Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 47

—   Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий на­пис: «Сіваиич Марта Йосипівна», далі дрібні літе­ри зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньому

сліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гна­тович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антовичу нічого не видно: обличчя спокійно-заклопота­не, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

—   «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок бу­ди, в яких ото колись возили хліб», — і прискіпли­во глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження, — М-да!.. — не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімк­нув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помі­тити, що папка не підписана. — В тебе ніяких но­вин?

—   Ні.

—   З Олею не помирились?

—   Дується... я бачив Балюка.

І що, визвався стати посередником між ва­ми? — пожартував, вдало обминаючи питання: де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відві­дини вчителя.

—   Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодно­го напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких при­чин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Пра­гнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І ніку­ди від нього не дітись, як би не грав із собою в пі­жмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, пору­ділі, довоєнного фасону черевики на високому ка­блуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по­стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав, чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Ро­ман Гнатович. Було над чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої го­дини прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і насторо­женості в очах, нічого не помітив. Учитель жарту­вав з Василем, співчував Саві Архиповичу, що за­лишався без прийомного сина, а Горак сумно посмі­хався, журливо кивав головою, переймаючись до­лею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекри­ли. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частуван­ня для бригади бляхарів, як висловилась, по закін­ченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

—   Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.

—   Не знаю, — перестав прибивати штахети.

—   Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.

—   Не я ж почав.

—   Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком... — і зітхнула, зажурена й схвильована,  з білою латкою борошна на щоці.

—   Я ні в чому не винен, мамо.

—   Авжеж. Але Оля тебе любить.

— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.

— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.

— Не розумію.

— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше сер­це дуже чутливе!

— Ти про що?

—    Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.

—    Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?

—    Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.

—    Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погроз­ливо.

—    Не смій! — спалахнула мати. — Це святе по­чуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут...

— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітлі­ше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене ро­зумієш? — вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджую­чись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

—   Юнацьке почуття скороминуче, — продовжува­ла мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зрі­ле. Але глузування, мов... суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля во­но довго не проростає.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім. жін­ка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та лю­бов як належне. А вона завжди залишалася жін­кою.

—   Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я пі­ду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

—   І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками, і мати розсудила мудро. З мене ніби зва­лився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він по­глянув на мою роботу і подався на веранду до ма­тері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічника­ми, і нас, як підсміювався учитель, використовува­ли на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто погля­дав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гна­тович: сипав жартами і дотепами, старався хоч тро­хи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

—   А тепер прошу до столу!

—   О, гарна команда: мийте руки — гайда в ха­ту, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!

—   Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, —мов до рідного сина. Десять років разом... І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вули­цю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сон­це вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути віт­рові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

—   То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Прийма­єш роботу?

—   Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле,— розчулено потис шкарубку правицю Горака.

—   Дяки не треба, — мружив він очі під кущува­тими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

—   Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гран­частої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати по­ставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батькр у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушу­вали. Балюк задоволено погладжував вуса, смаку­ючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копир­сався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Ва­силь заперечливо хитав головою.