Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна - Страница 27

Квітень".

Влад крутився з боку на бік. Чогось готельне ліжко трапилося цього разу незручне і рипливе, чогось звичний стан руху, тимчасовості, подорожі не тільки не приносив йому задоволення — гнітив.

От, наприклад, він пригадав, як одного дуже спекотного весняного дня, напередодні сесії, Ганна прийшла на заняття в тонкій білій сукеночці під пасок, що ледве прикривала коліна. Подруги захоплено поахали, Ганна розсміялася, підняла руки, начебто збираючись танцювати, але передумала і рушила до свого столу. У пам’яті Влада цей момент залишився, як чорно-біла фотографія, — дівчина стоїть навшпиньках, здійнявши руки, на неї падає сонячний промінь, і білі відблиски від білої сукні висвітлюють одвічно похмуру аудиторію.

Багато років він не згадував Ганну так, як згадує її сьогодні вночі. Чому? Що сталося?

Він устав, увімкнув світло, допив мінеральну воду з пластикової пляшки, що стояла на тумбочці. Спуститися вниз? Усі сплять… Черговий портьє клює носом… У цій дірі немає навіть пристойного готелю…

Він відкрив ноутбук, — і, поки той вантажився, витяг з папки аркуш паперу і кулькову ручку.

«Друзяко! Пам’ятаєш, як ти вирішила, що я — це той чорнявий хлопець із п’ятого курсу? Пам’ятаєш, як ти підійшла до нього і запитала, чи справді в нього немає машини, а він образився?

Ти знаєш, коли в людини є машина, це не робить її щасливішою. Утім, це я пишу не тобі зараз — пишу собі, яким я був тоді. Я ж був на межі, на самісінькій межі, ще трішки — і я зробив би Непоправну Дурість…

Коли з’явився Славко, я її майже зробив. Пам’ятаєш? Я підійшов до тебе і взяв тебе за руку…»

Він підійшов до неї в коридорі, за п’ять хвилин до першого дзвоника, і взяв її за руку.

Вона подивилася злякано. Дивуючись, начебто вперше помітила дивного «дурника», який ніколи ні з ким не вітається, а якось у гардеробі підняв жетончик на метро, що випав з її кишені, коли вона діставала рукавички.

Влад знав: за місяць вона шукатиме його очима.

Запитуватиме про нього, тужитиме без нього — і радітиме йому, як приходу весни. Ця неприступна дівчина Ганна…

— Привіт, — кинув він із посмішкою.

Варто було лише додати: «У мене немає машини, зате квітень — мій улюблений місяць».

Він уже розтулив було рота:

— У мене немає…

Вона дивилася. Вперше в житті він бачив її очі так близько. Темно-карі, з широкими зіницями. Уперше він бачив так близько її губи, вона через силу посміхнулася. Навіть з похмурим «дурником», котрий ніколи ні з ким не вітається, вона намагалася бути привітною!

Влад замовк. Випустив її руку.

Йому уявилися пута. Невидимі оку джгутики, що атакували Ганну тієї миті, коли він торкнувся її і заговорив з нею. Поки вони такі тоненькі… Але вже за тиждень зміцніють… захоплять і зв’яжуть, сповиють, наче мумію, і їй нікуди буде дітися, крім як…

Він повернувся і помчав сходами вниз, у вестибюль. Спізнілі студенти сахалися його. Влад біг, як утікав недавно захоплений біля під’їзду Ганнин залицяльник, тільки Влада нікому було наздогнати, перекинути на асфальт і садонути кулаком під ребра.

«…І от я пішов блукати містом, ходив, згадував маму — вперше за багато днів. Раніше мені важко було про неї думати, я гнав геть… Як міг, звісно, не завжди вдавалося. А тепер я спеціально роз’ятрював у собі цю провину. Я — знайда, і підібрала мене чудова людина — моя мама. А я за це її занапастив. Бо якби мама усиновила тоді не мене, а когось іншого… Няньчила б зараз онуків. Якби я не був тим, ким я є, мама жила б іще довго, її серце… Не було б тих двох інфарктів, один по одному… Розумієш?

Згадував Дімку. Коли він умирав у реанімації, я знав же, що йому зле. І, відаючи це, вчив віршики, гуляв столицею, збирав тополиний пух. Він умирав, а я уявляв себе великим актором…

А тепер я хотів погубити ще й тебе. Задушити, як павук метелика. Задушити своїми путами. Зробити рабинею навіки. Прикувати до себе.

