Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 25

Дорога вийшла на новий закрут. Уперше з’явилася внизу Макуха — найвищі будинки, князів дім та вежа, лісові склади й тартак, широка дорога до пристані…

— Скажи, отруєне послання — що це може означати? — тихо запитав Стократ.

— Війна, — Джміль говорив ледве чутно, так, що шелест дрібних камінців під копитами коня заглушив його слова. — Отруїти посланням — це… принизити. Обізвати брудною твариною. Не просто вбити, а…

Він замовк. Увесь жах становища відкрився йому тільки тепер: майстер мертвий. Немає гіршої звістки, ніж отрута в посланні. Ніхто в Макусі цього не розумів, ніхто не знав звичаїв лісовиків так, як знав їх Джміль.

Стократ заглянув йому в лице, знизу вгору:

— Чого притих?

Джміль мовчав; Стократ торкнувся його руки.

— Не бійся.

Джміль знизав плечима.

Стократ мовчки заскочив у сідло за його спиною, і кінь перейшов на рись. Джмелеві довелося міцніше зціпити зуби.

Вулиці Макухи пропахли страхом і злістю. Робота зупинилася. Діти сиділи по домах; коло помосту зібралися чоловіки, майже всі при зброї. Стократ вчасно помітив юрбу попереду й обігнув майдан кружним шляхом.

Він чудово уявляв собі, що станеться через кілька хвилин, коли на майдан прибудуть стражники з тілом Східця. Треба було поговорити з князем якнайскоріше — перш ніж перед домом зупиниться процесія озлоблених людей, що несуть жертву на руках і спрагу помсти в горлі. А те, що Східця припишуть до числа колишніх і майбутніх жертв лісовиків, Стократ не сумнівався.

Він клацнув язиком, і кінь помчав по напівпорожніх вулицях, мов скажений. Джміль охнув і помаленьку почав сповзати на бік.

— Тримайся.

Стократ спинив коня перед будинком князя, зістрибнув і підхопив хлопчика за мить до падіння:

— Ходімо.

Стражники, що чергували коло входу, заступили було дорогу:

— Пане, ви в покоях правителя, віддайте меч!

Стократ не дивлячись витяг з піхов клинок, і всі четверо розступилися, наче тісто під ножем.

Джміль ніколи не переступав порога князівських покоїв. Панелі з рожевої сосни, різьблені картини, що зображали полювання та битви, здалися йому зненацька грубими. Рожеве дерево з часом набуло неприємного м’ясного відтінку; Джміль опустив очі, щоб не спіткнутися об який-небудь поріг, щоб не попасти чоботом у складку плетеної циновки, і з сумом подумав, що за сліди на такій підлозі його, мабуть, покарають.

Стократ знав, куди йти. Джміль ішов за ним, як лоша на прив’язі. Величезний будинок глухо шумів, наче вітер у димарях, у цей шум впліталися схлипи й тонкі завивання. У передньому покої виявився Пундик — він стояв навколішки й ридав, не витираючи сліз і соплів, скорчившись, майже торкаючись лобом блискучої дерев’яної підлоги, але це були поки що сльози не горя, а страху.

— І тебе, — голосив він, побачивши Джмеля, — і тебе теж… усіх нас потруять…

І завив; Джмелеві здалося, що Пундик, як завжди, грає, зображаючи тепер маля: ану ж пожаліють дитину.

Він сповільнив кроки, розуміючи, що треба сказати, сказати хоч щось осиротілому Пундикові — але Стократ поклав йому руку на плече, важку й тверду руку, яка не допускає заперечень, і провів уперед, до закритих різьблених дверей. Легко стукнув кісточками пальців — прямо по лобі зображеного на дверях воїна, штовхнув двері й зайшов; князь стояв коло вікна й дивився трохи роздратовано — начебто чекав Джмеля й Стократа, давно чекав і вже втомився через їхнє запізнення.

— Поспішали, — сказав Стократ з порога, наче вітаючись. — Чули.

Князь подивився на Джмеля. Потім знову на Стократа й знову на Джмеля, наче щось вирішуючи.

— Вийди, — тихо сказав Стократ. — На хвилину.

Джміль повернувся за двері з вирізьбленим на них воїном.

Щільно причинив за собою важку стулку. Пундик так само стояв навколішки, дивився на нього знизу вгору зовсім сухими, тверезими очима:

— Він тільки губи помочив і зразу весь почорнів, як у вогні. І впав. Ні слова не промовив! Чорний, як головешка! Зуби вишкірив! Я більше ніколи, ніколи в житті не візьму… нічого від лісовиків, ніякої їхньої посилки! Нехай мене хоч ріжуть, хоч патрають — я в рот ні краплі не візьму!

