Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 48

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охо­пило невідчепне бажання Дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Але він завів з Гораком глибо­кодумну розмову про бджоли, інколи глипав тве­резо то на мене, то на Василя, що похнюплено кру­тив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядь­ко Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдов­зі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку без­гучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко глади­ла Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.

—   Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.

Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, ути­раючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.

—   Ви вже вибачайте, — сказав удруге.

—   Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.

—   Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мо­вила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.

— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я. Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зі­псувався. І було шкода Василя.

Розділ двадцять шостий

Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці сер­пня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.

До ранку дощ не припинився. Над містом низь­ко й повільно пливли непривітні хмари, що віщува­ли близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпін­ням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.

Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з но­татками. Дивився на виписані прізвища й зосеред­жено міркував, хто з них спілкувався із злочин­цем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підоз­рою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересіч­ність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батько­ві? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я най­менше знав. Поклав собі заповнити прогалину і в першу чергу поцікавитися колом її знайомих. Мо­же, й полягала моя помилка в тому, що не сприй­няв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готу­вав мені гірку пігулку: наочно покаже, де я при­пустився похибки. Мовляв, учись.

—        Чорт! — я спересердя вдарив кулаком по сто­лу.

Рипнули двері — на порозі стояла мати в блідо- голубому прозорому дощовику, всіяному крапли­нами.

—   Ти чого?

—        Так собі... А ти куди ходила?—Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.

—       У магазин, — скинула дощовика. — Знаєш, Ва­силь уже поїхав.

—   Коли?!

—   Вранці, автобусом.

—   Хто тобі сказав?

—   Оля.

Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.

—        Оля дуже соромиться, — мовила. — І пережи­ває. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і по­миріться.

У голосі матері нотки жалості й прохання. У ме­не теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.

—        Помиримось, мамо, — пообіцяв їй. — Шкода, не попрощався з Василем.

—        Тож не за тридев'ять земель поїхав, — сказа­ла мати.

Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хоті­лося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я праг­нув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в ду­

ші відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі ме­не заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.

Я ніби заново почав її кохати.

Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівни­ками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо прояснить­ся. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.

Я все більше переконувався, що касирка — про­відна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не пе­редбачив, що через двадцять годин станеться стра­шна подія І на власні очі побачу прізвище зло­чинця.

А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Ан­тона Павловича Чехова, поринав у неповторне сві­тосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спли­вало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкіль­ним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у го­лубому серпанку.

Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в ло­потіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос ма­тері, що вповивав усього.

І читав далі.

Інколи позирав на мовчазний телефон.

Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник — близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здій­няв трубку.

—   Лейтенант Загайгора? — сухо запитав Вели- кошич.

—   Так, — і в мене не знати чого пересохло в роті.

—   Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.

Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тон­ко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опа­нував себе і швидко вдягнувся.

—   Оля дзвонила? — поцікавилась мати, готуючи сніданок.

—   Ні.

Одягнув плащ із вороком.

—   І не поїси?

—   Потім.

Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехо­жих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь не­поправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.

Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із зап­нутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим ди­мом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохо­лодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий по­гляд, спинився на моїх мокрих черевиках.

—   Прогулянки не передбачається, Арсене,—ска­зав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт, — Взувай.

Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. Шмигло військовослужбовців Загайгори...» На­пис свіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками на­че вві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло... У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.

Вбивцю названо!..

— Готовий? — Великошич наклав кашкета і по­відомив: — Зникла Дубовенко.

Я німо дивився на нього. Він невдоволено скри­вився, зрозумівши, що я ненароком прочитав на­пис. Замкнув папку у сейфі. Шмигло... Дубовенко... Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!