Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 8

Аркадій сердито глипнув на матір.

– Якось біля кіоска «Союздруку», що напроти школи. А оце… – Апостолова на мить замислилась і продовжила: – Тиждень тому в дубовому гаю коло горба. Я ходжу на завод через гай. Так значно ближче, і свіже повітря.

– Який з себе кульгавий? – пожвавішав Бухов.

– Який?… Молодий, років двадцять шість, високий, чорнявий, волосся довге і зачесане назад, із сірим ціпком, – Антоніна Павлівна, говорячи, стривожено поглядала на спохмурнілого сина.

Справді, навпроти школи, де вчилася трійця, розташований газетний кіоск, коло нього ще й лава. Високий, чорнявий, волосся зачесане назад, сірий ціпок… Досить прості особливі прикмети. Чого Кривий крутився коло школи? Чого опинився в гаю, якщо він не мешканець одного з довколишніх будинків? Жінки раніше не бачили кульгавого хлопця. Дивно.

– О котрій годині ви його бачили навпроти школи? – запитав Тополюк, не усвідомлюючи, для чого йому час, просто за професійною звичкою.

– Десь близько третьої… Еге, близько третьої. Я трохи посиділа на лаві, і невдовзі вибіг Аркадій, підійшов до мене.

– А Кривий стояв коло кіоска? – допитувався Тополюк.

– Стояв, – кивнула Апостолова і з щирою безпосередністю звернулася до сина: – Аркашо, ти ж іще запитав мене, чи він тут давно. Як же ти міг забути?!

– Еге, як? – глузливо зауважив Бухов. – Пам’ять У тебе чіпка – вчишся добре.

– Я не забиваю голову всілякими дурницями, – промимрив юнак і відсунувся від матері, ображено засопів.

– У Віталія водилися гроші? – не відступався Денис од Аркадія.

– Гроші… – пирхнув той. – Звідки? Карбованець – два на кіно, на обіди в школі. Копійки!

Євген згадав слова медсестри Лашко – сусідки Шейченків, що Ігор подарував Віталію магнітофон. Одначе Біронський-батько обмовився про перше придбання магнітофона три роки тому. Отже, нового не купували і старого Ігор не віддав товаришеві.

– І ніяких, коштовностей не бачив у Віталія? – запитав капітан.

– Гм, коштовності! У його матері навіть нема золотої обручки, – зверхньо мовив Аркадій.

Антоніна Павлівна докірливо зиркнула на сина, бо у неї сяяли у вухах видовжені золоті сережки, на ланцюжку висів бурштиновий кулон, а на пальці красувалася широка жовта каблучка.

– Дозвольте глянути на кімнату Аркадія? – звернувся до матері Бухов.

– Подивіться, – звелася, ступила до дверей, розчинила навстіж.

Вони стали у порозі. Дуже схоже на кімнату Ігоря: тахта, над нею килим, письмовий стіл, на журнальному столику магнітофон, на стінці полиця, заповнена касетами. І знову вирізки із журналів: дзюдоїсти, ансамблі – патлаті, розхристані молодики з музичними інструментами, підписи англійською мовою: «Металіка», «Ай-рон Мейден», «Блек Себбет», «Кісс». Жодної художньої книжки. Коло радіатора опалення стояв чорний «дипломат».

– Покажи нам, Аркадію, свій «дипломат», – попросив Денис.

– А що там цікавого? Підручники, зошити…

– Покажи, синку. А ви подивіться щоденник, – гордовито мовила мати, явно пишаючись успішним навчанням сина.

Аркадій неохоче відчинив «дипломат». Слідчий не помилився: на внутрішньому боці кришки – знак R, пронизаний ламаною блискавкою. Отже, Аркадій не виняток серед трійці. А Морохова, класний керівник, запевняла – малюють не вони.

– Твоя творчість? – Бухов показав на знак.

– Шейха, Віталія, – спокійно, наче завчено, відповів Аркадій.

– І що він означає?

– Нічого. Намалював, і все, на пам’ять.

– Ви подивіться його щоденник. Аркашо, покажи, – Антоніна Павлівна не звернула ніякої уваги на знак.

– Щоденник, щоденник… – скривився Аркадій. – Кому він потрібен?! Це тобі, батькові…

– Може, ти згадаєш, у якій сорочці сьогодні був Віталій?

– У білій.

– І ніде не замащена?

– Ні, чиста. Віталій через день міняв сорочки. Сам прав і міняв.

– А де він узяв магнітофон? – запитав ніби між іншим Тополюк.

– Бірон… Ігор подарував йому на день народження, – звично, нічого не підозрюючи, сказав Аркадій.

