Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 26

Очі-й-Вуха скептично похитав головою:

— Щоб думати, ясновельможний, маємо часу тільки до ранку. Та й то… якщо лісовики раніше не прокинуться.

І вийшов у потаємні двері.

— Та це ще не все, — сказав князь, провівши його очима.

Стократ напружився.

— Уночі друге послання виклали. Розвели вогонь… Дозорці не брали до самого світанку — стріл боялися. Потім усе-таки загородилися щитами й узяли. Принесли мені… А що в цьому посланні — хто мені скаже? Може, ти?!

— Не буду нізащо, — Пундик дивився на князя знизу вгору, губи його тряслись, але очі дивилися твердо. — Я ніколи не буду, я не вчився, я нічого не вмію. У мене ніс забитий. Я нічого не знаю. Я не буду, і рота не розтулю, і все одно нічого не зрозумію!

На столі в князя стояв простий глиняний глечик — Джміль бачив такі тисячу разів. Це був звичайний посуд лісовиків, у ньому вони передавали всі свої послання.

— Та зрозумієш, — ласкаво сказав князь. — Я зараз нагая візьму, і все ти зрозумієш, шмаркач.

— Хоч ріжте! — Пундик підвищив голос. — А-а-а!

З-за вікон йому відповів галас юрби: люди з’явилися до князя, вимагаючи захисту. Вимагаючи рішення. Вимагаючи негайних дій.

Князь перевів погляд на Джмеля. Той глибоко вдихнув — та так і залишився стояти, не зводячи очей з глечика.

— Пробуй ти, — кивнув князь. — Вчився?

«Мене ж визнали недостойним», — сумно подумав Джміль і сам собі здивувався — де беруться такі думки на порозі, скоріше за все, жахливої загибелі?

— Хвилину, — сказав Стократ.

Він узяв глечик за шийку, як дохлу гуску. Обережно погойдав у повітрі. Вийняв ганчір’яну затичку.

Обережно підніс шийку до носа. Поводив туди-сюди долонею, підганяючи запах. Підняв брови.

— Нічого не чую. Як вода.

Джміль підійшов до стола. Узяв склянку й знову здивувався, тепер своєму спокоєві. Усе всередині затерпло — чи то зі страху, чи то з подиву: тепер я майстер, єдиний мовознавець у Макусі. А виходить, що й у світі. Ніхто ж не знає, чи є де ще на землі мовознавці…

Витягши руки, він дуже обережно перелив з глечика кілька крапель на самісіньке дно склянки. Рідина була смарагдова.

У кімнаті стояла тиша, як у хмарі. Надворі щось говорив Очі-й-Вуха, і ревіла юрба, заглушаючи його надтріснутий голос.

Джміль підніс склянку до губів і подумав, що такою самою була остання мить учителя. Якось зім’ято, неправильно… Навіть не поговорив до ладу з матір’ю, з батьком, із братами…

— Дай, — тихо сказав Стократ.

Він узяв склянку з холодної Джмелевої руки. Прискалив око, закинув голову, торкнувся губами смарагдової рідини — Джміль навіть видихнути не встиг. Згадалося Пундикове: «Ні слова не промовив! Чорний, як головешка! Зуби вишкірив!»

Стократ облизав губи. Схилив голову набік, прислухаючись до своїх відчуттів.

— Ну й гидота… І як з цього можна щось зрозуміти?

Він покуштував іще, поморщився й зненацька підморгнув; Джміль зрозумів, що досі стоїть, піднявши руку, і форма скоцюрблених пальців повторює форму склянки.

— Принаймні, — пробурмотів князь, уважно спостерігаючи, — це хоч не вбиває зразу…

Тихенько заскиглив Пундик, про якого всі забули. А Джміль тремтячою рукою знов узяв склянку, торкнувся губами смарагдової поверхні і, замружившись, набрав повний рот.

Отрута!

Отрута, говорилося в посланні, Джміль пам’ятав цей смак, хоча майстер давав його куштувати тільки один раз. Отрута і майбутній час; отрута і вода. Багато води. Погроза. Обіцянка смерті.

Джміль сплюнув рідину в дерев’яну чашку, розлетілися бризки, князь гидливо відсторонився. Джміль притис до мокрих губ край чистого рукава сорочки.

— Вони кажуть, що отруять джерела. Вони кажуть, що отруять усі джерела й колодязі.

Навіть Пундик перестав скиглити. Кілька митей у кімнаті чулися тільки роздратоване ремствування юрби та невиразні слова радника на ґанку.

