Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 51

Машина, в яку вони сіли, рвонула з місця…

Епілог

Зверхник під'їхав до чепурненького особнячка, як завжди, у супроводі поважної охорони. Сьогодні він знову приймав гостей. Пожалували сам полковник Рочестер і майор Террі. Лящ ще посидів у машині, чекаючи, поки охоронці відчинять йому дверцята, і поволі вивалився з неї. Міцно став на кривуваті ноги, озирнувся. Спадав вечір. Від потемнілих дерев тяглися довгі тіні. Зверхник вдихнув на повні груди сухе, настояне на травах повітря, заклав руки за спину і попрямував до будинку.

«Гості» були вже на місці. Сер Елвіс сухо кивнув на ґречне привітання зверхника і одразу ж відійшов до вікна. Майор, не піднімаючи голови, порпався у якихось паперах.

Зверхнику це не сподобалося. Він насупив рідкі брови, сів на стілець, кумедно випнув кругле черевце. Террі, спостерігаючи за ним спідлоба, – ледь помітно всміхнувся: «Щоб бути зверхником при такій зовнішності, треба, мабуть, бути дуже зухвалою людиною…»

– Я хотів доповісти, панове, про стан справ у героїчному підпіллі, – розпочав Лящ. – Але, гадаю, треба випити за ваш приїзд і вже потім стати до розмови.

Він підморгнув своєму незмінному охоронцю Богдану Маціву, який незмінно чатував за його спиною.

– На честь вашого приїзду, панове, є невеличкий сюрприз, – повів зверхник далі, але Рочестер круто повернувся до нього і махнув рукою:

– Не треба цих церемоній… І сюрпризів ваших теж не треба. Прошу вас, майоре.

Террі подав зверхнику вирізку з радянської газети, і Лящ прочитав заголовок: «Кінець Утяя і його поплічників». Замітка була надрукована під рубрикою «Із залу суду».

– Продався, с-сучий син… – прохрипів зверхник, швидко пробігши по рядках. – Коли ж це було опубліковано?

– Два дні тому, пане зверхнику, якщо бути точнішим – у суботу, – поблажливо пояснив Террі.

– Здається, Утяй був закинутий на Україну два роки тому? – запитав Рочестер.

– Так, два роки тому… – похнюпився зверхник.

– Якщо навіть припустити, що він не одразу потрапив до чекістів, то все одно сидить у них довгенько, бо встигли вже й слідство провести, і оцей спектакль із судом влаштували. А якщо…

– На мою думку, панове, – втрутився майор Террі, – Утяй потрапив за грати одразу ж, бо за весь час його присутності у краї не було жодного хоча б тривожного повідомлення. З цього можна зробити висновок, що ми з вами працювали на чужого дядю.

– Я абсолютно з вами згоден, – перервав його полковник Рочестер. – Два роки нас обдурювали, як малих дітей. І це'могло статися тільки з вашої вини, пане зверхнику! Замість Утяя до краю повинні були йти саме ви, але вам більше до вподоби махінації з фальшивою валютою, ніж справжня робота. Гадаєте, що ми нічого не знаємо про спекуляцію доларами?

– Ви не маєте права так говорити зі мною! – закричав Лящ. – Я ще зверхник…

– Дозвольте запитати, яким підпіллям і якими людьми ви керуєте? – уїдливо запитав Рочестер. – Судіть самі: у краї навряд чи залишився хоч один бойовик, польський провід цілком розгромлений…

– А Бень, Бень же там залишився.

– Ви й про це не знаєте? – здивувався майор Террі. – Ви дозволите, сер? – звернувся він до Рочестера.

– Прошу, майоре…

– Так от, – продовжив майор Террі, – ми нещодавно одержали повідомлення про те, що Богун по дорозі на Україну розшукав у Польщі Беня і разом з ним був виявлений польськими працівниками держбезпеки. Богун зник невідомо куди, а Бень зараз знаходиться за гратами. Про це ми дізналися від охоронця Беня, який чудом уцілів і, вже не вірячи вам, звернувся до нас по допомогу…

Вислухавши це, Лящ зовсім знітився, і від його величного вигляду не лишилося й сліду.