– Але ж хіба Ігор мав два маги? – заперечив Євген. – Лише три роки тому йому купили того, що вдома. То де взяв?

– Не знаю! Я нічого не знаю! – несподівано істерично верескнув Аркадій, кинув «дипломат» на тахту і повз них метнувся до вітальні, впав на диван, відвернувся. – І чого до мене прискіпуєтесь?! Чого?!. – забив у відчаї кулаками по бильцю.

– Заспокойся, Аркашо, заспокойся, – кинулась до нього мати, погладила по голові, тоді повернулася до Бухова з Тополюком. – А й справді – чого? Питаєте, питаєте, а що трапилося, не кажете. Ми добре виховали свого сина, і я впевнена – він порядний хлопчик. Ідіть до Шейченка і цікавтесь у нього магнітофоном, сорочкою, коштовностями і кривим! Ідіть!

Ну ось, дочекались: їх випроваджують з квартири. Втім, до таких поворотів їм не звикати, і все ж неприємно. Природна реакція матері: вона захищає свою дитину. Бухов зупинився поруч з диваном. Євген здогадувався, що зробить слідчий. З кухні линули пахощі печеного тіста і тягло димком. Мабуть, підгорали пиріжки. Але Антоніна Павлівна не помічала – гладила сина по голові.

– У Шейченка Віталія вже нічого не спитаєш, – сумно мовив Денис. – Він розбився на смерть. Сьогодні після уроків.

Рука Антоніни Павлівни мимоволі стислась у кулак – вп’ялась у волосся сина. Сповненими жаху очима мати дивилася на слідчого і капітана. Аркадій скривився від болю, зіщулився, наче чекав биття…

7

Надворі посутеніло, але вуличні ліхтарі ще не горіли. Подекуди світилися вікна у будинках, на проспекті мигтіли підфарниками і стоп-сигналами машини. Місто здавалося затемненим, поринутим у синій морок, чомусь тривожним, як у кінофільмах про війну.

Євген уявляв, що діялося в квартирі Апостолових після їхнього візиту: Антоніна Павлівна, вражена звісткою про смерть Шейченка, присікалась до Аркадія, чого приходила міліція, за яких обставин загинув Віталій… Звичайно, Аркадій затято відповідатиме – «нічого не знаю». Одначе у матері з’явилась підозра в його нещирості. Підозра міцніла й у них, оскільки друзі Віталія не були відверті.

– Заскочимо до мене, підіб’ємо підсумки, – сказав Бухов.

– Давай, – неохоче погодився Тополюк.

Вони піднялися на третій поверх, нікого не зустрівши ні на сходах, ні в коридорі. Звідкілясь долинало приглушене клацання друкарської машинки.

– Так… – Бухов видобув з кишені записника. – То що ми маємо?

– Загалом негусто, – озвався Євген. – Бірон і Апостол ніби граються з нами в піжмурки.

– Граються, – погодився слідчий. – У мене склалося враження, що вони знали, куди пішов Шейх після уроків.

– А я навіть упевнений в цьому.

– Чому ж не призналися? – Денис потягнувся до сифона, наточив у склянку води, випив. – Ти не хочеш?

– Ні. А не призналися… Напевне, бачили падіння Віталія, – припустив Євген. – І не бажають бути свідками.

– Вірогідно. Щоб не закинули їм, чому не втримали, не застерегли, – розмірковував Бухов. – Значить, сприяли… Звинувачення не з приємних для друзів, якими вважаються.

– А думка їхніх батьків? Врешті, матері Шейха? А ще є клас, товариші по спортсекції, – нагадав Євген Денисові.

– Так, осуду вони можуть боятися. І випускні екзамени на носі, – слідчий зиркнув на телефон, мабуть, чекав, що він от-от задзвонить. – Мене турбує Кривий. Дуже турбує.

– Факт: він, виявилося, не Віталієве марення.

– І зваж: якогось кривого бачила сусідка Римми Полякової поблизу будинку, звідкіля випав Шейченко, і світлоока жінка, бачила мати Апостолова напроти школи, де вчиться трійця, і неподалік їхніх будинків – у дубовому гаю. Випадковість чи?… – Денис втупився у Тополюка стомленими очима.

Євген гадав, що йому відповісти. Поділитися своїми здогадами? Вони не стануть відкриттям, бо слідчому теж спало на думку: Кривий стежив за дзюдоїстами. Хто він? Чи знайомий з юнаками? Чи справді це той Кривий, якого згадав перед смертю Віталій? Чому Апостол прикинувся забудьком на відміну од матері? Небуденні питання. Можливо, існує якийсь зв’язок між загибеллю Шейха і Кривим? Можливо.