Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 34

Напевно, його думки читалися в погляді. Анжела витріщилася на нього без тіні страху, зі схожою ненавистю:

— Що, набридла я тобі? Ну, давай вийду на наступній станції. Давай вийду, а ти їдь собі далі, літераторе. Спробуємо?

Влад відвернувся:

— Ти зупинилася на тому, що Барон усе тобі розказав…

— Мені не хочеться розповідати далі, — промурмотіла Анжела крізь зуби.

— Ну, мачуха твоя і зведений брат… Ти про них забула. Що ж, вони тебе втратили — і так просто здалися? Так?

Вона довго розглядала його. Влад подумав, що жінка саме уявляє, як чудово було б взяти залізний ломик, щосили розмахнутися і вальнути ти цю людину по голові. І бити, поки мізки його цілком не опиняться на стіні…

— Ти весь час намагаєшся піймати мене на неточностях, — сказала Анжела нарешті. — Як у суді.

— Ти й у суді бувала?

— Ось бачиш, — вона гидливо скривилася. — Зловив, що називається, на слові… Дулю з маком ти піймав, а не мене.

Влад скочив на рівні й вийшов. І довго стояв у тамбурі, спостерігаючи, як пропливають будиночок стрілочника, селище з полустанком, річечка під урвищем — і знову земля, земля з острівцями поталого снігу.

…Це його вибір. Це він здав квиток на літак. Це він повернувся. Не те щоб він шкодував тепер — шкодувати нема сенсу, і прийнятого рішення не перекроїти. Ні, для нього було дуже важливо зрозуміти мотиви свого вчинку. Чи повернувся він через власну малодушність, чи через те, що інакше Анжела б померла?

«Ця майстерня — з історією, — сказав Швець. — Іще мій дід, підкуплений Північним Королем, виготовив партію взуття для Південного війська… Чудові чоботи, легкі та міцні, зі шкіри варана; проте щойно зазвучали перші звуки рогу, сповіщаючи про початок битви, — чоботи мого діда кинулися навтьоки, захоплюючи з собою основну частину армії… Все це виглядало, як панічна втеча. Частина дезертирів розбіглися країною, а дехто навіть наклав на себе руки — ще б пак, кожен же вважав себе хоробрим, а нелегко ним залишатися, коли власні чоботи несуть тебе з поля бою…

— Не розумію, — сказав Гран-Грем. — Ти пишаєшся тим, що твій дід продався?

— Мій дід нікому не давав клятву вірності, — заперечив Швець, анітрохи не образившись. — Він не присягав Південному Королеві, той дав замовлення й заплатив за нього, і дід зшив чоботи легкі й міцні, зі шкіри варана… А якщо Північний Король дав більше грошенят — чи міг дід це проігнорувати? Певна річ, ні. У нього ж було дев’ятеро дітей…

— Але в тих солдатів теж були діти! — вигукнула Дея.

— А яка радість цим дітям, якби батьки їхні наклали головою у бою за Південь? Дезертири, ховаючись у лісах, іноді підгодовували свої родини. А хіба є пуття з небіжчика?

— Але ж це зрада, — сказав Філософ.

— Це не зрада, це чоботи. Легкі й міцні, зі шкіри варана…»

— То що ж сталося з мачухою і зведеним братом? — перепитав Влад.

Була ніч. Потяг стояв на станції, і мелодійно, тривожно перестукувалися молоточки обхідників. Металом об метал.

Білий ліхтар світив у вікно. Влад бачив біле Анжелине обличчя, яка саме звелася на лікті. Каштанове волосся здавалося чорним на білому тлі залізничної постелі.

— Я ж не запитую тебе, що сталося з твоєю ріднею, — неголосно сказала жінка.

Влад помовчав.

— А я тобі розповім… Моя мама усиновила мене, коли мені виповнилося кілька місяців. Чоловіка мама не мала. Вона була мені єдиною рідною людиною…

— Так? — недовірливо запитала Анжела.

— А що тебе дивує?

— Ти не схожий на чоловіка, вихованого матір’ю, — задумливо мовила Анжела. — Вони інші.

— Звідкіля ти знаєш?

Анжела гмикнула:

— Добре… У мене немає жодних причин тобі не вірити. Вона ж померла, правда?

— Так, — Влад кивнув.

— Тобі треба було надовго поїхати, а вона залишилася?

Потяг повільно рушив. Біле світло ліхтаря поплило назад, усі тіні в купе ожили, смикнулися і поплили теж.

— Тож ти залишила мачуху і зведеного брата? — тихо поцікавився Влад. — Бо тобі треба було поїхати, а вони залишилися?

