Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 30

Він розглядав візерунки на їхніх лицях. Повіки були зашиті в усіх, причому, як видно, змалку. Стократ бачив, як, стоячи поруч, вони іноді проводили рукою по лицях одне одного, наче зчитуючи важливе повідомлення.

І ще він бачив, як деякі, особливо молоді, дивляться на сонце. З того, як вони тримали голови, як поверталися слідом за світлом, Стократ раптом зрозумів і здивувався: вони не сліпі.

Не сліпі! Чи була спочатку хвороба, епідемія, що відібрала зір у тих, що вижили, чи довелося їм закривати очі з необхідності — але тепер зашиті повіки — це тільки традиція? Крізь візерунок на лиці вони бачать світло. Але не намагаються дивитися. Навіщо? У них є язики й мова…

Стократ стис губи, щоб нічого не бовкнути вголос. Не можна було відвертати Джмелеву увагу; та й кому і чому допомогло б зараз це нове знання?

Хлопець сів за стіл навпроти старого. Старий, наче видющий, хлюпнув у свій кубок води з глечика, двома пальцями — вказівним і середнім — підхопив найтоншу трубку зі стола, вкинув у воду три червонуваті краплі. Руки його рухалися невловимо й легко, підхоплюючи інгредієнти, змішуючи, додаючи у воду; за мить він підштовхнув кубок співрозмовникові, через стіл. І завмер, з гідністю втупивши в простір зашиті очі.

Джміль тремтячою рукою підніс келих до губів. Він боявся, що розгубиться, що одразу заплутається — але послання виявилося образливо коротким і простим: «Молодий умієш говорити питання».

Наче надряпаний великими буквами, навмисно безграмотний — заради простоти — лист. Слово до дурника, який і такого звертання не заслуговує. Джміль уважно подивився на непорушного діда; що вони думають про себе, лісовики, люди без очей і без людської мови?!

Дівчина, що прислужувала за столом, поставила перед ним чистий кубок і глечик з водою. Джміль зосередився.

Не поспішати. Головне — не поспішати. Він усе знає. Аби не помилитися в поспіху. «Молодий» — солодкуватий смак, «причина» — комбінація солі й кислоти, «без’язикий» — поняття із запереченням, рідина втрачає колір, а це витяжка з ягоди лунь — сумнів…

«Молодість — не привід для німоти». Або так: «Хіба молодий — значить без’язикий?» Рідкувате, але граматично точне питво. Якщо він не переплутав, звичайно, дозування порошку.

Старий прийняв послання. Понюхав. Пригубив. Лице його не змінилось, але він одразу ж відставив кубок, наче відмовляючись куштувати далі.

Джміль зіщулився на своєму кріслі. Обернувся до Стократа; той тримав долоню на руків’ї меча. Кепський знак.

Старий ляснув у долоні, вимагаючи новий кубок. Руки його заснували, як лапи павука; Джміль сьорбнув води — губи пересохли, й язик прилип до піднебіння. Майстер говорив: «Щоб розуміти тонкий сенс, ти повинен відмовитися від гострої й солоної їжі, не доторкатись до вина, завжди носити з собою баклагу й змочувати рот, не допускаючи спраги…»

Старий присунув до нього нове питво. Джміль покуштував…

«Ласкаво просимо, маленький брате».

Він захлинувся. Насилу стримав кашель. Знову випив чистої води; послання було складене за найвищими законами, з довгим шлейфом післясмаку.

— Стократе, — Джміль обернувся до супутника зі слізьми полегшення на очах. — Він чемно вітає нас у домі людей і просить тебе не торкатися до зброї. Він каже, що вони пережили… втратили… одне слово, сенс у тому, що й так багато народу вбили, нас не вбиватимуть. Не займай, будь ласка, меча.

Він чекав, мовчав і дивився, як повзуть тіні по витоптаній бурій глиці.

Старий і хлопчик розмовляли. Кількасот озброєних людей чекали, чим закінчиться ця розмова.

Джміль то здавався впевненим, то раптом блід і брався швидко сьорбати чисту воду з кухля. За Стократовими розрахунками, хлопцеві давно пора було відійти до вітру — але той сидів, ковтав і пив, возився з порошками й слоїками і вставав тільки, щоб дотягтися до рідкісного інгредієнта, що загубився в торбі.

