Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 33

Рудий не відповів.

— Дивися, — Березень простяг руку на північ.

Попереду, за мостом, горіли вогні, багато вогнів — наче хода зі смолоскипами зупинилася нерішуче, і сотня людей чекає чогось, піднявши смолоскипи до неба. Що темніше ставало в лісі, то яскравіше виднілися язики полум’я. Над нерухливими кронами проступала заграва.

— Вони світять і вдень і вночі, — сказав Березень.

— Навіщо?

— Щоб були тіні. Цей, що на мосту… Я його добре знав, це їхній торговець, часто до нас їздив. У кремінці добре грав… Він пішов через міст, сонце світить — і тінь при ньому. Наші давай йому кричати, щоб повертався. А він не слухає — іде, руками махає. Старший патруля звелів: стріляйте. Вони й вистрілили… Шкода.

— Шкода, — погодився Стократ. — За що?

— Не розумієш? Він ішов до нас — від них. І ніс свою тінь.

Стократ не придумав, що відповісти.

— Уночі нам зміна прийде, — сказав Березень, і з голосу стало ясно, як він мріє про зміну.

— «Не стійте в тіні дерева, не паліть уночі світло», — повільно повторив Стократ.

— Саме так, — тихо сказав молодий і рудий, брат жінки, яка вийшла заміж у Довгий День. — Ішов би ти звідси, чужинцю. Березню, навіщо ти його привів?

— Нам потрібна допомога, — сказав Березень, і з голосу було зрозуміло, що він утратив усяку надію.

Молодий похитав головою, без слів даючи зрозуміти, що не вірить у допомогу, і всім кінець, і нікого врятувати неможливо.

У селі Білий Кріт не палили вогнів, і, коли Стократ із супроводом добралися до околиці, йти довелося вже в цілковитій темряві.

Подекуди на ворота були накинуті світлі ганчірки. Каміння коло дороги біліло свіжим вапном. Стократ непогано бачив у темряві, а от його супутники з мукою витріщалися в ніч. На щастя, ці двоє могли пройти рідним селищем із зав’язаними очима.

Ні промінця не просочувалося крізь віконниці. Глухо й рідко звучали голоси. Коли-не-коли щось падало за замкненими дверима, і до гуркоту збитого цебра чи перекинутої табуретки домішувався лемент досади й болю. Люди не вміли жити в цілковитій темряві, але чогось не наважувалися засвітити навіть маленької свічки.

Стократ чекав. Якщо його сюди привели — отже, чогось хочуть. Отже, про все розкажуть самі, треба тільки дати їм час.

Березень звернув у тісну вуличку, стукнув у ворота, приглушено покликав:

— Батьку!

Заскрипіли, відчиняючись, двері. В домі не спали, але й вогню не світили. Вийшов дід, став на порозі, тримаючись за одвірок, дивлячись повз гостей:

— Що таке?

— Нічого, вони сьогодні не йшли… Нікого не було цілий день… Тут подорожній із Загір’я, з мечем. Треба поговорити.

— Із Загір’я? Там же, пам’ятаю, війна була…

— Добрий вечір, — сказав Стократ.

Дід здригнувся. Він не бачив у темряві й не міг упізнати чужинця за звуками дихання.

— Треба поговорити, — повторив Березень з особливою інтонацією, наче нагадуючи старому про давню й тверду угоду.

— Заходьте, — дід навпомацки, перебираючи руками по стіні, повернувся в дім. Стократ зайшов, нагнувшись у дверях, і так само, звично, вклонився одвіркові Березень.

— Ти бачиш у темряві? — запитав дід.

— Так.

— Чому?

— Мене називають магом. Може, тому.

— Ти не маг, — недовірливо сказав дід. — Маг би одразу здогадався… І втік би звідси світ за очі. Або взагалі не заходив би… у наш проклятий край.

— Ваш край усі подорожні хвалять, — сказав Стократ. — Мирні багаті ліси. Добрі люди, що живуть у достатку й спокої…

— Сам бачиш, який у нас спокій.

— Бачу, — Стократ озирнув кімнату.

Маленька, без жодних прикрас, мисливська хатинка, ретельно прибрана, з гладеньким і чистим обіднім столом, з верстатом у кутку, з віконницями, закритими зсередини. Калюжка недавно розлитого молока. Дві величезні скрині під витертими кротовими шкурами. Стократ сів і підібгав ноги, щоб ніхто в темряві не перечепився.

— Чого ви не запалите хоч свічку? Віконниці зачинені, ніхто не побачить…

— У нас за вогонь серед ночі батогів дають, — сказав Березень. — Так на сході вирішили.