— Дірявий човен далеко не попливе, — пошепки сказав Джміль.

— Що? — Пундик зморщив лице. — А… Та він нам тоді, на випробуванні, чистої води дав, обом. Тільки ти дурень. А я згадав, як він нас учив ще навесні: якщо зовсім не можеш прочитати — збреши що-небудь. Майстер брехню розкусить, а простак повірить, так відрізниш розумного від простака… А ти, дурень, забув. А я згадав… Це проба на розум, ти не збагнув? Хоч користі з того розуму… Хай воно все горить, ти як хочеш, а я все це бачив, ба-чив, на власні очі, ото він тільки губами торкнувся… наче листок, згорів, на льоту, поки падав — одна головешка лишилася…

Джміль дивився, як він голосить, і думав про Східця — як він упав з коня. Треба було розкрити рота й сказати — твого батька вбили.

Але Джміль мовчав.

— Їх було троє, — сказав Стократ, відповідаючи на непоставлене питання. — Наживку з’їли перш, ніж я втрутився.

— Наживку, — князь поводив рукою по щоці, торкнувся нігтем щетини. Різко обернувся: — Чого прийшов? Доповісти? Не вірю. По нагороду?

Він вийняв з шухляди й лунко впустив перед Стократом гаманець на шкіряному шнурку:

— Твоє.

— Дякую, — Стократ без церемоній сховав гроші в кишеню. — Як це було? З мовознавцем?

Князь міркував кілька секунд. Він був людиною рішучою і швидкою на дію, але якщо йшлося про речі прості й зрозумілі, такі, як бійка.

— Від лісовиків прийшло послання. Не у свій час, але так буває часто. Іноді вони міняють плани вирубки — якщо, наприклад, посуха або навпаки повінь, або якщо їм щось у голову стукнуло.

— Тобто запалили вогонь у маяку, дозорці побачили й прийшли по глечик?

— Саме так. Вогонь горить — дозорець приходить і бере напій. Бігом приносить мені, я викликаю майстра. Діло було по обіді, ближче до вечора.

— До заходу сонця? — швидко запитав Стократ.

— Далеко до заходу… А що?

— Та так. — Стократ перевів подих. Йому здалося дуже важливим, що смертельне послання прибуло раніше, ніж лісовик-вигнанець загинув од його меча. — Кажете, прийшов майстер…

— Прийшов і привів свого шмаркатого учня, Пундика. Узяв глечика, понюхав питво, налив у срібну ложку — красувався заради учня, а так він, бувало, з глека куштував… І щойно губами торкнувся — так і впав.

— Нічого собі, — сказав Стократ.

Князь кивнув:

— Так… Тут би зачаїтись, але все зіпсувало це щеня, Пундик. Як заверещить, як вискочить, аж смуга лягла… Через хвилину всі вже знали, що сталося — і почалось! При заході сонця обстріляли лісорубів — а я маю небезпідставний здогад, що лісоруби напали на тих перші…

— Навіщо?

— Бо все гуде — війна! От вони зі страху чи з дурної відваги наскочили на лісовиків, а ті й відповіли. Добре хоч стріли не отруєні!

— І що тепер?

Князь хитнув головою. Узяв зі стола дзвіночок і струснув, як склянку з ліками. Не встиг стихнути дзвін — зайшов Очі-й-Вуха, сумний і постарілий.

— На майдані галасують, — прошелестів радник, мигцем глянувши на Стократа. — Щойно привезли Східця. То вони чогось подумали, що нашого купця теж лісовики…

— Дурники, — пробурмотів князь.

— Варта готова, — Очі-й-Вуха приплющив напівпрозорі білясті повіки. — Якщо послати по підмогу в Праву й Ліву руки, то можна й ударити по них… Що їхні стріли? Проти стріл щити є. А от проти вогню в них захисту мало… — Він розплющив очі й подивився на князя прямо, наче знущаючись: — Так вони кажуть, варта, наші орли. Дурники, але з мечами, а де розумних узяти?

— А що лісовики?

— Зачаїлися. На заставі пости… Що робити, ясновельможний?

— Іди до наших, — уривчасто звелів князь. — Іди, вони зараз припруться з майдану сюди, ще й мертвого Східця з собою притягнуть. Іди, скажи їм… придумай, що. Але щоб сьогодні вони були по домах, і завтра теж, а зранку подивимося…