Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 34

— Не вірю, — пробурмотів Стократ. — Ніколи такого…

— …Між нами й Довгим Днем річка, тіні дерев не стикаються навіть на заході сонця. А якби торкнулися…

— А тінь од моста? — запитав Стократ.

— Добре мислиш, — зітхнув дід. — Ми з хлопцями коло моста троє дерев зрубали — не повірив би, що можна так швидко. Та ще й у сутінках, майже наосліп… У пеньків тіні короткі. Про всякий випадок, ще поруччя збили…

— А тінь трави?

— Там немає трави. Голий пісок.

— На мосту чоловік убитий.

— Застрілили. Ішов серед дня, зі своєю тінню, зі свого боку… Кричали, щоб повернув — та видно, вже не сам ішов, тінню волочився за хазяїном… Довелося вбити.

Запала тиша.

— На що ви надієтесь? — щиро спитав Стократ. — Якщо вони просто навалять усією юрбою…

— Ми ж не тільки кротів промишляємо, — лагідно сказав дід. — Ми в лісі живемо, ми стрільці. І чоловіки, і жінки, і діти з колиски. Поки вони через міст ітимуть, ми половину покладемо. Це якщо вдень… А вночі покладемо всіх — вони ж підуть зі смолоскипами. Їм без світла не можна.

— А якщо вони виявляться без світла?

— От на це вся наша надія…

Він замовк і знов почав люто терти очі:

— Якби вони перестали кидати тіні — мороку б не стало за що триматися.

— І що тоді?

— Не знаю, — зізнався дід. — Одні кажуть, що як світла не буде, то морок піде, а люди залишаться. Інші — що морок піде, а людина впаде мертва. Треті — що морок піде й потягне з собою людину… Але всі кажуть те саме: воно, не згадуймо вголос, що, піде.

Стократ спробував згадати, що він знав або чув про подібні біди, але не зміг. Ходячі мерці траплялися, темні мисливці, що таїлися в сутінку, теж бували. Але про хижих тварин, що перетворюють людину на свою тінь, не розповідали в жодній таверні, біля жодного багаття.

— А може, там хтось залишився з людей, — тихо й дуже затято заговорив дід. — Може, хтось залишився. Якби ніч ніколи не кінчалась… Чи хоч би темний, дуже похмурий день! Тоді б у них закінчилося пальне, закінчилося мастило, смола…

— Ліс навколо, — тихо сказав Стократ.

— А надія ж не тінь, — упалим голосом сказав дід. — Її так просто не зжереш… Хоч твоя правда, звісно.

Двоє дівчат, що чергували на дереві вночі, до світанку розкисли й стали куняти. Стократ стояв, не зважуючись опертися на ненадійне поруччя, і дивився за річку, туди, де горіли вогні.

Крутобока чорнява дівчина заснула навстоячки, стукнулась об поруччя й розплющила очі. Худа дівчина зі світлим волоссям позіхнула, показавши рожеве піднебіння; півночі вони перемовлялися між собою, красуючись перед Стократом. Кожна хотіла здаватися незалежною і дотепною. Потім обидві втомились: напруга минулих днів стомила все село. Години перед світанком минули в холоді, нудьзі й мовчанці.

А тепер от-от мало зійти сонце. З усіх прикмет випливало, що день буде ясний до самого вечора, і завтра теж, і, скоріше за все, післязавтра. Дівчата чекали зміни, нервово підтягували тятиву на луках, обох трясла лихоманка.

— Стріляти, мабуть, не вмієте, — сказав Стократ, щоб трохи їх розворушити.

Світловолоса негайно підняла лук.

— І куди тобі поцілити?

— Мені не треба, — Стократ одвів стрілу від свого лиця. — Он, на трупі ворона сидить. Ти в неї поціль.

Після безсонної ночі світловолоса була дуже бліда. Нагадування про те, що на мосту лежить непохований небіжчик, змусило її втягти голову в плечі, але вона одразу перейшла в наступ:

— А стрілу хто забере? Ти?

— Я, — Стократ кивнув. — Я саме збираюся сходити на той берег.

Обидві дівчини остаточно прокинулися.

— Назад не приходь, — суворо сказала крутобока. — Пристрілимо.

— А я вночі прийду. Без вогню.

Дівчата перезирнулися. Світловолоса міцніше стисла свій лук:

— Ти не жартуєш?

Стократ похитав головою.

— Пристрілимо, — крутобока говорила сиплим хлоп’ячим голоском. — Ні, правда.

— Стріляти не вмієте.