— І все? — уривчасто запитав Стократ. — Які-небудь умови? Пояснення?

Губи горіли. Джміль без дозволу взяв чашу з водою, прополоскав рота. Зробив кілька ковтків. Знову налив собі рідини з глечика.

Отрута, отрута… Поточна вода. Обіцянка смерті — війна… Умови? Пояснення? Він же ж не майстер. Він не може зрозуміти все, що тут написано — тільки цілком явне, основне: погроза. Війна.

Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час. Солоний… тут є відтінок солі, який явно щось значить, але Джміль не може його прочитати. Майстер — той зміг би.

Він сплюнув рідину. Язик одерев’янів. Може, отрута в питві все-таки є й тільки тепер почала діяти?

— Я не зрозумів, — йому дедалі важче ставало говорити, — не зрозумів до кінця. Це якась, ну, форма оголошення війни… Мені треба в кабінет майстра. Подивитися книги, записи, зразки…

Він похитнувся. Стократ підхопив його під лікоть.

— Отруївся? — швидко запитав князь.

— Голодний, — Стократ заглянув Джмелеві в очі. — Втомився. Вели, нехай йому зварять багато солодкої каші і…

— Не солодкої, — пробурмотів Джміль. — Прісної… для язика.

У цьому кабінеті, де стіни до стелі були заставлені склянками, де навіть після смерті хазяїна булькали барвисті рідини в перегінних приладах, де гірляндами звисали зі стелі заварені в смолу зразки, — у цьому кабінеті й за цим столом хлопець став значно більше схожий на чаклуна, ніж будь-хто зі Стократових знайомих.

Блідий, аж синій, дуже зосереджений, Джміль одразу ж поставив воду на маленьку плитку — грітися. Потім, безупинно полощучи теплою водою рота, знайшов у сусідній книжковій коморі кілька томів, добув зі стелажів пляшки, запалив свічки й серед усього цього розкрив свою рвану подорожню торбу. Хлопцеві було байдуже, який у нього вигляд. Хлопець працював, і йому було важко.

Будинок загиблого мовознавця стояв порожній, на ґанку чергувала варта. Очі-й-Вуха якимось чином умовив жителів Макухи притримати свій гнів до завтра. У селі знову зробилося тихо, і вулиці підозріло спорожніли.

Пундика посадили під замок у князевому домі — щоб не розніс передчасно новину про страшну погрозу лісовиків. Хлопцеві й досі не сказали про загибель батька, і Стократ не знав, милосердя це чи знущання.

Патрулі, таємно розіслані до джерел, принесли добру звістку: вода чиста. Принаймні поки що. Князь велів розставити біля колодязів вартових.

— Може, вони просто залякують? — Стократ ходив по будинку, все розглядаючи, але ні до чого не доторкаючись. — Цілу річку отруїти, — це, знаєш, ніякі лісовики не подужають… Чи подужають?

Він зупинився у дверях кабінету, де хлопчик сидів скорчившись над полірованою мармуровою дошкою. На дошці застиглим воском були намальовані пелюстки та стріли, і кольорові краплини рідини вигадливо зливались, як на палітрі.

— Ну що, Джмелю?

— Не розумію, — сказав хлопець, і Стократ побачив, що хлопець на межі істерики. — Уже язик у роті геть… як дерево. Не розумію!

— Відпочинь.

Зайшло сонце. З хвилини загибелі торговця Східця минула рівно доба.

Джміль ще раз прополоскав рота. Сплюнув. Притис до губів серветку: потріскані губи кривавились.

— Дуже міцний… смак. Зле послання. Багато солі й кислоти. Роз’їдає рот… Тьху.

Злегка погойдуючись, він пройшов по будинку. Зупинився посеред великої кімнати з лавами вздовж стін.

— Отут він нас учив… Думав, ніколи сюди не повернуся.

— Відпочинь, — знову запропонував Стократ. — Хочеш, сходимо в трактир, провідаємо Тіну?

— Ні, — Джміль похитав головою. — Що ми їм усім… скажемо?

— Нічого. Я накажу їм не питати.

— Тобі просто, — Джміль опустився на лаву, на своє звичне учнівське місце. — Тобі просто. Ти можеш наказати. Або вбити, якщо не послухаються.

— Я вбиваю тільки душогубів. І тих, хто живе насильством.

— Один — трьох, — Джміль прикрив очі. — А якби їх було четверо?

— Однаково.

— А семеро?

— Упорався б.

— А десятеро?

— Мабуть, ні, — Стократ засумнівався. — Проти десяти я не виходив ні разу.