Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 29

— Вони щось вирішили, щось закінчили й когось покарали. Зі своїх.

— За що?

— Я не можу зрозуміти.

— Чому вони вбили мовознавця?

— Про це тут нічого немає.

— А нам що робити?

— Зараз…

Джміль передихнув і знову набрав рідини в рот. Де тут післясмак; сім чи вісім тактів, лихо та й годі. Майбутнє, воля, виявлення…

— Ми, начебто, повинні йти.

— Куди?

Дівчина, що нерухомо чекала весь цей час, повернулася й пішла по дорозі не озираючись.

— Скажи людям, щоб не йшли за нами. — Джміль нервово оглянувся. — Вони нас запросили одних, на переговори.

— Не бійся.

Стократ обернувся. Застережливо підняв долоню; імовірно, вони з князем усе-таки про щось домовилися перед виходом, Джміль не знав, про що. Був занадто заклопотаний зборами.

— Ходімо, — сказав Стократ.

І вони пішли.

Дівчина з самого початку повела їх кружним шляхом. Вони звернули з дороги, якийсь час ішли лісом, потім довго йшли вздовж свіжої вирубки.

Земля тут була всипана червоними пластинками кори. Корою та глицею вкрилися рожеві пеньки, схожі на обезголовлені шиї. У кількох місцях лежали розпиляні, приготовані до вивозу стовбури, окремо — гілки; дороги-просіки були втрамбовані возами й схожі на жолоби.

Сліпа дівчина йшла попереду, хтозна-як орієнтуючись, метучи глицю пеленою свого балахона. Джміль важко дихав. Стократ придивлявся й принюхувався.

Пахло недобре. Десь попереду, скоріше за все, було побоїще. І не одна людина полягла. Лісоруби? Невідомі бідолахи, яких біда застала за роботою, які валили ліс за угодою і вловили стрілу в спину?

— Джмелю, якщо я скажу «не дивись» — ти не дивись туди, добре?

Хлопець ковтнув:

— А що там?

— Поки що не знаю.

Дівчина йшла, не стишуючи ходи. Вирубка закінчилася, тепер вони йшли ледь помітною стежкою. Ліс стояв по обидва боки, від стовбурів в очах було червоно. Попереду відкрилася галявина.

— Джмелю…

Стократ упіймав себе на тому, що тримається за руків’я меча. Великий зелений метелик перелетів через дорогу, зробив коло над головою дівчини й пропав серед стовбурів.

Це були не лісоруби.

П’ятеро мертвих чоловіків, усі лісовики, усі з зашитими очима, сиділи за довгим столом. Спинки й високі підлокітники крісел не давали їм упасти. Перед кожним стояв порожній кубок, і посеред стола — кам’яна чаша зі срібною ложкою.

Дівчина зупинилася. Повільно простягла руку — вона була сліпа, але рука безпомильно вказала на чашу.

Стократ перехопив Джмеля за плече:

— Стривай, це отрута!

— Це послання, — дерев’яним голосом відгукнувся хлопець. — Це… послання для всіх. Кам’яна миска, срібна ложка — знак, послання для всіх, здатних смакувати. Горе тому, хто не взнає.

— Але їх отруїли!

— Вони отруїлися, — тихо поправив Джміль. — Отрута була в їхніх кубках… Пусти.

Він вивернувся з-під Стократової долоні й підійшов до стола. Старанно не дивлячись в обличчя мерців, зачерпнув ложкою синюватої рідини й підніс до губів. Зморщився. Похитнувся; Стократ опинився поруч з баклагою води напоготові: він уже помітив, що після кожної проби хлопцеві треба багато-багато чистої води.

— «Ми винні», — відпирхуючись, переклав Джміль. — «У порушенні… вискакуванні… злому протистоянні закону…»

— Може, в бунті?

— Точно, — Джміль вдячно на нього глянув.

— То це страчені бунтівники?!

Джміль жадібно напився. Промокнув губи.

— Дуже складне послання.

— Ти чудово даєш раду.

— Це високошляхетні лісовики… люди, які виступили проти чогось… закону, чи що… потім зізнались і вбили себе.

— Як шляхетно й зворушливо.

— Тобто насправді їх перемогли, і вони, щоб уникнути ганебної страти… отак.

— Навіщо нам їх показали?

Джміль знизав плечима.

Невідомо, чи розуміла сліпа дівчина хоч слово — але, коли Джміль повернув баклагу Стократові, вона відновила шлях, не озираючись, точно знаючи, що чужинці не відстануть.

