Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 19

Вони ще жодного разу не зустрічалися. Тож яким має бути генерал? За його наказом Буласю довелося здолати сотні кілометрів. Навіжений… здається, саме так назвав його тієї пам'ятної ночі перед походом «великою стежкою» до Мюнхена велетень з очима-жаринками – Помпа. Буласю на хвилину стало сумно. Скільки років спливло?… І яких років!

– Наш літак прибуває до столиці Радянської України – міста Києва! – задзвенів у динаміках професійно урочистий голос…

– Заходь, Олексію Петровичу, заходь, друже! – Генерал Микитенко вийшов з-за столу, простягаючи полковнику руку.

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному у вічі, потім сіли поруч на шкіряному дивані. За довгі роки спільної служби ці два сивих чоловіки не тільки навчилися розуміти один одного без слів, а й міцно подружилися. Ще б пак! Скільки безсонних ночей провели вони за одним столом, скільки світанків стрічали разом у лісах, на вістрі найнебезпечніших операцій… І сьогодні, як відчували обидва, настане саме такий момент.

Микитенко, наче ставлячи крапку на неофіційній частині зустрічі, сів до столу. Василенко вмостився навпроти.

– Прошу, якомога докладніше про перехід Богуна за кордон, – почав генерал.

– Картина Яворівського району у нас як на долоні, – поволі почав доповідати Василенко. – Богун готовий до переходу через кордон, хоча, звичайно, хлопець стомився. Але відкладати перехід небезпечно.

– Чому? – запитав генерал.

– Обстановка може змінитися щодня, та й недооцінювати їхні можливості ми не можемо. Хто зна, які дані можуть передати есбісти за кордон через інші канали?…

– Так, – ствердив Микитенко. – Далі.

– Ще одне непокоїть мене, товаришу генерал, – зустріч Богуна з Бенем…

– Бень… Бень… – Генерал нервовим рухом потер підборіддя. – Підступний, як і всі, есбіст і бандитські кадри добре знає.

– Так, Віталію Романовичу. І найгірше те, що у нього якийсь особливий нюх на контррозвідників. Пам'ятаєте нашого Михайла Здоровегу – Помпу? Та хіба тільки його Бень звів на той світ… Щастя, що Булася обминула ця доля і він зумів пройти всі Беневі пастки після повернення з Мюнхена. Цей гаспид перевіряє навіть тих, хто повертається зі школи розвідки полковника Рочестера!… Тож мене турбує побачення Богуна з Бенем.

– Для цього ми і викликали з Польщі Булася. Він має от-от прибути і допомогти нам підготувати Богуна, а потім – підготувати Беня до цієї зустрічі. Звичайно, наскільки це можливо, – генерал підніс над столом п'ятірню і стулив пальці в кулак. – Ми недаремно збираємо кілька ударних ланок в один ланцюг. Окремі операції, які проводяться самостійно, нині мають перерости у нову, так би мовити, комплексну операцію, в центрі якої – наш Богун. Адже після пазурів Беня на нього може чекати зустріч із зверхником.

– Одверто кажучи, розмова з ним, цим самозакоханим ділком, мене турбує менше, ніж перевірка Беня.

– Звичайно, зверхник – не та фігура, якої можна боятися в такій зустрічі, особливо якщо врахувати розум і досвід Чигрина. Але й недооцінювати цього наполеончика теж не слід. Це – хитрий шакал, із гітлерівським ще вишколом. – Микитенко відкинувся у кріслі. – А тепер досить про це. Краще розкажіть, що вами зроблено для переходу Богуна через кордон.

– На заставі капітана Черепанова все готово, – відповів Василенко.

Генерал замислився.

– Не пересоліть, Олексію Петровичу. Я хотів би, щоб Богун пішов не один. Найкраще було б, якби Чигрина в цій подорожі супроводжував справжній бандит, який не викликав би ніякої підозри у Беня, а перехід кордону варто ще раз добре продумати.

– Що ви маєте на увазі, Віталію Романовичу?

У кабінеті на якусь мить запала тиша. Генерал втупився у якусь цяточку на столі, а потім підвів очі на Василенка.

– Для того, хто супроводжуватиме Богуна, і особливо для тих, хто зустрічатиме їх на тому боці, дуже важливо, щоб перехід був абсолютно вірогідним і справжнім за своєю складністю… А ви, напевне, наказали зняти зайві пости?

Василенко кивнув.

