Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 5

– З ким він дружить? – Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. – Хто до нього приходить?

– З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, – усміхнулася Лашко. – Коли мати на зміні.

А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.

– А кривого ви тут не бачили?

– Якого кривого?

– Хлопця з ціпочком.

– Жодного разу, – стенула плечима Лашко.

Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник – минуло тридцять хвилин розмови.

– Ви ще встигнете в кіно, – сказав Людмилі.

За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент – тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі – Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.

– Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? – вони наближалися до знака R на стіні над сходами.

– А, рейдер. Звичайно! – Бухов позирнув на знак. – І тут R.

– Чи не означає «рейдер»?

– Очевидно.

– Наче рейтар[1].

– Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, – зізнався слідчий.

– Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.

– Здається, корінь один, – погодився Денис.

– А тепер – до Біронського Ігоря, – сказав слідчий. – Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?

– Хе, я з історії мав п’ятірку.

5

До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай – зелена оаза – велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.

Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.

– І тут він, – буркнув Тополюк.

– Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, – озвався Бухов.

– Ні, не схоже на зразкових учнів.

Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.

– Ігорок розважається, – зауважив Бухов. – Не знає про смерть товариша.

– Але ж його магнітофон у Віталія, – сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.

– Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, – і слідчий замірився вдарити у двері.

На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене – наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря – Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.

– Ви до Ігоря? – поступився Біронський. – З ДЮСШа? Заходьте.

У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.

– Ігорок готується до уроків, – сказав. – А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, – розмірковував балакучий батько. – І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.

Біронський відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика – металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.

Впадали у вічі яскраві, кольорові портрети популярних закордонних музикантів в екстравагантному вбранні, з чудернацькими зачісками. Коло батареї опалення стояли два чорних «дипломати», гантелі, велика гиря. Ігор не бачив, хто увійшов до кімнати, – лежав головою до дверей.

– Чого треба, старигане? – голосно, перекрикуючи музику, випалив син.

– До тебе товариші з ДЮСШа, – мовив Біронський і знічено розвів руками, з образою додавши: – Вже стариган…

Ігор лінькувато повернувся й подивився на «товаришів», зніяковів. Звівся на ліжку – сів і звісив босі ноги. Батько намірився залишити кімнату – ступив до порога.

– Стривайте, – зупинив його Бухов і до Ігоря: – Вимкни свою шарманку.

Ігор натис на клавішу – в кімнаті запанувала тиша. Він уже не сідав на ліжко – стояв біля вікна, його блакитні очі насторожено забігали по обличчях незнайомих прибульців.

– Може, ми сядемо? – запитав Тополюк Станіслава Андрійовича.

– Звичайно, звичайно, – метушливо погодився той. – Ах, Ігорок, який ти неуважний.

– Ми не з ДЮСШа, а з прокуратури і міліції, – проказав Денис. – Я – слідчий Бухов, а це – капітан Тополюк з карного розшуку.

Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».

– Ого, з прокуратури і міліції! – бадьоро вигукнув Ігор. – Цікаві у нас гості.

Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.

– У нас розмова з вашим сином, – продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.

– Т-то мені… вийти? – і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.

– Навпаки, Станіславе Андрійовичу, – заперечив Бухов.

– А… а що сталося? – несміливо запитав і злякано глянув на сина. – Що він скоїв?

– Просто хочемо побалакати про його друзів, – заспокійливо мовив Тополюк.

– Ага, про Віталія і Аркадія, – Біронський боком підступив до ліжка й сів. – Але ж вони славні хлопці.

– Славні, авжеж, – погодився слідчий і звернувся до Ігоря: – Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?

– Коли? – глянув спідлоба Ігор.

– Сьогодні, – Бухов ледь посміхнувся.

Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.

– Я сам.

– А Віталій і Аркадій?

– Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, – і він для переконливості потер лоба, скривився.

– Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? – допитувався Бухов.

– Коштовностей? – Ігор склав жилаві руки на грудях. – Тобто золотих речей?

– Еге, золотих.

– Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!

На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.

– Віталій дружить лише з вами? – запитав Тополюк.

– Зі мною і Аркадієм.

– Може, ви щось чули від нього про Кривого?

– Якого кривого?

– Кривого на ногу.

Ігор втупився у підлогу – згадував…

– Ніколи не чув, – спроквола відповів.

– Давно захоплюєшся музикою? – кивнув на магнітофон.

– Та… – зам’явся Ігор.

– Вже три роки, – підказав батько. – Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.