Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 4

– Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? – чомусь тихо запитав Бухов.

– На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

– Коли закінчилось у них навчання?

– О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

– У Віталія був портфель?

– Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, – міркував Євген, – вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

– За якою партою сидів Віталій? – запитав Євген.

– Он за тією, біля третього вікна, – кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R – зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

– А де сидять Біронський і Апостолов?

– Позаду.

Тополюк глянув – на парті два точнісінько таких знаки.

– Денисе Єгоровичу, – покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

– Алло Остапівно, подивіться сюди, – запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: – Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

– Оце? – Морохова закліпала повіками. – Не знаю. І хто намалював… – розгублено відповіла. – Я не звертала уваги.

– Мабуть, не першокласники, – докірливо зауважив Тополюк.

– Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, – гаряче заперечила.

– Майно… Знак вам нічого не нагадує? – запитав Бухов.

– Ніби на щось схожий… Та блискавка… – нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. – Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…

Невже знаки малювала трійця? Ні, вони серйозні учні. До речі, який смисл криється в тому R? Євгена неприємно вражала ламана блискавка. Чиєсь легковажне копіювання горезвісного символу. І всім байдуже, мов не бачать… Вони вийшли з класу. Бухов записав домашні адреси Шейченка, Апостолова і Біронського, імена їхніх батьків.

Жили друзі – Віталій, Ігор і Аркадій – у будинках №№ 22, 24 і 26 по проспекту Миру.

4

Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.

Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник- 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?

– Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? – замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.

Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…

– Все на твій розсуд, Денисе, – озвався Тополюк. – Наш заповіт – йти по гарячих слідах. Згаяний час – відстрочка злочинцю.

– Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, – рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.

Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.

У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак – літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, – написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.

– І тут він, – відзначив Денис. – Прямо тобі візитна картка.

– А може, справді чиясь візитка, га? – висловив Євген припущення.

Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.

Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка – років двадцять – двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, – зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.

– Здрастуйте, – привітався Бухов. – Ми до Шейченко, а її нема вдома.

– Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, – дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.

Оце не пощастило!

– А куди поїхала? Далеко?

– У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… – задоволено похитала кучерявою головою.

– І залишила сина самого? – здивувався Тополюк.

– Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, – охоче пояснила. – Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.

І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась – не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.

– Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, – і Денис подав дівчині червону книжечку.

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

– Я ще не мала справи… – розгублено пробелькотала.

– Нам би з вами побалакати, – продовжив слідчий.

– Але ж я зібралася в кіно.

– Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

– Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? – звернувся до дівчини слідчий. – Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

– Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, – назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

– Дуже приємно, – схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

– Нас цікавить ваша сусідка – Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, – мовив Денис. – Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, – заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

– Просто нам треба дещо з’ясувати, – додав Тополюк.

– У мене? – знизала плечима Людмила Гнатівна. – Я тут живу лише третій рік.

– Строк чималий, – заохочувально усміхнувся Бухов.

– Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє – прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, – розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

– Чоловік її помер?

– Згорів сім років тому.

– Згорів? Де?

– Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… – Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

– І вдруге не виходила заміж, чи, може?… – Тополюк навмисне не закінчив – чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

– Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

– А як Віталик стави… – Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. – Ставиться до матері?

– О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, – захоплено сказала дівчина. – І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.