«Дивно, — думав Стократ. — Я вважав, що бачив геть усе на світі — міста й порти. Гори й смерчі. Пустелі і юрби. Я вважав себе досвідченим. А тепер я безпорадний, мов муха, і не знаю, чим йому допомогти.

Що їм сказати? Розплющте очі, подивіться на небо? Розкрийте роти, скажіть одне одному слово, ваші язики не тільки, щоб смакувати? Я, Стократ, зведений тут до рівня німої худоби…»

А сонце сідає. Наближається час, призначений князем. «Якщо не повернетеся через добу, — сказав він, — ми атакуємо».

— «Мій учитель умер, покуштувавши послання. Чому він умер?»

— «Ницість випереджає звитягу».

Отак, просто, коротко, безглуздо, скільки не куштуй: «Спершу ницість, потім звитяга». «Ницість як умова звитяги». І що це може значити, сучок вам у пащу?!

— «Мого вчителя не можна оживити», — повідомив він обережно.

І одержав відповідь:

— «Ті, хто його отруїв, мертві теж».

Невесело. Але принаймні не можна помилитися з прочитанням.

— «Ви погрожували отруїти нашу воду. Навіщо?»

— «Вони погрожували. Воля бунтівників. Вони хотіли війни».

Джміль перевів подих:

«Люди… чужинці турбуються. Вони бояться…»

Вихлюпнув на землю незакінчене послання. «Бояться» — так не можна. Треба по-іншому; він ляснув у долоні, повторюючи жест старого, вимагаючи чистий кубок; заметався, перебираючи свої пляшечки, слоїки й порошки, раптом розгубившись, відчувши себе безпорадним.

Старий тим часом склав нове послання:

— «Ті, хто прагнули війни, були шляхетні у своїх намірах. Але високий правитель загинув. Знак війни».

«Я здогадувався», — гірко подумав Джміль. Ще й високий правитель… Хто його вбив — бунтівники?

— «Як загинув високий правитель?»

— «Ти знаєш. Він одержав отруєне послання. Мій небіж (незрозуміло) породити війну. Правитель умер від послання, це злочин. Війна (незрозуміло) звитяга молодих. Мій небіж винний у злочині і його (незрозуміло) змова».

Джміль уважно поглянув у нерухоме лице старого. Вишивка на його скронях і вилицях складалася у візерунок із зірками, стрілами, зубчастими колесами.

— Що він говорить? — напружено запитав Стократ.

— Він каже… Начебто в них частина народу змовилась і вбила якогось високого правителя, щоб почати війну. Усі цього прагнули, але це було протизаконно. Тому друга частина назвала тих перших бунтівниками й стратила.

— Що за високий правитель?

— Не знаю… Зараз…

Крапельки поту бігли Джмелеві по спині, доганяючи одна одну, коли він квапливо складав послання:

— «Високий правитель був… лісовик? Людина?»

Здається, лице старого вперше здригнулося, коли він торкнувся губами питва. Руки його почали рухатися ще швидше, наповнюючи чашу змістом:

— «Високий правитель — чужинець, що складав нам послання. Хіба ти не знаєш його?»

— Майстер, — прошепотів Джміль. — Учитель…

Ну авжеж. Для лісовиків правитель — той, хто володіє Мовою, бо Мова — мистецтво високошляхетних. Той, хто складає питво від імені князя, і є князь, це цілком ясно всякому, хто здатний відрізнити на смак «війну» від «торгівлі»…

— Стократе! Вони думають, що вбили нашого правителя! Що вбили князя!

— Переконай їх, — коротко велів Стократ. — Скажи їм…

— Стривай! Зараз!

Срібні шпиці калатали у воді, спінюючи питво:

«Люди в моєму селі…» Не так. «Я не прагну, щоб війна…» Не так. Він закусив губу й міцно замружив очі, намагаючись уявити себе лісовиком, сліпим, усе життя — на кінчику язика, отак…

— «Ті, хто прагнув війни, мертві?»

— «Так».

— «Ті, хто завдав нам образи, страчені?»

— «Так. Ми просимо того, хто веде війська, не починати війну сьогодні».

Джміль довго сидів, тримаючи в роті рідину, що швидко теплішала.

— «Я можу передати тому, хто веде війська, ваше вибачення».

Старий довго барився, перш ніж скласти чергове послання.

— «Ми не можемо просити вибачення. Ми стратили тих, хто прагнув війни. Хоча ми розуміємо, що вони мали рацію… Мова вмирає. Але ми просимо не починати війну сьогодні».