Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 37

37

Сад Артема лишився без господаря, здичавів. Ніхто не ходив туди, тільки потік, що зривався з гір, зрідка поливав його і мчав собі далі. Але дерева все ж цвіли й давали плоди. Їжаки, зайці, кози, що збігали з гір на солончаки, птахи і плазуни — всі знаходили тут собі поживу і своєю тваринною мовою, мабуть, висловлювали вдячність доброму дідусеві, що залишив для них таку багату спадщину.

Але так само, як без постійного догляду покрилась піском і стала пустелею ківітуча колись долина Месопотамії, так поступово занепадав і пустів цей зелений оазис.

… Опам’ятавшись від переляку, Паруйр вигукнув:

— Жени, Симон, жени! Тікаймо від цього клятого місця!

Під тоненькою смужкою вусиків шофера пробігла посмішка. Він натиснув на педаль, і в сутінках раннього світанку машина знову помчала в Айгедзор.

Розділ другий

Про те, як мрієш про сонце, коли навкруги туман

Асо занімів од жаху. Він опинився по коліна в воді і, тремтячи всім тілом, почав кликати на допомогу всемогутнього бога Шамса[19]. За пирогом печери почувся голос Ашота:

— Ти що, скам’янів? Тікай сюди! Рятувати треба! «Рятувати»! Це слово приголомшило хлопця. Може, потік змив товаришів, а він тут стоїть…

Але не встиг Асо, шльопаючи босими ногами по холодній воді, вибігти з печери, як потік припинився. Вируючи й клекочучи, він ніби втік від них і з таким гуркотом скотився з нижніх скель, що задвигтіла земля.

Витягти кого-небудь з води не довелось.

— Ой, ой, нога, нога!.. Рятуйте!.. — почувся в темряві плаксивий голос Саркіса і слідом за ним — тоненький, відчайдушний крик Шушик:

— Умираю!..

Асо побіг на допомогу друзям, зачепився за якийсь камінь, ударився і мало не впав, але йому ніколи було падати.

— Іду, хушке Шушик! — кричав він дівчині, яка, тікаючи з печери, посковзнулась і впала край урвища. Вона лежала, схопившись за кущ, і тихенько стогнала.

— Не бійся, — сам злякавшись, гукнув Асо. Він підбіг до неї і на руках переніс у безпечніше місце.

— Гагік! Гагік! — стурбовано крикнув Ашот.

— Чого ти розкричався? Я холодний душ приймаю! — спокійно обізвався Гагік, що стояв за два кроки від печери.

— Іди сюди, перенесемо Саркіса. Добре, що всі живі! — полегшено зітхнув Ашот, але серце його ще шалено билося від хвилювання.

— Ой, ой, обережніше! — голосно стогнав Саркіс, коли хлопці спробували підняти його й перенести в сухе місце.

— Шушик, ти роздягнися й викрути свою одежу. Швидше… Я не дивлюсь, я відвернувся… Ну!.. — підганяв дівчину Асо.

Плачучи й тремтячи, Шушик викручувала мокрий одяг, а пастух, стоячи до неї спиною, всіляко намагався її підбадьорити.

— Не бійся, хушке, не бійся. Зараз я такий вогонь розведу, що небу жарко стане… Не бійся, я для тебе приготував сухий одяг… А де ж мій Бойнах?.. Бойнах, ей, Бойнах!..

Десь знизу ледь чутно загавкав собака.

— Бойнах живий, Бойнах, мій любий! — зрадів Асо, і на очах у нього виступили сльози. — Ну, викрутила? — знову звернувся він до Шушик. — Тепер надінь оце… — Хлопець не вагаючись скинув з себе гімнастьорку і надів на Шушик.

Коли вода ринула з глибини печери, Асо, який спав далі за інших від вогнища, мов ужалений, підхопився з свого «ліжка» і був майже сухий.

— А тепер, — наказав він Шушик, — танцюй, стрибай! Не стій на одному місці… Я зараз прийду.

І він побіг на допомогу товаришам. Втрьох вони з великими труднощами перенесли до Шушик мокрого напівживого Саркіса.

— І чого ти такий довгий вдався? — крекчучи під вагою Саркісового тіла, бубонів Гагік. — Мій дорогий, та чи цілі ж твої кісточки? Цілі? Ну й добре! Все буде гаразд… «Гагік знову жартує, значить, небезпека минула, нам не загрожує смерть», — подумала Шушик і трохи підбадьорилась.

Хлопці спільними зусиллями роздягли Саркіса, викрутили його одяг і завагалися: що робити далі — надіти на нього все мокре чи залишити голим?

