Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 9

– Слід розшукати Кривого за всяку ціну, – сказав Тополюк.

– Це твоє першочергове завдання, – кивнув Бухов. – Чогось він крутився навколо хлопців і їхнього житла. Навіть біля будинку Римми. І з нею необхідно зустрітись. А взагалі, Євгене, варто зібрати 10 «в» клас із вчителями і поговорити. Раптом щось спливе.

– Краще, напевне, без вчителів.

– Вірно: ніякого впливу і тиску, – слідчий присунув до себе телефон. – Подзвоню дільничному інспектору міліції їхнього житлового району. Часом не взяли трійцю на замітку?

Бухов дзвонив, розпитував, а Євген думав про справу. Відчував: серйозна розмова з Біроном і Апостолом попереду. Його здивували їхні кімнати. Наче близнюки: ліжка, письмові столи, магнітофони, полиці з касетами, гантелі, вирізки знімків спортсменів і закордонних джазових кумирів.

– Наші нові знайомі не мали приводів, – повідомив слідчий. – Зразкові юнаки і школярі, – розвів руками.

Бухов дістав чистий аркуш паперу.

– Давай запишемо, що маємо, які здобули факти по цій справі…

Лише опівночі Євген дістався свого гуртожитку – підвіз Денис «Москвичем». Вікна не світилися, тільки у фойє, де сидів черговий. Тополюк підіймався сходами на п’ятий поверх з почуттям людини, яка важко напрацювалася за день. Але від тієї праці сьогодні у нього не було задоволення – саме занепокоєння.

8

Вранці, після фіззарядки і купання в Бузі, Євген нашвидкуруч поснідав у буфеті й вирушив до відділу. Звідти збирався розшукати Кондрука Василя Львовича – тренера Шейха, і домовитися з ним про зустріч, а потім з Буховим навідатись до Римми Полякової. Вона саме повернеться з уроків. Зустрічатися з нею в школі не хотіли, щоб ні вчителі, ні учні не подумали поганого про дівчину.

Йому кортіло пройтися пішки до відділу: весняний ранок, трохи прохолодний, прозоро-світлий, наче кришталь, бадьорив, настроював на гарний настрій, відволікав од невеселих роздумів. Одначе Євген заспішив – сів у трамвай, щоб заощадити півгодини. Змигнуло двадцять хвилин – і вже центр міста. А за кілька хвилин Тополюк ступив у фойє відділу.

– Товаришу капітан, це ви займаєтесь нещасним випадком на проспекті Миру? – запитав його, визирнувши у віконце, черговий старший лейтенант.

– Я. А що? – зупинився біля перегородки.

– До вас відвідувачка. Он, – кивнув черговий.

Він озирнувся – біля вікна стояла дівчина у коричневому платті з сірим гіпюровим комірцем, мідноволоса, в окулярах. Кишені її чорного фартушка і рукава сукні оздоблені білими смужками. На підвіконні – коричнева сумка. Дівчина відразу когось йому нагадала… О, Римма Полякова! Її сірі очі, збільшені скельцями, напружено дивилися на Тополюка. А вона симпатична: пишне волосся спадало на плечі, ніжний, трохи видовжений овал обличчя, невеликий рівний ніс, повні губи, струнка, зграбна фігура.

– Ви до мене? – запитав Євген, роблячи крок до дівчини.

– Я… Римма Полякова, прийшла все розповісти, – дівчина зчепила пальці від хвилювання, й у неї зрадливо засіпалися губи. – Він через мене… Я не хотіла…

– Заспокойтеся, Риммо, – лагідно сказав капітан, беручи її сумку. – Ходімо зі мною. Я – оперуповноважений Тополюк Євген Матвійович, розслідую нещасний випадок.

Бракувало їй розплакатись у фойє. Чи сама вирішила прийти, чи хтось напоумив? Напевне, сусідка – привітна Ольга Кирилівна, повідомила. Молодець Римма, наважилась. А вони збиралися завітати до неї, поговорити. Добре, коли свідки приходять самі, розуміючи свій громадянський обов’язок.

Римма, ступаючи поруч, переривчасто, важко зітхала, гамуючи плач. Євген скоса зиркнув на дівчину – лице бліде, під очима темні півкола. Не спала. Звичайно, після жахливої події сон її не брав. А коли ще призналася батькам або їм сказали жінки, до кого приходив той хлопець, – наслухалась докорів…

Тополюк торкнув двері кабінету – замкнуті. Отже, його колеги – Олега Даревича – не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

– Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник – 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

– Він через мене… – приречено, з болем знову повторила Римма. – Через мене… – і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: – Бо я не хотіла… – не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

– Випийте, і вам зробиться легше, – співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах – готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

– Риммо, ви мене чуєте? – звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

– Вас послали батьки?

– Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… – безвиразно, мовби автомат, відповіла.

– Чому ж нам не відчинили?

– Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… – Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував – не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

– Віталій переслідував мене, – нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. – Хотів зі мною дружити, а я ні.

– Пробачте, чому?

– Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

– У спорті це трапляється – набирають очки, – пояснив їй Тополюк.

– Але ж він переміг його під кінець «чисто», – заперечила дівчина. – Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

– Дзюдо – жорстка боротьба, – зауважив Євген. – А відколи Віталій почав переслідувати вас?

– З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні – ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, – Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

– І часто Шейченко сидів на підвіконні?

– Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам – і до мого будинку, раніше за мене. Іду – вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, – дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. – Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

– Невже стрибнув? – недовірливо запитав Тополюк.

– Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, – Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.

Євген уявив, як це відбувалось, і в ньому ворухнулась неприязнь до Шейченка. Від такого жарту можна не лише втратити свідомість, а й посивіти.