Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 26

Доторкнувся до фотокарток у кишені й постукав У двері.

—Заходьте.

Дубовенко сиділа біля стола, прибраного і за­стеленого білою скатертиною, по березі вишитою ружами. Лише тепер звернув увагу на кімнату: ліворуч висіла синя ширма, що відгороджувала плиту і кухонне начиння, далі стояла проста, без дзеркала шафа ще довоєнного виробництва, ліжко з двома великими подушками, руда скриня і зно­ву ліжко, односпальне, напевне Ніни, з подушкою і ясиком, під вікном стара, аж чорна, лавка, два стільці, в кутку за рушниками ховався образ, зі стелі звисав паперовий абажур, підлога в барви­стих бавовняних пілках. Усе просте, але чисте й охайне.

Присів на стілець, навпроти Дубовенко і фото­карток на стіні. Одразу відшукав Петра Карпаня, а чомусь здавалося, що його фото не буде. Розмір­ковував, з чого почати розмову. Дубовенко нерво­во перебирала довгі френзлі скатертини, і мені впали в око її руки, засмаглі, грубі, достоту чоло­вічі. Де ж вона їх витрудила? Чергування — робота неважка.

—На дощ збирається, — мовила. — Нехай би пройшов, прибив трохи пилюку.

—А хлібові не зашкодить? — запитав, щоб під­тримати розмову.

—Тихий і короткий на ораницю, мов роса на зорі. І травичка оживе, бо вже почала жухнути, — зауважила хазяйськи.

—Хто ж у вас споживає траву?

—Корівка і телятко. їм на зиму заготовляємо з Ніною.

—Косите?

—Авжеж.

Я щосили намагався не дати погаснути нашій балачці, і невдовзі з'ясувалось, що Дубовенко три­мала й кабанця, двадцятеро курей, сіяла навіть пшеницю і просо, садила картоплю, щоб не облогувала земля понад колією. Якось насіяла каву­нів, і зійшли, але ворони геть подовбали, не боячись опудал...

Вона не скаржилась і не нарікала на долю. Тіль­ки наче підсумувала своє життя:

—Без чоловіка важкувато. Але поки що, слава богові, при здоров'ї.

Отак, того не відаючи, перекинула місток у ми­нуле, і я не забарився з нього скористатись.

—А де ваш чоловік?

Дубовенко глипнула на фотокартку Карпаня у вузенькій  жовтій рамці.

—Загинув на війні.

Вона поставила мене в скрутне становище: коли покажу фотокартку з Карпаня і почну допитува­тись, ніби зловлю її на неправді, і хтозна-як далі поведеться. Чи не замкнеться у собі? Чи буде щирою та відвертою? І те, що Дубовенко вважала Карпаня своїм чоловіком, мене ще більше переконало в існуванні чогось старанно прихованого від сторонніх людей. Одначе я потрапив у безвихідь, і мені нічого не залишалось, як сказати напрямки:

—Я, Ганно Микитівно, прийшов заради Карпаня Петра Дем'яновича.

—Петра Карпаня?! — і занімувала, широко роз­плющивши очі, потім схопилась, стала під стіною, затуляючи спиною фотокартку, немов боронячи її від мене. Склала руки на грудях, зблідла, вражена, з тремтячими губами —Це вам Шепета?.. Ви?.. Ніні?..— прошепотіла й осунулась на лавку, ма­буть, не витримали ноги. Терла долонею лоба, без­тямна і згорьована.

Я метнувся за ширму й зачерпнув у кварту води.

—Випийте, Ганно Микитівно, випийте, Шепета нічого мені не сказала. Ніну я не питав.

Дубовенко зробила кілька спраглих ковтків, за­плющилась і зітхнула.

—Боже, як я боялась. І тепер усе... — Провела рукою по косах, важко розклепила повіки і зму­чено глянула на мене. — Шістнадцять років, від­коли Ніна...

—Вам не треба боятись. Розумієте, не треба, — поставив кварту на лавку, сам трохи розгублений і схвильований.

—Якщо вона дізнається, — Дубовенко скрушно похитала головою.

Моя мати теж боялась, але її страх і переживан­ня минули, вона зараз ніби почала жити заново.

—Це ваша особиста справа: розповісти їй чи ні, — заспокоїв я Дубовенко.

—А ви? — запитала з болем.

—Я мовчатиму, — пообіцяв.

—Що ж вас цікавить?

—Карпань: коли він приїхав? Де був? З ким зустрічався?

Крізь вікно бачив Ніну і Шепету, що стояли на майданчику блокпоста. Дівчина крутилася на всі  боки, аж підвіювалось плаття, демонструючи обнови,  а Шепета милувалась нею, підперши скроню долонею..

Дубовенко пересіла на стілець, лицем до стіни, щоб мати перед очима фотокартку. Зажурено дивилася на неї. її округле миловиде обличчя змарніло і тьмяно біліло в ранніх вечірніх сутінках кімнати.

Запало тривожне мовчання. Мені ввижалося, що тривога ховалася в закутку за синьою ширмою, а там чаїлась аж у плиті, в комині, де чорна і мас­на сажа. Здогадувався, що цю жінку повело, за­крутило вагання і лиховісне сум'яття, і якщо я не допоможу їй виборсатися з нього, вона розповість лише півправду, тоді знову в своєму пошуку збочу на манівці.

Я першим зробив крок, сподіваючись на щиру сповідь Дубовенко, і висловив припущення, що Кар­пань не пропав безвісти, а загинув десь тут.

—Як тут? — скрикнула. — Він пішов у село!

—Удома його не було і в частину не повернув­ся, — повідомив найголовніше, приголомшливе, але  інакше я не міг.

— Господи! — вихопилось з грудей із стогоном. — Ви думаєте, що я... що він у мене?..

—Ні, Ганно Микитівно, я цього не думаю. Ви заспокойтесь і розкажіть усе, що знаєте,— запропо­нував їй і (хай простить мені Дубовенко) нишком зрадів, що таки Карпань зійшов на полустанку і на­віть вирушив до Березівки.

Поганий виявився з неї оповідач. Та ще поймав сором перед чужою людиною, якій доводилося роз­повідати сокровенне, приховане від усіх.

Раніше Шепета і Дубовенко жили в Жмеринці в одному будинку, навчалися в одній школі і мрія­ли стати провідниками, як їх матері. Одначе роз­почалася війна. Вона одразу зробила їх сиротами: в залізничному депо від бомбардування загинули батьки, а десь на півдорозі до Одеси фашистські стерв'ятники спалили пасажирський поїзд, у якому їхали матері. Дівчатками опікувались сусіди і зна­йомі, а під час окупації переховували разом із своїми дітьми в підвалі зруйнованої школи. Але поліцаї натрапили на схованку чи хтось виказав, бо в квітні сорок четвертого вночі під'їхала пля­миста тупоноса машина і з неї висипали жандарми з вівчарками, оточили школу й вивезли дівчат до табору. Невдовзі полонянками завантажили брудні вагоні, що стояли в тупику, й рихтувалися відправи­ти до Німеччини. Але навальний наступ наших військ врятував їх від каторги.

Залізничне начальство, зглянувшись на висна­жених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли со­няшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дів­чат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.

Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний крап­листий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертиму макітрі сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.

Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиків піл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мок­рий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стрі- пнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, ви­пили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ган­ну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засма­льцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казен­ному домі, зміна місця проживання і далека доро­га. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.

Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотон­но поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве доба­чала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Роз­глядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уяв­ляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жін­ками з чудернацькими високими зачісками, оголе­ними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.