Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 25

—Підведе ваш барометр.

—Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

—З дощок  зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

—Я тобі виготовлю залізну. 

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

—Не треба, дядьку.

—Дарма, Арсене, — сумовито похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

—А як Степан? — вихопилось у мене.

—Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком. Його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я не­самохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.

Розділ п'ятнадцятий

Ніна, напевне, зачула вуркання мотоцикла, бо тільки-но я наблизився до ґанку, вибігла з будинку навстріч у барвистому халатику й зупинилася переді мною, розгублена та пригнічена.

      —Приїхали скаржитись мамі? — запитала сум­но, підупало.

—На кого? — не второпав я.

—На мене, — не насмілювалася глянути в очі.

—А що ж ти зробила?

—Гм!.. — вона смикала задирку на вказівному пальці. — Ніби вже забули.

—Забув, — я таки не пам'ятав, що вона мені говорила в перший приїзд, окрім про Карпаня.

—Жартуєте, — відкусила задирку. Пучки в неї руді, наче після шкрябання молодої картоплі.

—Я мовчатиму, Ніно, — пообіцяв їй, хоч і не знав про що.

—Ой, як славно! — сплеснула зраділо і зиркну­ла сяючими ожиновими очима. — Я хімію здам, ви не думайте... — На ґанку щось зашипіло, і дівчина югнула за поріг, гукнувши: — Зачекайте, я зараз.

Глипнув на годинник — десять на восьму. Сів на лавці під вікном. Навпроти, через колію, з май­данчика блокпоста на мене дивилася Шепета. Вона Ніні нічого не розповіла, інакше б дівчина зустріла мене з підозрілою насторогою. І цей висновок все­ляв надію, водночас стверджував існування якоїсь таємниці, пов'язаної з Карпанем і появою на світ Ніни. А яку б у цьому випадку висунув контрверсію Великошич?

Міркував і краєм вуха ловив бренькіт посуду, що долинав із ґанку, потім запахло смаженою ци­булею, салом. Думав, що Ганні Дубовенко дове­деться якось пояснювати дочці мету мого приходу. А ось як нам поговорити, щоб не заважала Ніна? Поглядав удалеч, туди, де між лісосмугами обабіч колії завжди виринав паровоз. А вже пора.

—Я приготувала мамі вечерю, — з'явилася Ніна, переодягнена в коричневу спідничку і білу блузку з погончиками, мабуть, від піонерської форми. Во­на несміливо приткнулась на лавці і теж погляда­ла в бік міста.

—Молодець.

—Я все вмію робити, навіть квасити помідори, огірки і капусту, — похвалилась. — Лише хімія... Ви справді не до мами?

—До неї, але не скаржитись, — заспокоїв її.

Видать, щось трапилось на блокпосту, — ска­зала жваво, з цікавістю.

Мою появу люди ніколи не вважали випадковою. На їх розсуд, я не міг марнувати час.

Я промовчав.                                     

—А ви балакали з тіткою Тетяною?

—Трохи.

—А мене нічого не питатимете? — повернула округле, обрамлене чорним волоссям обличчя.

Я засміявся з її безпосереднього бажання бути втаємниченою. Ніна не надавала ніякого значення нашій розмові, що відбулася раніше в кімнаті. Зви­чайно, на її погляд — вона незначна. Але варто мені натякнути на неї, як дівчина сполошиться.

Під дашком на посту зателенькав дзвінок. Поїзд наближається, — сказала Ніна.

Шепета видобула жовтий прапорець. Над зеле­ним тунелем лісосмуги висіло малинове коло призахідного сонця. Стиха заспівали, застугоніли рей­ки, дедалі гучніше... Нараз у кінці тунелю вигульк­нув зелений тепловоз із червоною цяткою. Я мимоволі напружився, мов перед стрибком. Подумав, що, коли так перейматимусь хвилюванням перед кожною зустріччю із свідком, мене ненадовго вистачить.

Утішало, що справа про зникнення батька одна.

Поїзд стишував біг. Машиніст висунувся з кабіни й гукнув:

—Привіт, смородинка!

