над цим світом…

Саме тоді, подорожуючи на крижаному вітрі в компанії екскаватора, Анжела вирішила стати в цьому світі володаркою, а не дівчиськом-попихачем. Саме тоді вона придумала, як застосувати на практиці її здатність прив’язувати до себе інших людей. Власне, у історію з Бароном вона потрапила лише тому, що сама не довідалася вчасно про свою здатність. Тепер усе піде по-іншому, і вона зможе стати поп-зіркою, прив’язавши до себе знаменитого продюсера. Чи коханкою мільйонера, чи дружиною президента, а коли президент зміниться — дружиною нового президента, і так до самісінької старості…

Два тижні вона подорожувала на потягах і електричках, заплутуючи сліди, все далі й далі віддаляючись від маленького селища з великим деревообробним заводом.

Літо вона провела на морському курорті — вперше в житті. Люди тут буквально розкидалися грішми — Анжелі вдавалося і заробити, розносячи на пляжі морозиво, і випросити грошей, а якось вона навіть поцупила гаманець із недбало кинутої в роздягальні сумки, але це було тільки раз, — страх, що піймають і повернуть до рідного селища, був сильніший за спокусу.

Восени вона дісталася електричками до столиці й несподівано для себе вступила до медучилища.

— А як же Барон? Він шукав тебе?

Анжела посміхнулася:

— Вибач, Владе… Чистоплюєві на кшталт тебе цього не зрозуміти. Тебе ніколи не ґвалтували по середах і неділях…

— Чого б це мені не зрозуміти?

— Незабаром нікому стало шукати, — жорстко сказала Анжела. — А так — шукав, звичайно…

За вікнами світало. Вагон вистиг, і Влад підтяг вище ковдру:

— І все-таки — чого б це мені не зрозуміти?

Анжела посміхнулася:

— Чому ти запитуєш про Барона? Ти ж добре знаєш, що він помер. І мачуха померла теж. А зведений брат — той якимось чином вижив… Не знаю, де він тепер.

Влад мовчав.

— Ти це знав, коли запитував, — вела далі Анжела. — Але хотів, щоб я сказала сама. Щоб я покаялася, так? Противна, зла дівчинка, прирекла на смерть такого хорошого дядечка, благодійника, занапастила бідну жінку, яка її, вважай, виростила…

— А що сталося з твоєю справжньою матір’ю? — повільно запитав Влад.

— Я її не пам’ятаю, — відгукнулася Анжела. — Вона розбилася на мотоциклі.

— Ну, хоч фотографії ти бачила?

Анжела хитнула головою.

— Що, у батька не було ні єдиної фотографії трагічно загиблої дружини?

— А тобі яке діло? Він не любив про неї згадувати. Він усе торочив, що вона йому зраджувала… Він навіть репетував на п’яну голову, що я не його донька. Бувало.

Влад надовго замовк.

Хіба мало п’яниць звинувачують дружин у зраді? Навіть давно померлих дружин?

Хіба мало п’яниць зопалу виказують власним дітям, що ті — байстрюки?

Може, й чимало. Але у слова ось цього конкретного, невідомого Владу п’яниці чомусь вірилося одразу. Може, тому, що власних Владових батьків ніби й не існувало в природі, — Влад був, батьків не було. Як і Анжелиного справжнього батька. Як і від Анжелиної матері не залишилося навіть спогаду.

Збіг, коли в двох носіїв найрідкісніших здібностей немає біологічних батьків? Узагалі невідомо, чиї вони діти?

— Слухай… А в медучилище ти як вступила? Через постіль?

— Заткнувся б ти, га, — втомлено запропонувала Анжела.

— Я просто не можу зрозуміти — дівчинка з нізвідки, без документів… У тебе ж документів не було?

Анжела не відповіла. Відвернулася обличчям до стіни.

«Друзяко, я не образився, ну, що ти. Запитуй — я спробую відповісти. На будь-яке запитання. Я просто щасливий, що тебе це цікавить — моє життя…

Раніш мені нікому було про це розповісти. Тепер слухай.

Невдовзі по тому, як померла моя мама, я пішов до лікаря. До приватного спеціаліста. Заплатив йому чималі гроші… і розповів усе.

Дотепер пам’ятаю, як він дивився на мене.

Я наводив йому докази. Розповідав про мій нещасний клас. Про хворих учителів. Розказав про Дімку, і про наслідки тієї давньої втечі з літнього табору. Мені здавалося, що розповідь моя виглядає дуже переконливо. Я просив його допомогти мені, направити на обстеження або щось на кшталт цього. Може, існують медикаменти, що допомогли б впоратися з путами — допомогти якщо не мені, то хоча б тим людям, поруч з якими я перебуваю і яких наражаю на небезпеку…

А він усе дивився. Доброзичливо, м’яко. Вислухав мене, виміряв тиск, попросив відповісти на декілька запитань…

І відправив на обстеження. До психіатричної клініки.

Друзяко, якоїсь миті мені було так страшно… Це справді жахає: ти знаєш, що правий, але кожне твоє слово — кожне слово чистісінької правди! — сприймається як „маячня стосунку“… Мені здавалося, що вони мене не випустять. Що з цим діагнозом мені митарствувати цілісіньке життя. Що мене замкнуть у психушці і почнуть лікувати… Лікувати, ти уявляєш! Від шизофренії!

Вони так переконливо зі мною розмовляли, що я сам заледве не повірив, що ніяких пут не існує. Що я хворий, і мене треба колоти всякою гидотою тричі на день протягом місяців…

Я й сам дотепер дивуюся: як мені вдалося вирватися? Напевно, я вчасно відступив. Вчасно зізнався, що це смерть мами так на мене подіяла. Що це була істерика. Спроба привернути до себе увагу…

Звідтоді я зарікся говорити про пута — з лікарями.

Уже згодом, коли я подорослішав і в мене з’явилися гроші — я влаштував собі обстеження самостійно. Я платив, мені робили комп’ютерну томографію та решту — графій, мене просвічували і вивчали, аналізували на рівні молекул, я добряче витратився на всі ці неприємні процедури, попутно знайшов у себе безліч дрібних, далеких до суті справи хвороб, — але видимої особливості, що вирізняла б мене з-поміж інших людей, так і не знайшлося».

Наступного дня вони вийшли на вокзальну платформу великого промислового міста. Влад раніше ніколи не бував тут, зате Анжела, за її словами, прожила тут якийсь час і мала якісь справи. Залишивши Влада за столиком у ресторані, Анжела зникла в невідомому напрямку. Влад чекав її годину, другу, третю, його лихоманило від думки про те, що Анжелу збив на вулиці автомобіль, чи вона могла впасти і зламати ногу, чи просто втекти…

В останнє вірилося важко. Анжела, котра втекла від Влада, — мертва Анжела, тепер це не викликало сумнівів. Як і те, що Влад, кинутий Анжелою напризволяще, проживе не довше.

Він сидів за столиком вокзального ресторану, розглядав коричневу кавову поверхню в чашці — це вже третя чи й четверта чашка, він втратив лік. Думав про те, як перехитрувати долю, як позбутися Анжели і при цьому вижити, але всі його спроби придумати вихід скидалися на метушню крота, що вперся в бетонну стіну і намагається прорити в ній тунель. Виходу не було. Влад сидів над остиглою кавою і чекав Анжелу, але що буде, коли вона повернеться?

Вона прийшла, коли годинник над входом до ресторану показував за п’ять хвилин п’ята. Вона була радісно-збуджена. «Усе гаразд, — сказала, падаючи в крісло навпроти. — Усі мої справи в цій дірі скінчено; тепер можна думати, що робити далі…»