Саркіс уже не скаржився на біль, видно, він знепритомнів.

— Розтерти його треба, — запропонував Асо. — А ти, Шушик, чого сидиш? Хіба я тобі не казав — танцюй!.. Взимку, коли починаються холоди, всі наші пастухи танцюють, щоб не замерзнути. — І Асо почав на губах награвати танцювальну мелодію на зразок лезгінки, пританцьовуючи сам і запрошуючи товаришів.

Хлопці накрили Саркіса курткою Асо, а самі — що ж робити? — взялися за руки і почали підстрибувати, хоч на серці було сумно.

Коли б у цю хвилину якийсь мисливець подивився сюди зі скель Барсової ущелини, він подумав би, що й справді це чорти танцюють серед ночі.

Часом друзі зупинялися, щоб перевести подих і розтерти Саркіса, а потім знову грілися в танці.

— Умираю, умираю… — опритомнівши, простогнав Саркіс.

— Тут помирати заборонено, — різко кинув Гагік. — Ану, дай-но я потру тобі спину… Поворуши ж хоч руками! Чого ти розлігся, як дохлий?

— Хлопці, — раптом сказав Асо, — легені з спини холонуть… Треба спини зігріти. Давайте дихати один одному в спину… — І, припавши губами до спини Ашота, він щосили почав хукати.

— Ой, обпалив же ти мені спину! — весело вигукнув Ашот. — Ану, Шушик, підстав свою! — і він заходився зігрівати Шушик, а Шушик — Саркіса…

— Що в тебе з ногою? — тихо запитала дівчина.

— Зламалась… — плачучи, відповів Саркіс.

— Поворуши руками, не рюмсай, нічого в тебе не зламалось! — гримнув Ашот. Від цього вигуку Саркіс наче прокинувся і почав безладно махати руками.

— В-в-итримаемо до ранку? — запитала Шушик. Їй стало страшно. Невже вона вмре, не побачившись з матір’ю? І дівчина заплакала.

— Не бійтесь, — заспокоював друзів Асо, дивлячись на небо, — скоро світанок. Ось погляньте на цю зірку. Це Кярван-гран[20]. Вона сходить перед світанком. Потім я поясню вам, звідки така назва. А нижче, над вершиною тієї скелі, на нас дивиться вранішня зоря, а далі — Віз. Через півгодини світатиме. Не бійтеся, ходімо під скелю.

Ашот теж умів трохи читати зоряне небо — батько навчив. Але куди йому до пастухів! Пастухи вночі й час безпомилково визначають по зірках. Хлопець трохи помовчав, а тоді сказав:

— Треба ще трохи потерпіти. Скоро зійде сонце, боятися нема чого. А ти лежиш, наче голку проковтнув, — звернувся він до Саркіса. — Давай я перенесу тебе звідси. На світанку тут зривається вітер.

Взявши собі на спину Саркіса, Ашот попрямував до скель, де товариші підготували для хворого зручне ложе з сухого листя.

— Асо, чи не придумаєш ти, як розпалити вогнище? — запитав Ашот.

— Ні… Все забрала вода: і кремінь, і кресало… — Помовчавши трохи, Асо додав — Доведеться перечекати ніч так… А коли розвидниться, щось придумаємо.

І, щоб примусити товаришів рухатись, він знову витяг з-за пояса свою сопілку й заграв веселу танцювальну мелодію.

Товариші знову почали танцювати. Кров швидше побігла по жилах. Стомившись, вони відпочивали, притулившись одне до одного.

— Ех, якби хто з вас міг зі мною поборотись! Ото нагрілися б. Та хто мене подужає? — жартував Гагік.

— Кріпіться, розвидняється, — підбадьорював товаришів Ашот. — Ну, чого тут боятися? На фронті наші батьки в обледенілому одязі ріки переходили. І вогню не запалювали, щоб ворог не побачив. На них сипався град куль, їх ранили, і все ж вони йшли вперед. А наше становище набагато краще. Проти нас нема ворога, ніхто в нас не стріляє… Ще якихось дві години!.. Погляньте, як на сході міняться фарби. Бачите? Засяяла вершина Арарату!..

Хвилини минали повільно. Ніколи ще нашим героям так не бракувало сонця, його життєдайного тепла. Їм здавалося, що час зупинився.

Незабаром вони зовсім знесиліли від танців, голоду й холоду. Зарилися в сухе листя, загнане вітром у глибокі скелі, притиснулись одне до одного й затихли… Асо обняв свого нерозлучного, ще мокрого Бойнаха і в німому чеканні дивився на вершину Арарату.