Ніна соромливо відвернулася шаріючись. Нас обдало пругким, гарячим повітрям і металевим духом. А справді схожа на смородинку: чорнява, круглолиця, засмагла... Мигтіли вікна. Зашипіло, заскреготало, забряжчало, і поїзд поволі зупинив­ся, наче пришвартувався до причалу пароплав.

З вагонів ніхто не виходив. Невже Дубовенко не приїхала? Я стис лавку руками, аж заніміли паль­ці. Не передбачив. Розгублено зиркнув на Ніну. Вона сяйнула смішливими очима і раптом схопи­лась, побігла назустріч жінці середнього зросту, в білому платті в червоних квіточках, з двома пов­ними сітками. Обняла її, взяла одну. Дубовенко!

Я глянув уздовж состава — більше ніхто не зій­шов. Поїзд коротко прогув і рушив.

—Добрий вечір, — привіталась Дубовенко, від­верто дивлячись в очі, без тіні знічення й боязні на кругловидому засмаглому обличчі. — Ніна ска­зала, ви до мене.

Ніна сторожко глипала з-за материного плеча, напевне, не вірячи моїй обіцянці не скаржитись на неї. Мені б її турботи!

—До вас, — я з цікавістю розглядав молоду жінку, гладенько зачесану, з важким вузлом пше­ничних кіс.

Вона в міру повна й приваблива своєю жіночою зрілістю, а великі голубі очі вилучали спокій і за­тишок. Я уявив, якою вона була років двадцять тому, і подумав, що парубки не обминали її ува­гою. Із Шепетою не зрівняти. То чому б Карпаню?..

—Ходімо до хати,— запросила Дубовенко.— Повечеряєте з нами.

—Дякую. Я вас тут почекаю, а ви не поспішай­те, у мене є час.

—Тож якось незручно...— вагалася Дубовенко.

—Я недавно полуднав, — сказав, щоб її не му­чило сумління.

На полустанку панувала тиша. Шепета стояла на майданчику блокпоста, все ще тримаючи в руці жовтий прапорець. Десь за лісосмугою в полі під­падьомкали перепели. В повітрі волога задуха, мов перед дощем. Але небо чисте, порожевіле од при­західного сонця. Мабуть, звідкілясь насувалася хмара, якої не видно було далеко за обрієм. Збі­гали хвилини...

Дивно почувався: то прислухався, чи не рипнуть двері, то охоплювала непевність, що розмова з Ду­бовенко принесе якусь користь, додасть новий факт. Із поразкою не хотілося миритись, хоча під­свідомо готувався до неї з самого початку пошуку. За такі справи бралися працівники з великим дос­відом. Це я розумів. А в мене — лише рік роботи. Одна надія на щасливий випадок. Досі мені тала­нило: Куртій, батьків товариш, комбайнер Горжій, тепер ось Дубовенко.

Не зоглядівся, коли встав і почав походжати по втоптаній стежці від ґанку й до рогу будинку, але перед вікнами другої половини хати, де, напевне, мешкала Шепета. Вона, до речі, залишалася на майданчику, тільки сперлася ліктем на поручні і дивилася на рейки чи стежила за мною. Безпереч­но, їй кортіло попередити Дубовенко, перекинутися з нею кількома словами, але не наважувалась. І з того я зробив висновок, що вона не дуже хвилювалась за приятельку. Проте дві жінки, не сест­ри і не далекі родичі, за п'ять кілометрів од міста, разом прожили вісімнадцять років, і коли б не мали нічого спільного, їх співіснування виявилося б мукою. А я не помітив у Шепеті ні неприязні, ні байдужості ДО Дубовенко.

Рипнули двері — Ніна, вже одягнута в зелену сукню в білий горошок, обнову із Жмеринки. Покрадьки косувала на своє плаття, на мене, очевидно, чекаючи похвали чи захоплення. А я не знав, що сказати. Їй воно, звичайно, личило.

—Овва, ти мов дівка на виданні! — гукнула Шепета.

—Ой, тітко Тетяно!.. — соромливо втупилась у носки салатових босоніжок.

—Ну, біжи сюди, щебетухо, — запросила Шепе­та. — І босоніжки.

Ніна перестрибнула через колію, озирнулась:

—Мама жде вас!

Я подумки подякував Шепеті, що покликала її до себе.