Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 19

—Невже він міг дезертирувати?

—Хіба взнаєш, що в цих богомільних на умі? — стенув плечима Горжій. — Живуть, мов кроти.

—Ви не товаришували з Петром Карпанем?

—Ні, Петро жив у старій Березівці. Теж пропав безвісти. А чого, коли не секрет, вас цікавлять са­ме вони?

—Є одна підозра, Денисе Юхимовичу. Я б хо­тів, щоб ця розмова залишилась між нами.

—Звісно, — Горжій ствердно кивнув й почав за­стібати на грудях комбінезон. — А хлопцям спо­добалась ваша лекція. Не часто ми зустрічаємось із працівниками міліції.

—Воно й добре,— пожартував я, згадавши, як місяць тому читав механізаторам лекцію.

—Звичайно, — посміхнувся Горжій, зрозумівши мій натяк.

Я поїхав сам. Костик залишився з комбайнером.

Розділ дванадцятий

Березівку обминув полями і невдовзі опинився на околиці села.

Не виходила з голови розповідь Горжія. Що бать­ко мав при собі значну суму грошей — встановив я точно. А чи віз коштовності Замрика? Хто підтвердить? Горжій, звичайно, достовірно не знав. Він тільки вважав, що Замрика їх привласнив. Вза­галі, висновок слушний: у частині про них не чули і Замриці дали відпустку за «язика», а не за по­вернуті цінності. Де мені знайти їх сліди? Як пере­вірити припущення Горжія? Повідомлення ком­байнера ще дужче ускладнювало пошук і водночас сповнювало надією, що я натраплю на нові факти.

Вихопився на дорогу, що вела до блокпоста, і за кілька хвилин домчав до містка через Лебідку, оба­біч мене замигтіли білокорі берези. Попереду в кузові автомашини з нарощеними бортами труси­лися різномасті бички. Я швидко наздогнав ванта­жівку. Помітив, як із гаю вибіг чорнявий хлопчина в синіх спортивних шароварах, картатій сорочці на­випуск, замахав рукою, але газон не спинився. Тоді хлопчина почав «голосувати» мені, і коли залиши­лося до нього метрів двадцять, раптом майнув за кущ ожини.

Я загальмував, усміхаючись.

—Виходь, підвезу.

За кущем — нічичирк.

—Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

—А Вірі Матвіївні не скажете? — нарешті оз­валася Ніна Дубовенко.

—Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожи­новими очима.

—Ти так боїшся моєї мами?

—Не боюсь, — потупилась. — Соромно. Не да­ється мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

—Я теж добряче парився над формулами,— розрадив її.

—Ні-і, — протягла недовірливо. — У вас мама вчителька.

—То мама, а не я, — заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. — Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

—А я бачила, як ви їхали в Березівку, — ска­зала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помі­тив.

—Де ж ти була?

—У садку на вишні, — вмощувалась на сидін­ня. — Ми не перекинемось?

—Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

—Ой!..— злякано-весело скрикнула, стукнув­шись лобом об мою спину.— Я ще ніколи не їзди­ла на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чо­мусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травин­кою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об пле­че і на мить угледів її кирпатий носик та пустот­ливі іскорки в примружених ожинових очах.

Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «го­лосувала»,— там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блок­пост.

—Уже? — розчаровано сказала дівчина й капри­зно надула губи. — Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

—Перездаси хімію на «п'ять», цілий день ката­тиму, — пожартував, щоб розраяти її.

—Справді? — широко розплющила очі. — А... якщо на «чотири»?

—Тоді півдня.

—Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, — цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок.

—Пригощайтесь суницями.

Дякую, Ніно, — взяв кілька бубок, щоб не образити її. — Вчи хімію.

—Я вивчу. От побачите! — гукнула мені вслід.

Оглянувся — вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, кру­тячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого про­вулка. Та коли на очі ненароком потрапив годин­ник, я мимоволі скривився — третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про що­денні побачення, чекав відпустки, наче манни не­бесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода — мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.

За думками не зоглядівся, як дістався додому. Замів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на го­роді: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швид­ше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.

—Дзвонила Оля, — повідомила ображено. — Ме­ні вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.

Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозу­міла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю...

—Ходімо пообідаєш, — торкнулася мати мого волосся.

—Я вже обідав.

Вона не поцікавилась де.

—Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? — несміливо за­питала.

—Хіба Придиба не на роботі?

—Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, — мо­вила скрушно, беручись полоти полуниці.

—Тоді поїду, — здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинам вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.

—Переодягнись, Арсене, — порадила. — Геть запилюжився.

Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко — встигнемо позагоря­ти й покупатись.

Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.

Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.

Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під ха­тою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, по­вернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я му­сив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича ши­рока й міцна, не моя — вузька, інтелігентна.

—Купатись зібрався?

—Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.

—Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, — усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. — А взагалі тобі зараз не до того.

—Це мати затіяла ремонт.

—Хто ж міг таке передбачити? — розвів він ру­ками. — Я щодня думаю, як там і що? Чи натра­пиш на якусь ниточку? Надто багато часу минуло.

—Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось,— не втерпів і похвалився.

—Справді, Арсене? — жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.

—Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.

—Тоді шукай, шукай, — порадив настійно. — А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на схо­дах. Ген під парканом росла моя береза, прине­сена з гаю у сорок п'ятому році. Скільки ж це їй? Мабуть, більше, ніж мені. її верхівка нарівні з да­хом, і вже до стовбура прив'язана шпаківня.

Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна ма­гістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, ча­стіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пек­тиму раків од її ображених поглядів, бо ж у при­сутності батька не скажу нічого втішного і не ви­правдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!