Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 52

«Я вдома, вдома!» – співала її душа. А сама вона сторожко пересувалася, легко і швидко долаючи відстань від одного дерева до другого.

Дихати ставало дедалі важче, і вона присіла під кущем, щоб хоч трохи відпочити. Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Ірина хотіла підвестися на ноги, але людина, що зупинила її, швидко схилилася до неї і затулила їй долонею рота. Тільки тепер Ірина розгледіла, що то прикордонник.

– Тихше! – прошепотів у саме вухо юнак. – Свої… ідіть за мною.

Вони швидко подолали кількасот метрів. Нарешті – прикордонник підняв руку, наказуючи їй зупинитись, а сам підійшов до дерева і витяг із дупла польовий телефон.

– Алло, товаришу полковник, – сказав він стиха у трубку. – Говорить пост номер одинадцять. Все в порядку, вона зі мною…

– Хто ваш полковник? – запитала Ірина, коли вони знову рушили вперед.

– Полковник Василенко! Хіба ви не знаєте?

* * *

А через два дні всі учасники операції зібралися в кабінеті генерала Микитенка, щоб підсумувати роботу багатьох людей протягом тривалого часу.

У кабінеті зустрілися люди, яких зв'язували любов і відданість Батьківщині, віра в почуття дружби і священний обов'язок.

– Увага, товариші, починаємо! – постукав олівцем по столу генерал Микитенко і оглянув стіл засідань. Перед ним сиділи Сергій Чигрин, Олексій Петрович Василенко, Ірина Кабардіна та інші учасники операції.

– Невимовну радість відчуваю я, друзі, дивлячись на вас сьогодні. Пробачте мені за такий неофіційний початок…

Всі заворушилися, а Микитенко нахилив голову і провів рукою по чорному колись волоссю:

– От бачите, вже встиг і посивіти, поки нарешті побачив усіх вас. разом у моєму кабінеті.

Генерал замовк, пильно вдивляючись в обличчя присутніх.

– Та й у вашому волоссі додалося сивини…

Ірина мимоволі торкнулася білого пасма у своїй зачісці.

– Отже, товариші, настав час підбити підсумки. Складна операція підійшла до кінця. Тривала вона чимало часу. Географія її теж досить широка – від західноукраїнських земель до столиць західноєвропейських країн.

Генерал, як завжди, чітко викладав суть операції, глибоко аналізував зроблене, зупинявся на помилках. Особливо підкреслив результати спільних дій радянських і польських органів безпеки.

– І тут ми повинні, – голос Микитенка пом'якшав, зазвучав якось по-домашньому, – красно дякувати майору Сергію Петровичу Чигрину, який під час свого перебування у Польщі не тільки виявив зв'язки і явки, а й допоміг польським товаришам розшукати Беня. Я повинен окремо відзначити надзвичайно плідну і героїчну діяльність Ірини Олександрівни Кабардіної, яка в 1943 році вступила у боротьбу і ні на крок не відступила, незважаючи на винятково складні умови. Матеріали, здобуті нею, будуть ще довго розбиратися і вивчатися. Хочу повідомити, що і майора Чигрина, і капітана Кабардіну представлено до високих урядових нагород.

Ірина і Сергій встали, і в кабінеті на якусь мить запала схвильована тиша.

– І останнє, товариші, – сказав Микитенко. – Боротьбу з українським націоналізмом не можна вважати завершеною, тому що у мюнхенському лігві ще залишилися гендлярі від політики. Вони далі плестимуть мережу зради і підступності проти нашої Батьківщини… На вимогу нашого старого знайомого полковника Рочестера Андрій Чорнобай, який вчасно «відійшов» від Утяя і продовжує ревно «служити» своїм закордонним господарям, повинен повернутися до розвідшколи і доповісти йому про те, що місіс Ірен себе добре почуває і передає йому вітання. А далі, – генерал помовчав хвилину, – далі Андрієві доведеться продовжити її справу там.

– Отже, знову в бій, – тихо сказав Василенко, відчиняючи кватирку.

* * *

– Не страшно? – запитувала Ірина у Андрія Чорнобая.

