Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 36


36
Изменить размер шрифта:

— Бойнах!..

Той розплющив очі, мляво махнув хвостом і лизнув руку хазяїнові. В його сумному погляді було стільки любові й відданості, що Асо не витримав. Рішуче встав з місця і взяв свою палицю. Але куди йти? Де знайти їжу для «кудлатого брата», як називають пастухи-курди своїх собак?

Погляд Асо знову впав на горіхи. Взявши ніж, хлопець сів у кутку й почав розколювати горіх за горіхом, даючи серцевину собаці. А той з насолодою їв, вдячно махаючи хвостом. «Що я роблю? А вони?.. — подумав Асо. — А втім, вони не захочуть навіть доторкнутися до цих горіхів… А Бойнаха треба нагодувати. Скільки він працював на фермі, скільки користі приніс колгоспу!..»

Асо віддав собаці всі горіхи, сам не з’ївши жодного. Лише кілька зернят він сунув у кишеню, для Шушик. Потім пішов на своє місце й ліг. Асо і Ашот лежали далеко від вогню — тепліші місця хлопці віддали товаришам. А зараз найближче до вогню лежав Саркіс.

Ледве Асо почав дрімати, як здалеку почулося завивання вовків, довге, зловісне. «Це вони на вершині Орлиної гори, — зразу визначив пастух. — Бідний мій батько… Сидить зараз перед хлівом, закутавшись у свою япунджу[17], і про мене думає…»

Хлопцеві стало дуже сумно від цієї згадки. Він заплющив очі, намагаючись заснути, але щось заважало йому. Тихий шум води, який завжди долинав з глибини печери, зараз чомусь посилився. Чи, може, це йому здалося? Ні… Вода шуміла, булькотіла, потім почулися такі звуки, що в душі маленького горянина похололо. «Може, це деви? Злі духи?» — подумав він. Старі пастухи втовкмачили в голову Асо чимало страшних історій про злих духів, і не дивно, що хлопець подумав зараз про них.

Але йому страшенно хотілося спати. Знову заплющивши очі, Асо крізь сон подумав: «Якщо це не деви, а вода, то звідки й куди вона біжить?.. От дістатися б до неї… Вона могла б звільнити нас від стількох турбот! Хіба легко щоразу, коли захочеться пити, розжарювати каміння і розтоплювати ним сніг? Ну, нічого, була б їжа…» Уже засинаючи, пастух зручніше притулився до Ашота.

Раптом ніби щось розірвалося в надрах землі, з оглушливим гуркотом з темної глибини печери, клекочучи й збиваючи піну, ринув водяний потік, заливаючи хвойні постелі юних мандрівників.

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

Про те, чого тільки не вигадують неосвічені й забобонні люди

Світанок був ясний і холодний.

Дорогою, що пролягала між полями Айгедзора, бігла вантажна машина з бочками. В кабіні поряд з шофером солодко дрімав, закутавшись у теплий кожух, комірник Паруйр.

Машина, різко здригнувшись, раптом зупинилась. Поштовх був такий сильний, що Паруйр мало не розбив своїм великим м’ясистим лобом скло в кабіні.

— Що трапилося?.. — стрепенувся він.

— Поглянь — вода.

На засніжені поля з гуркотом і клекотінням мчав з гір каламутний потік. Він миттю пронісся недалеко від машини і зник, наче й не було.

Ще не зовсім розвиднілось, а то Паруйр, мабуть, помітив би, як вода несла на своєму гребені шкільну сумку його зниклого сина… Паруйр безперечно впізнав би її, бо іншої такої дорогої шкіряної сумки в Айгедзорі ні в кого не було.

Комірник не був забобонним, але побачивши цей дивний потік, відчув, що серце його стиснулось, і потай від шофера злякано перехрестився: «Прокляття тобі, злий сатано! Що це таке?»

Страх комірника був небезпідставний. Жителі Айгедзора з давніх-давен спостерігали цей дивовижний потік, і завжди він вселяв у них панічний жах. Раз на місяць, а іноді й через місяць спадав він з гір, мчав полями і з ревінням вливався в Аракс.

Він міг з’явитися і в холодний зимовий, і в безхмарний, жаркий липневий день, коли на горах не було снігу, коли тижнями, місяцями не йшли дощі.