Дід сів за стіл, навпроти Стократа, і втупився йому в лице — точніше, в щоку. Було ясно, що він нічого не бачить. Стократові раптом стало ніяково: якщо все село збожеволіло, то він зі своїм мечем — чи без меча — не міг тут нічим допомогти.

— Думаєш, ми подуріли? — заговорив дід. — А от і ні. Без світла немає тіні. Уночі ми в безпеці. Якщо не світити вогню.

— Що сталося в Довгому Дні?

Дід хрипко зітхнув.

— Що сталося… того не виправиш. Мій брат написав листа, загорнув у нього камінь і пращею закинув за міст, на наш бік. Він учитель на обидва села… був.

— Він умер?

Старий важко зітхнув крізь зуби.

— Хоч би день чи два хмарні, — сказав з гіркотою. — А то яскраве сонце щодня. А ночами вони палять смолоскипи.

— Вони — ходячі мерці?

— Ні! — гаркнув дід і глянув на Березня з роздратуванням: мовляв, ну й що, навіщо привів, навіщо ця розмова?!

— Твій син каже, що вам потрібна допомога, — Стократ сплів пальці. — Я міг би допомогти. Якщо ви мені поясните, що сталося і в чім біда.

Стало тихо. У селі мовчали, ні єдиного цвіркуна не знайшлося ні в щілинах будинку, ні в траві під вікнами. Не тріскотів ґніт. Не дихала остигаючи груба. І геть не було вітру.

— Кротяча Діброва, — глухо почав дід, — і справді гарне місце. Прадавнє місце. Тут люди селилися ще з тих пір, як по землі ходили чудовиська… У нас воля. Під лісом, от під усім, як він є, нарито нір. У незначній їхній частині живуть кроти — бачив, які? Від кротів у нас прибуток, але й ризик теж великий. А хто там іще водиться в цих норах — ніхто не знає. Скільки народу полягло з цікавості, заради зиску — не перелічити. Лізли по скарби, лізли по щастя, тільки нагору ніхто не вилазив… Якщо хто чому дивується — я завжди кажу: це Кротяча Діброва, дивуватися нема чому, всяке буває… — Він двома руками вчепився в край стола. — А в селі Довгий День є гарний шлюбний звичай. Стаючи подружжям, молоді міняються тінями.

— Що? — Стократ, скільки не мандрував, ніколи про таке не чув.

— Міняються тінями, — повторив дід з натиском. — Під час весілля, в сонячний день чи коло великого багаття, дають одне одному клятву вірності й на знак любові й довіри віддають іншому свою тінь… Вважається, що з цієї хвилини жінка кидає тінь чоловіка, а чоловік — тінь жінки, і вони ніколи не розлучаються. Звідси повір’я, що похмурий день і темна ніч без вогню підходять для подружніх зрад.

Березень гмикнув.

— Справді красиво, — сказав Стократ. — Яких тільки весільних обрядів люди не вигадають.

— Так, — дід закивав, ощиривши жовтуваті зуби. — А ще в селі Довгий День був один парубок… дивний. Його замолоду кріт у підземеллі пом’яв. Парубок хороший, тільки повсякчас всілякі небилиці розповідає… І от пішов він на полювання, а повернувся ще чудніший. Каже, зустрів під землею дівчину неймовірної вроди й при світлі смолоскипа дав їй клятву вірності… Віддаю тобі свою тінь і беру твою, щоб надалі ні час, ні журба, ні щастя не розлучили нас, і так далі. Всі вирішили: геть здурів. І мати, бідолашна, так вирішила, а потім дивиться — тінь у хлопця повертається й головою хитає, коли хлопець стоїть нерухомо… Покликала мого брата, він же вчитель, людина знаюча, книжник. І виявилося, що тінь у хлопця — ніяка не тінь, та було вже пізно.

Старий на дотик знайшов на столі кухля й голосно сьорбнув.

— Не знаю, кого там зустрів той парубок, з ким тінню помінявся і що йому привиділося. Тільки приніс він з собою морок, якому немає імені, а якби й було — не можна говорити. Варто йому торкнутися будь-чиєї тіні, він її одразу з’їдає й стає на її місце.

Стократові здалося, що в тісній кімнатці стало холодніше.

— Дерево чи кущ, людина чи звір, — продовжував старий. — Морок у мить приліпиться, і вже не людина відкидає тінь… а навпаки! Вона хазяйка. Людина — її тінь.

— І в Довгому Дні…

— Увесь Довгий День і всі його люди, і всі його звірі, паркани, будинки, — все це тінь. Яку відкидає морок. Одна велика тінь.