– Ні! – твердо відповів хлопець. – От коли я був сам, тоді справді було страшно. А тепер…

Він не договорив, але їм було ясно, що він хотів сказати.

– От і добре! – обняв Андрія за плечі Олексій Петрович. – А ми вдвох з Іриною Олександрівною і твій син чекатимемо на тебе… Дуже чекатимемо!

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

Повість-хроніка

Героям чекістам,

живим і мертвим -

присвячую

Автор

«Ваша думка, колего Міллер!»

Старий кравець задоволено примружився, віддаючи новеньку сукняну гімнастерку Паулеві. Все було припасовано як слід, і кубики на петлицях тьмяно виблискували на темно-захисному тлі комірця.

– Ти, старий, наче все життя шив на більшовиків, – реготнув Пауль, натягаючи на широкі плечі гімнастерку лейтенанта Червоної Армії. – Хоч сьогодні в Москву…

Збираючи нитки зі столу, Вернер Хознер посміхався. Скільки він перешив на своєму віку обнов для панів офіцерів! Аби його старі, пожовклі від тютюну пальці могли розповісти! Згадали б вони і тверді – постав, як хочеш! – кайзерівські мундири, і крилаті офіцерські пелерини перших повоєнних років, і коричневі сорочки штурмовиків, і сині й сірі мундири шуцманів-поліцаїв… А втім, чому це пальці мають розповідати? Бо язикові Вернер нізащо не дозволить базікати про роботу останніх років. Недарма ж він уже давно носить скромний солдатський одяг… О, Хознер уміє мовчати!

Справді, що знає цей хвалькуватий молодик про долю творінь старого умільця? Хто й куди поїхав з цієї майстерні в елегантних мундирах французької армії? Куди поділися отакі молодики, надягнувши барвисті, наче опереткові, мундири королівської югославської армії? Мовчазні німецькі офіцери, перетворившись з його, Хознера, допомогою на угорських уланів чи болгарських піхотинців, англійських моряків чи турецьких (і таке бувало!) сержантів, ішли звідси, загорнувшись у плащі, в глупу ніч, і мало хто з них, мабуть, повертався до Берліна! Вернер Хознер, в усякому разі, ніколи більше їх не бачив… От тільки рік тому зустрів на вулиці бравого майора з розсіченою рубцем щокою, який відповів на солдатське привітання і навіть ледь помітно (чи це здалося?) підморгнув Хознерові… Старий аж спіткнувся, побачивши цього здорованя на людній берлінській вулиці, і миттю пригадав ту серпневу ніч тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Тоді обер-лейтенант з покаліченою щокою (їй-бо, був він тоді лише обер-лейтенантом!) приміряв у майстерні новенький мундир польського надпоручика… Хвалив тоді Вернерову роботу і лаяв надто просторий кашкет – конфедератку. Тоді він і ще четверо, одягнені у мундири польських офіцерів, пішли від Вернера на світанку, а через тиждень Хознер прочитав у газетах сердите повідомлення про нечуване нахабство поляків, які вчинили напад на німецьку радіостанцію у Глейвіці… Отак почалася тоді війна з Польщею, і Вернер навіть удома не насмілився розповісти про свою страшну підозру – чи не в його мундирах нападали тоді на німецьких солдатів оті «поляки»?

Згодом Хознер заспокоївся. Не його, скромного військового кравця, то справа! У ці важкі часи треба вміти мовчати. Вже кілька днів там, на сході, війська фюрера переможно топчуть землю Росії. А він, Вернер Хознер, удень і вночі гарячково шиє різні російські мундири… Він озирнувся навкруги, наче цього душного липневого вечора вперше побачив своє робоче місце. Вже смеркало, і звідкись долинав бадьорий марш.

Він увімкнув світло. У невисокому, але просторому приміщенні військової кравецької майстерні засяяли лампи-тарілки, що на довгих шнурах звисали над порожніми столиками. В темних кутках ховалися манекени з новенькими випрасуваними мундирами вермахту, невидними стали недошиті мундири на сірих стінах. Лише новенька форма радянського міліціонера вирізнялася своїм кольором. На комірі – по два трикутнички на блакитних петлицях, а портупея недбало кинута через плече.