Я йшов, ворушив губами, напевно, від мене сахалися… А отямився в ліфті, світилася кнопка двадцять четвертого поверху, і я запитав себе, куди їду і що тут роблю…

А потім виявилося, що там на даху було кафе. Кафе „Небо“. Я взяв собі соку з печивом…

І цілком спокійно подумав, що, може, такому чудовиську, як я, не варто жити на світі, й що можна преспокійно гупнути з цього даху вниз. І відразу зникнуть усі проблеми.

Я підійшов до бортика. Там унизу була така сітка, на зразок карниза, неширока, іржава. Її перестрибнути — тьху… На сітці лежав м’ятий пластиковий стаканчик. А внизу — на самому низу — був фонтан, ти, напевно, пам’ятаєш, це біля торгового центру… Дрібний прямокутний басейн, і в ньому труби стирчать, з них вода біжить. І подумалося мені, як шубовснути в цю воду, і якого вона стане кольору… а якщо ще і настромитися на залізний штир… Коротше кажучи, я допив свій сік і поїхав униз на ліфті. Сів на бортик цього басейну і годував печивом голубів. Птахи були брудно-кремові, нахабні, але й красиві. Я тоді вперше в житті зрозумів, що голуби красиві. Раніш я думав, що вони сміттєвики, ну наче пацюки…»

Уранці він потелефонував видавцеві.

— Владе? Куди ви зникли? Наступного тижня, восьмого, дев’ятого і десятого числа — у вас зустрічі з читачами в трьох книгарнях. Ви готові? Завтра перерахуємо першу суму, як і домовлялися… Вас зустрічати? Коли приїдете, на машині чи потягом? Готель замовляти?

Влад сказав, що готово, що гроші дуже до речі, що зустрічати його не треба, що приїде він машиною й готель замовить сам, і що сьомого числа увечері він обов’язково передзвонить, щоб домовитися детальніше.

Настрій у нього трохи поліпшився. Він сів за комп’ютер і почав третій розділ — там, де Грема, Дею і Філософа беруть у полон Страхоїди.

«— Що вони будуть із нами робити?

Грем змовчав.

— Якщо я правильно зрозумів, — тихо кашлянувши, заговорив Філософ, — їх не цікавить ані м’ясо, ані раби… Їм потрібен наш страх.

— У переносному значенні?

Філософ подивився на Грема.

— У прямому, — знехотя зізнався той. — Вони лякатимуть нас, ми виплескуватимемо страх, вони наситяться, але наляканий стане сміливішим, і доведеться знову його лякати — вже ґрунтовніше… Грубо кажучи, якщо для початку у вас запустять живим пацюком — то під кінець трапези доведеться… гм…

— Кажіть, — тихо попросила Дея.

— Словом, той, хто живим вибрався від Страхоїдів, майже втрачає здатність боятися будь-чого.

— І багато вибралось живими?

Грем знизав плечима».

Влад чудово знав, що буде далі, хто що скаже і хто що відповість, і як закінчиться приключка зі Страхоїдами — але в нього раптом зникло бажання писати. Узагалі перехотілося будь-що робити.

Він розрахувався, кинув валізу в багажник — і, щойно стемніло, виїхав на дорогу.

…Світ за очі.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Долина Совісті

— Що з вами? — злякався видавець.

— Я трохи занедужав, — сказав Влад.

Видавець закусив губу:

— Але зустрічі вже анонсовані…

— Я не збираюся скасовувати зустрічі. Інша річ, що важко бути чарівним… коли так болить голова.

— Тиск? — припустив видавець. — Отруєння? Чи ви просто хильнули зайвину?

«Іще один запідозрив у мені алкоголіка», — похмуро подумав Влад.

Колись він ніколи не зустрічався ні з якими читачами, колись він узагалі не з’являвся на людях як якийсь там письменник. Він сам собі боявся зізнатися, як хвилюється і як не хоче осоромитися.

Уранці за ним до готелю прийшла машина, Влад сів поруч з водієм, і вже на третій хвилині шляху його почало млоїти. Він майже до кінця розкрив вікно, глибоко дихав і намагався відвернутися — нудота ледь-ледь поступилася позиціями, але зникати й не думала. «Читачі будуть засмучені», — подумав Влад — і сам собі здивувався. Виявляється, можна не тільки говорити крізь зуби — деякі примудряються крізь зуби думати…