Світловолоса підняла лук і, швидко прицілившись, випустила стрілу в бік моста. Ворона, що сиділа на мертвому тілі, злетіла й, важко ляскаючи крильми, полетіла геть.

Дівчина вилаялася й витягла з сагайдака нову стрілу; Стократ, застигши, дивився вслід вороні.

Крутобока роздратовано перехопила руку лучниці:

— Годі!

Ворона зникла з очей.

— Птах, — сказав Стократ, і обидві дівчини втупилися в нього з підозрою.

— Що таке? — просипіла висока.

— Птахи вільно носять свою тінь туди і звідти.

У високої розширилися очі. Її товаришка кілька секунд кліпала віями, поки збагнула:

— То значить…

— Агов! — почулося знизу. — Не спите? Зміна прийшла!

Мотузяна драбина сіпнулася, заскрипіла мертва кора.

— Нічого не значить, — сказав Стократ. — Перевір свою тінь — на місці?

Сонце щойно зійшло над обрієм і освітило настил. Крутобока дівчина, дивуючи Стократа, стала навколішки, майже лягла, вивчаючи свою тінь на дошках.

— На місці, — вона прокашлялася. — Це моя тінь…

— Дозорче, ти спиш, чи що?!

Над настилом з’явилося вусате лице невідомого Стократові мисливця.

— Птахи, — жалібно сказала йому дівчина. — Вони ж літають і всюди тінь з собою носять…

На верхівці дерева стало тісно. Дошки заскрипіли й перекосилися, і Стократові захотілося вниз.

— Хто тобі таких дурниць наговорив? — насунувся на дівчину вусатий мисливець.

— Та він…

Суворий погляд вусатого перемістився на Стократа.

— Чужинець? Ти його більше слухай… А ти, — це Стократові, — спускайся. Нема чого тут, раз стріляти не вмієш.

Стократ не став нічого пояснювати. Висока дівчина плутано говорила, зриваючись на хрип, і кашляла, і кашель навпіл зі страхом заважали їй продовжувати. Стократ зліз вниз, у мокру від роси траву, і з подивом зрозумів, що внизу тепліше.

Йому було цілком ясно, що люди з луками дарма не сплять ночей, і дарма проводять дні на збитому наспіх, прибитому до дерева настилі. Те, що поселилося за річкою, давно б захопило й селище Білий Кріт, і всю Діброву — якби могло.

Або якби хотіло.

«У нас нема чим тобі заплатити, — сказав дід тоді, вночі, у темряві. — Навіть якби ми вірили, що ти зможеш допомогти…»

«Мені не треба плати, — відповів Стократ. — Просто погодуєте мене на дорогу».

Дід вирішив, що Стократ навіжений. Але заважати йому не став. Сказав тільки: «Вертайся вночі й без вогню. Без тіні. Якщо підеш удень або зі смолоскипом — тебе вб’ють».

Він ішов через міст, і його довга тінь пливла по воді. Річка була широка, але мілка. Дві качки добували корм з дна коло самого берега, перекинувшись, як збиті мішені в тирі, й виставивши охайні гузки.

Він минув першу опору. Тіло чоловіка лежало лицем догори, Стократ не став його розглядати. У грудях і в горлі стирчали стріли з біло-жовтим оперенням. Ще кілька таких стріл лежали далі на мосту — стрільцям непросто давався прицільний постріл у людину, у знайомого, у приятеля з сусіднього села.

Тут же знайшлася стріла світловолосої лучниці. Наконечник був розплющений об каміння, оперення — жовто-сіре. Стократ, подумавши, підняв стрілу й, крутячи її в пальцях, неквапливо рушив далі.

Сонце сходило вище, вогнів попереду вже не було видно. Стократ не спав добу, але не відчував утоми, тільки пекло в куточках очей, і це змушувало частіше моргати.

Дорога від моста до села Довгий День була широка й доглянута. Подекуди на узбіччі і між коліями пробивалася свіжа трава: ліс зберігав вологу навіть після багатьох сухих і сонячних днів. Жовті віночки на м’ясистих стеблах кольором збігалися з оперенням стріли. Птахи щебетали тихо й неохоче.

Стократ ішов, почуваючись оточеним, сповитим, сплутаним тінями високих дерев і трав.

Тінь. Відбиток, образ, відділений від тебе, перенесений туди, куди ти не можеш дотягтися. Тінь ходить по воді й без крил долає провалля. Дехто вірить, що в тіні ховається душа…

Дорога пішла нагору і досить круто. А коли Стократ досяг найвищої точки — побачив попереду село Довгий День.