– Чому мені ніхто і ніколи нічого не говорить? – гримнув він на Маціва. – Чому я повинен про такі речі дізнаватись останнім? Але у мене є ще сила! – раптом заволав він. – Я ще всім покажу…

– Облиште! – зупинив його полковник Рочестер. – Набридло… Ви, пане, могли б бути актором, коли б свого часу не зайнялися політичними аферами. Хотів би я знати, скільки грошей, що їх було передано нами для розгортання підпільної боротьби, осіло у вашій кишені?

– Що ж тепер буде зі мною? – уже цілком серйозно запитав Лящ. – Я вже старий…

Рочестер здвигнув плечима і глянув на Маціва, який непорушно стояв у кутку кімнати з таким виглядом, ніби все, що відбувалося тут, зовсім його не цікавило.

– То що, може, вип'ємо з горя? – запитав зверхник.

– Ви невиправний, добродію! – розвів руками майор Террі. І одвернувся до вікна.

– А ви, полковнику, де наше не пропадало? – звернувся той до Рочестера.

– Я вже тут не керую, шановний, – сухо сказав полковник. – Ось мій спадкоємець! – кивнув він на Террі.

«Он воно що! І тобі дали по шапці!» – зловтішно подумав Лящ, але вголос співчутливо промовив:

– Здається мені, і вас не обійшла лиха година, пане полковнику. Як у нас кажуть, усі там будемо!

Рочестер рішуче обірвав зверхника:

– Я ще не подавав у відставку! Отже, поки що ви будете виконувати мої вказівки!

– Слухаю, сер! – підскочив той і слухняно виструнчився. – Ви вже дозволите мені йти?

– Так, ви вільні.

Зверхник коротко зітхнув і, не попрощавшись, вийшов із кімнати. За ним, мов робот, прогупотів чобітьми Маців.

– Ви справді «сподіваєтесь від нього якихось рішучих дій? – здивовано запитав майор Рочестера, коли за ними зачинилися двері.

Полковник нічого не відповів. Він мовчки дивився у вікно і бачив, як відбуває зверхник неіснуючого українського підпілля.

Террі підійшов до нього.

– Гадаю, – сказав він, – від цього блазня нічого чекати більше якогось істотного.

– Наскільки я вас зрозумів, – різко повернувся до нього сер Елвіс, – він уже непридатний для справи ні морально, ні фізично. Чи не так?

Террі опустив очі.

– Може, і мене час викинути на смітник?… Ви ще молода людина, містер Террі, і я б не хотів, щоб ви починали свою кар'єру з таких жорстоких вчинків.

– Це вже не залежить від мене, сер! – багатозначно промовив Террі. – На превеликий жаль…

Зверхник їхав до міста у невимовно зіпсованому настрої. Плани помсти, наче казкові палаци, вмить створювані джинами, виникали в його голові і так само блискавично зникали. Події розгорталися з шаленою швидкістю. До того ж вони не залежали від якоїсь конкретної особи, і це було найстрашніше. «Цікаво, скільки ще часу я протримаюсь? – раптом подумав зверхник і жахнувся цієї думки. – Ні-ні, рано ще думати про поразку, у мене ще стане сил…»

Машина м'яко підкотила до будинку, де він мешкав, і зупинилася перед під'їздом.

Як завжди, першими з машини вийшли охоронці і головний із них – Маців – пішов за ним, щоб провести до дверей квартири.

– Не йди за мною! – гримнув на нього Лящ. – Плутаються тут всякі під ногами…

Маців спокійно глянув на зверхника і повернувся до машини. Лящ хотів було зупинити його, але махнув рукою і самотньо почовгав на третій поверх. Плечі його по-старечому обвисли.

«Отже, підкоряйся тепер цьому молокососу! – пожалів себе Лящ. – Коли б не його фунти, я б йому показав, хто головний у проводі! Треба якось виправляти становище…»

Розмірковуючи так, він повільно піднімався сходами. Біля дверей довго нишпорив по кишенях у пошуках ключа, поки нарешті не сплюнув від злості і не подзвонив. Востаннє у своєму житті.

* * *

– Важко дихаючи, Ірина переповзла контрольну смугу і повернула голову до провідника, якого було ледь видно у глибокій темряві.

– Далі самі, за маршрутом, – долетів до неї шепіт. Вона махнула рукою на знак того, що зрозуміла його, і скочила на ноги. Це вже була її Батьківщина. Але за умовами операції, яка ще не скінчилася, Ірина мала йти так, щоб не викликати підозри у тих, хто лишався по той бік кордону.