Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 81

– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?

Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.

Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…

У кімнаті, куди з ванної зайшов Василь, сиділи троє. Вони не звернули на нього уваги. Один читав, двоє інших вправлялися за телеграфними апаратами, передаючи один одному тексти. На стіні, за столиком викладача, висіла невелика чорна дошка, поруч – завішена шторкою карта. Вікна теж були щільно завішені шторами.

Невдовзі увійшов Пауль, розкрив папку. Слухачі підвелися. Він кивнув:

– Продовжимо заняття… Але перш ніж перейти до уставу караульної служби Червоної Армії, дещо вам скажу… Строки нашої підготовки скорочуються. Обстановка така, що з завтрашнього дня кількість занять подвоїться.

Події на цвинтарі

Біля воріт, що вели на цвинтар, жебрак низько вклонявся рідким перехожим. За ворітьми, серед кущів на плиті, сиділи Миколенко і Петер. Вони мовчки курили, дивлячись у різні боки. Ззаду виглянув з-за пам'ятника Бражник, неголосно кашлянув. Петер підхопився, радісно всміхнувся. Підвівся й Миколенко. Вони обережно рушили за Бражником.

Коли вже майже минали брудний ярочок – осторонь щось зашелестіло. Присідаючи, Петер зойкнув.

– Що таке?

– Стара рана, клята, ниє…

– Недоречно, – похмурнів Бражник. – Йти нам доведеться чимало…

– У загін? – запитав Миколенко. Його худе обличчя просвітліло. Приблизився ближче до Бражника.

А Петер тримався стримано. У його плани зовсім не входило йти зараз із міста. Він скривився, продовжуючи розтирати ногу. Потім спитав:

– Далеко йти?

– Кілометрів з тридцять.

– Хоча б дійти… – скривився Петер, потім іронічно додав: – Теж цінне поповнення. А коли підемо?

– Сьогодні.

– Нескладно виходить.

Але тут рішуче втрутився Миколенко:

– Ти, Степане, не крути, йшов по Німеччині більше – і нічого! На плечах донесу! А не хочеш, залишайся!

– Чого ти? – посміхнувся Петер. – Звісно, піду. Командуй, куди й до кого, – звернувся до Бражника.

– Отже, – мовив Бражник, – почнемо з пароля.

А в Жоржа, який стояв у цей час під мокрим кущем, заніміли ноги. Він обережно випростав одну, повернувся і раптом побачив у кущах коротке дуло німецького автомата. Не гаючи й миті, він різко свиснув.

Бражник прошепотів:

– Німці!…

Всі кинулися в різні боки. Солдат-снайпер подивився на Пауля, припав до гвинтівки. В окулярі оптичного прицілу він побачив спочатку Петера, потім – Бражника й Миколенка. Пауль скомандував:

– Першого пропусти. Бери третього!

Гримнув постріл. Миколенко впав. Бражник вистрілив у німця. Петер теж вийняв пістолет. Тримаючи його перед собою, широко стрибнув через могилу. І коли перед ним підвівся поліцай, – демонстративно вигукнув:

– На, діставай! – і вистрілив поліцаєві в обличчя.

З-за огорожі цвинтаря Жорж пильно стежив за цією боротьбою. Він побачив, як Петер перестрибнув через тіло поліцая, скотився у яр, як Бражник збив з ніг одного, потім другого німця, але захрипів під кількома солдатами. Паулеві слова – «взяти – живим!» – боляче-хльоснули по напружених нервах…

* * *

Оксана розповідала:

– Власне кажучи, з німцями я не зустрічалась.

– Правильно робила. А з тими, хто їм служить?

– Була одна розмова. До батька зайшов староста з села Новомихайлівського. За обідом він, між іншим, сказав: «Незабаром у ліс по гриби асфальтом їздитимемо…» Я подумала і рискнула: «Німці брешуть, а ви їм вірите…» – «Ні, пані артистко, я знаю точно… Кому ж, як не мені, доручають виділяти людей і підводи на шляхові роботи. А оце наказали виселити з хутора дві сім'ї… Мовляв, приїдуть спеціалісти, щось будуватимуть у лісі…»

Роман усміхнувся:

– Ти стаєш хорошою розвідницею, Оксано… Це якраз те, що нам треба…

– Спасибі, Романе…

– Якихось знайомств для листування не вдалося зав'язати?

Оксана ніяково всміхнулася:

– У Новомнхайлівському любителів опери не густо… А втім, я приголубила старостину доньку. Обіцяла прийняти її у Києві…

– Що ж, це. теж непогано. Напиши їй докладного листа про різні жіночі дрібниці: моди, магазини… Важливо, щоб вона відповіла так само, а там, може, знайдеться потрібна для нас деталь.

Роман глянув у вікно, потім на годинника:

– Наступна наша зустріч…

– Може, в мене? – з надією глянула на нього Оксана.

Вона дивилася прямо в очі, не приховуючи своєї туги. Роман витримав цей погляд. Він не міг не віддавати належне Оксані – її вроді, іскристій, веселій вдачі, доброті, йому подобалися її звички: прикушувати зубами нижню губу, погладжувати мізинцем праву брову, у невтримному сміху закидати голову назад… Він милувався її ходою, блиском очей, голосом, формою красивих рук.

Що й казати, Оксана була чарівною! І головне – кохала його, він це добре розумів, та й Оксана майже не крилася.

Хто зна, що було б, якби вони зустрілися у мирний час? Роман любив свою дружину, дітей, у найважчі дні знаходив час, щоб згадати про них. І про стосунки з Оксаною намагався просто не думати, щоб не ускладнювати й без того напружене життя. А коли, як зараз, змушений був думати – коротко казав собі: «Яке ти маєш право? Хіба належиш собі?» І суворо обривав найменші її спроби повести розмову про їхні стосунки.

От і сьогодні: сказати все це їй? Не наважувався. Почував, якого болю завдасть… І на її пропозицію сухо відповів:

– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.

– Звичайно…

Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:

– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?

– Звичайно, розумію…

Вона – ця вродлива і самовпевнена жінка, відома актриса, для якої не існувало ніяковості, – стояла перед ним, наче дівчисько, тремтливими пальцями гладила його рукав.

Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…

Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…

… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.

– Ти чого тут?…

– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?

– Хотів провідати…

Згадавши чоловіка, Дуся гірко заплакала. Петер торкнувся її руки. В такому стані жінка може що завгодно сказати…

– Дусенько, може, тобі гроші потрібні? Ми ж з Іваном друзі були, разом тікали з неволі.

Вона хитнула головою.

– Ти не порадиш, кого мені знайти замість Бражника? його ж взяли тоді…

Думаючи про щось своє, Дуся механічно відповіла:

– Хіба я знаю? Романа спитаю…

Схаменувшись, замовкла, з острахом дивлячись на Петера. Але він не виявив ніякого інтересу до її слів:

– Розумію, тобі зараз не до мене… А все ж таки спитай. У кого – сама знаєш… Хочу помститися за твого Івана. Я ще зайду до тебе. А оце візьми, – і подав пакуночка, його серце співало від радості. Отже, ім'я відоме – Роман!