Наче грізний дракон, нестримно зривався він із скель Барсової ущелини, перетинав Араратську долину і за кілька хвилин зникав.

Чим же, як не волею злих духів, могли пояснити старі й забобонні жителі Айгедзора таке загадкове явище?.. «Це чорти в пеклі перекидають свій великий казан, виливають стару воду й наливають нову, щоб варити в ній душі грішників», — говорили предки мисливця Арама, садівника Аршака та інших.

Річищем, яке проклав потік, люди піднімалися в гори, зупинялись біля ще мокрих скель нижнього краю Барсової ущелини, хрестилися й шепотіли молитви, щоб умилостивити злих духів. Підніматися вище вони не наважувались. Та й не було куди. Назад поверталися налякані і зневірені…

Кому тоді могло спасти на думку проникнути в цю ущелину, дослідити, вивчити і зрозуміти, що викликає такі потоки?.. «Діла господні недовідомі», — глибокодумно говорив отець Карапет. Такими ці діла й лишилися аж до Жовтневої революції.

Жив колись у Айгедзорі один невіруючий чоловік — Артем Сароянц, який доводився дідом мисливцеві Араму. Гнаний злиднями, цей чоловік помандрував із села в Баку. Там, на нафтових промислах, шо тоді належали чужоземцеві Нобелю, втратив він своє міцне здоров’я, силу дужих рук і через багато років повернувся назад у рідне село знеможеним, сивим.

Не було землі в Артема Сароянца, а сім'ю годувати треба.

Пішов старий на рівнину, що простяглася нижче від Барсової ущелини, там, далеко від села, виорав дерев’яною сохою клапоть спаленої сонцем землі. Багато поту вилив він на цю землю, поки вибрав каміння, посіяв хліб і посадив чубуки винограду. Довго дивився старий на скелі: чи не перекинуть часом чорти свій казан на його ниву…

Але чортам і клопоту мало, що десь внизу гинуть від посухи насадження убогого землероба. Тремтячими від старості руками Артем викопав навіть арики від висохлого річища до своєї ниви і все поглядав на мідно-червоні скелі, чекаючи потоку.

Односельчани почали сміятися з нього:

— Ей ти, чоловіче, думаєш, чорти безплатно дадуть тобі воду?..

Але несподівано Араму пощастило: «чорти» послали йому воду, і він заробив трохи хліба… Правда, цей потік змив частину насаджень, зате добре оросив те, що лишилося.

Розумний землероб був Артем Сароянц. Він посадив виноградні чубуки в глибоких ямках. Потік заповнив ці ямки водою і родючим мулом. «Якщо в цьому році чорти більше й краплі води не дадуть, все одно мені вистачить», — думав Артем.

Отак на спаленій сонцем рівнині виріс розкішний сад. Через три роки він дав щедрий урожай. Піднялась і пустила чудові грона виноградна лоза.

Цей зелений оазис пом'якшив вигляд пустелі. Яких плодів не було в «райському» саду Артема! І виноград, і червоні, як кров, гранати, і соковиті сонячні персики…

Але отець Карапет прокляв цей «сатанинський сад», тому ніхто не купував у Артема ні винограду, ні вина. «Диявольською водою зрошений цей сад», — оголосив отець Карапет, і кожен селянин боявся сісти за стіл в Артема: адже все, що стояло на ньому, — хліб, плоди, вино, — все це було напоєне «диявольською водою»…

Як не переконував Артем своїх односельчан, що нема ні пекла, ні чортів, — ніхто його й слухати не хотів. «Не може ж він знати більше за отця Карапета, який здобув освіту в самому Ечміадзіні[18], де закінчив духовну семінарію!..»

Артем Сароянц збудував у своєму саду невелику хижку і жив у ній, схований від стороннього ока. Часом «пекло» посилало йому воду, часом його поле й сад довго страждали від спеки. І урожай був не завжди, — то вродить, то ні.

Так і минало життя старого Артема, якого не зрозумілій односельчани через свою забобонність. Рік за роком залишали його сили, і, нарешті, він тихо помер у своїй забутій всіма хижці.

вернуться

17

Япунджа — бурка (азерб.).

вернуться

18

Ечміадзін — резиденція католикоса, глави вірмено-грегоріанської церкви.