Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 80

– Важко, тату, вам. Він зітхнув.

– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.

– За що ж виганяли?

– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.

Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.

– А де це, тату?

Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.

– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.

– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.

Але гостя закопилила губи:

– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.

– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?

Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.

– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…

Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:

– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.

Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.

– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…

Вона з приязню подивилася на Оксану:

– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?

Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:

– Так, співаю. Задоволені мною начебто…

– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…

У лігві хижака

У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».

На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.

З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.

– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.

Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.

– З кого накажете починати?

– Як Солоух?

– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.

– Це мине, – ледь посміхнувся Міллер. – Додому не пускайте, хай тільки передає продукти. Пайок давайте найкращий, нехай сім'я буде задоволена. Простежте тільки, щоб не було ніяких записок. Привіт на словах – і все. Через Дзюбу. Так. А що за дівиця? Мені вона сподобалася при знайомстві, а її злість – справі на користь…

Стефанська задоволено підхопила:

– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли наші чоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…

– Живе одна?

– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…

– На вашу думку, підійде для нас?

– Ви ж самі бачили…

– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.

– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…

Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.

– Скільки разів казав вам…

– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.

– Скільки їй років? Вона здорова?

– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.

– Вона тут?

– Так.

Міллер трохи подумав.

– Покличте.

Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.

Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.

– Давно знаєте Юлію Йосипівну?

Марія подумала:

– Чотири роки і чотири місяці…

Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:

– Ваш чоловік повернувся?

Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:

– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…

Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.

– Нащо ви курите? Не вмієте ж…

Марія визивно глянула йому в очі:

– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…

– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?

– А що, хіба є вибір?

Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:

– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.

Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.

– Треба ще вміти працювати…

– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.

Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.

– Я можу вам дати можливість, Маріє…

Марія підвелась:

– Що?

Міллер закінчив:

– Розплатитися за чоловіка…

Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.

* * *

… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.

На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.

Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…

А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:

– Що я повинна робити?

Міллер недбало змахнув рукою.

– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.

Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:

– Тут? Не можу. У мене…

– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?

– Так…

– От і чудово.

Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.