– Ні, не підходить, – рішуче відказав Микитенко. – Готуйте операцію «Перехід» таким чином: по-перше, необхідно зв'язати Богуна з Утяєм для того, щоб він по каналу передав наказ про обов'язкове супроводження Богуна і вказав того, хто буде з Богуном. По-друге, під час порушення кордону на заставі слід підняти тривогу, відкрити по порушниках вогонь. Звичайно, вмілий і якомога гучніший…

– Слухаю, товаришу генерал. – Василенко нахилився до столу, очі його заблищали. – А як ви дивитесь на те, щоб когось із наших навіть «ліквідувати»?

– Хочете звести Чигрина у ранг героя? Що ж, непогана думка. Як на мене, то, здається, Богуну це не завадить. Особливо якщо врахувати психологію тих, до кого він іде. Одне залишається незмінним – Чигрину треба швидко і без зайвого клопоту дістатися до Беня. Ми неодмінно повинні допомогти нашим польським друзям. А тепер час уже їхати на дачу. Нас там чекають.

Крізь вікно великої вітальні Булась з цікавістю дивився на густий сосновий ліс, на тихе плесо Дніпра, відблиск якого було видно через гущавину. Майже таке саме місце знав він там, в Єлені Гурі, на польській землі. І розмови сьогодні точаться про давно знайомі йому справи. Але наскільки все це далеке від його повсякденного оточення! Як різняться ці люди від його шефів та їх бойовиків і охоронців!

Булась глянув на генерала Микитенка, що спокійно ходив по кімнаті, на полковника Василенка, який вичавлював у склянку з чаєм майже цілий лимон.

Різні за віком, різні за службовим становищем, вони все ж були товаришами, і це виявлялося у найдрібніших і найнепомітніших деталях. Полковник ставився до генерала шанобливо, але при цьому висловлювався вільно, а Віталій Романович (Булась відзначив і те, що Василенко саме так звертався до генерала) уважно слухав кожного і враховував усі пропозиції.

– Ну, спасибі, товаришу Тесленко, за розповідь про Беня. Це нам стане у великій нагоді, – завершуючи розмову, сказав полковник Василенко.

Булась на якусь мить відчув себе теж членом цього товариства. Адже як не крути, а він – учорашній активний їх противник, довірена особа Беня. Булась добре розумів і те, що його допомога цим діловитим і розумним людям – тільки крихта того, що він ще може зробити. Булась зітхнув і звернувся до генерала:

– Я маю повідомити ще одну важливу новину. Чотири дні тому у Польщу прибули кур'єри від зверхника.

Їх двоє – Голуб і Марко. Крім передачі матеріалів, вони мають ще завдання: йти у край до Утяя і вручити йому пошту від зверхника. Більше того, вони мають ще спеціальне завдання від полковника Рочестера і майора Террі: зібрати шпигунські відомості. Тому у них є рація і шифри. Я знаю твердо, що Бень поспішає скоріше відправити їх на Україну, бо дуже зацікавлений у їхній зустрічі з особистим представником Утяя – надрайонним провідником Богуном.

Генерал і полковник мовчки перезирнулися.

– Я можу йти? – із почуттям виконаного обов'язку підвівся з місця Булась.

– Так, – відгукнувся Василенко, – вам необхідно відпочити перед зворотною дорогою.

Коли двері за Буласем зачинилися, Микитенко глянув на полковника.

– Є ідея, Олексію Петровичу. Повідомлення Булася вносять деякі корективи в наш план. На мою думку, тепер не слід шукати кандидатуру в супутники Богунові. Ним може бути один із двох кур'єрів…

– Баба з воза, – засміявся Василенко і одразу посерйознішав. – Я слухаю вас, товаришу генерал.

– Отже, – продовжував генерал, – завдання тепер можна деталізувати. Богун має негайно повернутись на Львівщину, де зустрічає кур'єрів і супроводжує їх до Утяя. А ви, крім того, забезпечуєте Утяю алібі і відправляєте на звичайне місце зустрічі з посильним від зверхника – порадьте ще йому відправити одного з кур'єрів, ну, скажімо, Голуба, разом з Богуном назад, до Польщі. Що може бути надійнішим? Бень тільки-но познайомився з Голубом, приймаючи його із Заходу, від зверхника. А тепер цей же Голуб приведе до нього Богуна. Ось так!

Генерал Микитенко задоволено потер руки.