Якщо ми сліпі в темряві, думав Джміль, то люди, які чують усім тілом, повинні бути безпорадні в тиші. Тому на цій галявині ніколи не буває тихо: сто струмочків розведено по жолобах, і кожний потік падає зі своєї висоти, і звук його, дзенькіт або шелест, означає для них те саме, що для нас — різьблена колона чи арка. Так вони прикрашають свій дім. І навіть майстер ніколи тут не був.

Барв тут не було — крім тих, що безкорисливо дарував ліс. Коричнева земля, темно-червоні стовбури й блідо-зелена глиця, і під сірим навісом — стіл, і на столі прилад для діалогу.

Джміль відчував, як стрибають його ребра в такт ударам серця. На тому краю стола непорушно сидів старий лісовик, його очей не було видно зовсім — і вилиці, й повіки, й лоба вкривала стара щільна вишивка. Рот був величезний, з великими губами, щільно стиснутий, ніздрі довгого тонкого носа посмикувались. Рука, біла, аж синя, з п’ятьма щільно стиснутими пальцями, вказувала місце навпроти.

— Тебе кличуть побазікати, — неголосно сказав Стократ.

Він стояв, опустивши руки, не торкаючись меча. Невідомо, що думали лісовики про його добрі наміри, але Джміль прекрасно розумів: ніякий чаклун-мечник не впорається з такою юрбою, озброєною отруєними стрілами.

— Джмелю? Тобі допомогти?

Перед старим стояло все потрібне для розмови: ряд вузьких, однакового розміру трубок, схожих на сопілки. Кубок. Кам’яна дошка зі смоляними візерунками, двоє шпиць, щоб переносити дрібні частки смаку. Великий кухоль на краю стола; поруч містилася під струменем водоспаду кам’яна чаша з проточною водою.

Джміль стяг з плеча свою торбу. Усе це добро, яким вантажений Стократів кінь… Його ж годину розбирати, всі ці смаки, яких він половину не знає… Його ж засміють, поки він ритиметься в сумках…

— Тобі допомогти? — знову спитав Стократ.

— Ага, — сказав Джміль слабким голосом. — Вивантажуй, будь ласка. Мені б тільки підготуватися…

Він роззирнувся.

Десятки людей сиділи й стояли під соснами. І чоловіки, й жінки були озброєні й насторожені. Візерунки на зашитих повіках говорили, напевно, про їхнє становище у суспільстві, про рід, про достаток. А може, взагалі ні про що не говорили, та й хто з жителів Макухи намагався це з’ясувати?

Стократ, не чекаючи повторного запрошення, знімав з коня торби й кошики. Джміль подивився на місце, приготовлене йому, — навпроти старого, з таким же набором трубок і кам’яною дошкою, навіть струмінь водоспаду був близенько, і чаша стояла під проточною водою.

— Треба все тягти сюди, — він почув свій голос, наче збоку. — Щоб усе було під рукою…

Майстер говорив: «Завжди тримай під рукою оцет, дрібно перемелену сіль, цукор і жовч, вони будуть потрібні в будь-якому посланні. А також май запас кривозірки й смолоскипа, їхній сік поєднуй три до одного, щоб одержати заперечення. Ніколи не позначай заготовки кольором: барвник, на першу пробу позбавлений смаку, може зіпсувати послання й навіть надати йому протилежного сенсу. Розпізнавай за запахом або запам’ятовуй, у якій пляшечці зберігаєш концентрат…»

Старий чекав. Дзюрчала вода. Кінь сумно колупав копитом буру глицю.

Зненацька дівчина, яка привела їх сюди, — дівчина в сірому балахоні, із зашитими повіками й двома світлими косами, — підійшла до Джмеля й провела долонею по лицю.

Рот її здивовано розтулився. Мабуть, її попереджали, що в чужинців очі на лиці, і очі відкриті — але вона не вірила.

За весь час своїх мандрівок Стократ ні разу не бував у такому дивному місці. І розумів, що навряд чи побуває. Навіть якщо вибереться з цієї халепи живий.

Ці люди зовсім недавно — може, учора — пережили потрясіння. Багатьох утратили. Ті, що сиділи мертві за покаянним зіллям, кого Стократ і Джміль бачили сьогодні, були чиїмись чоловіками, синами й братами. Ті, хто присудив їх до такого роду покаяння, — теж.

Ці люди погрожували отруїти колодязі й джерела «чужинцям», що живуть по сусідству. Ці люди були мисливцями, і їх не бентежив запах крові, але й душогубами вони не були, це Стократ міг сказати з певністю.