— Гаразд, — люто прошипіла Анжела. — Я тобі розповім.

Вона прожила в Барона сім місяців і дванадцять днів. У комірці, де її оселили, таки було вікно, хоч і заґратоване, було ліжко, був і стіл, і настільна лампа. З розваг — лише книги, віднайдені в Барона на горищі. Анжела читала впереміж детективи, старі журнали, шкільні підручники з історії, якісь порадники з тваринництва і курні хрестоматії з літератури. Не можна сказати, щоб це особливо її розважало, однак різноманітних знань, безсумнівно, додало: Анжела стала знавцем античності й чудово розбиралася — принаймні теоретично — в свинячих і коров’ячих хворобах.

Тим часом на занедбаній галявині під вікном невдовзі утворилася лиса пляма, яка утворюється на футбольному полі в тому місці, де зазвичай стоїть воротар. Траву витолочили Анжелина мачуха і зведений брат під час «навідувань у гості». Ніколи раніше Анжела не відчувала такої уваги з їхнього боку, вони ловили кожне її слово, як милостиню, іноді Анжела вередувала і не визирала у відповідь на умовний сигнал. Тоді мачуха і брат нервували, лютилися й обзивали її спересердя різними словами, втім, знайомими їй іще з дитинства…

У неї був час подумати, і вона думала. Усі, хто знав її поближче, спілкувався з нею довгий час — залежали від неї. Природа цього явища не цікавила Анжелу, вона міркувала, як витягти з неї хоч якусь вигоду, — в її ж бо становищі безправної рабині згодилась би будь-яка підмога…

Та зрештою дівчина започаткувала новий звичай — мачуха і брат платили їй за кожне «побачення». Анжела просовувала руку крізь ґрати, а мачуха і брат смішно підстрибували, простягаючи їй дрібний паперовий грошик, тяглися, піднімалися навшпиньки, намагаючись доторкнутися до Анжелиних пальців. Нарешті у неї під матрацом накопичилася певна сума грошей, і Анжела вирішила; що час настав.

Сторожа, приставлена до неї Бароном, побоювалася своєї підопічної, а іноді й відверто боялася її. Однією з її розваг було лякати їх іще більше: вона, як могла, підтримувала реноме відьми, реготала ночами, бурмотіла, наслідуючи бабу-знахарку, саме тому — чи з якоїсь іншої причини — тюремники змінювалися так часто, що Анжела ледве встигала запам’ятати їх на ім’я.

Барон, з його любов’ю до порядку і дисципліни, викликав її до себе двічі на тиждень — по середах і неділях; якось уночі з неділі на понеділок, коли Барон, вдоволений, захропів, Анжела потихеньку вилізла з ліжка, підсунула під руку сплячого диванний валик, натягнула нижню білизну, де в спеціально підшитих кишеньках заховані були грошики, одяглася — і майнула через відчинене вікно, тоді як тюремник, котрий мусив її стерегти, мирно куняв під дверима…

Минув усього рік звідтоді, як Барон накинув своїм налитим кров’ю оком на симпатичну прибиральницю з кучериком стружки в каштановому волоссі, — але Анжелі здавалося, що вона подорослішала років на двадцять. Жарти скінчилися; Анжела бігла, рятуючи свою шкіру, чудово розуміючи, що лише від її рішучості й хватки залежить тепер, жити їй вільною людиною — чи вмирати лялькою, іграшкою, мішком з висівками.

Вона до світанку брела лісом — по шосе йти не наважилася, а раптом наздоженуть. Купюри, заховані в білизну, добряче заважали — їх було багато, всі дрібні, згорнуті в рурочки, складені мінімум учетверо. Анжела терпіла. Приблизно таку ж суму вона розтринькала торік на каруселі й морозиво, і спогади про це — могла ж утекти ще тоді, могла, могла! — труїли їй душу гірше від кислоти.

О шостій ранку (Барон уже починав крутитися, міцніше притискаючи до боку диванний валик) вирушив перший автобус від автостанції в сусідньому селищі. Анжела добре усвідомлювала, що на цьому етапі шляху її легко вистежити. За кілька годин водій автобуса зізнається надісланим навздогін людям, що саме така дівчина купила в нього квиток і доїхала до кінцевого пункту, тобто до міста (того самого, де минулої осені Анжела марно вступала до технікуму). Усю дорогу — автобус повз ані хутко ні хистко, зупиняючись біля кожного стовпа, — Анжела завмирала від страху, очікуючи побачити машину, що мчить слідом і перекриває автобусові шлях…