Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 18

—У нас не було сина, — відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.

—Як не було? — сторопів я, опускаючись на лавку. — А Северин?

—Він відступився од бога, і бог його покарав, — мовив завчено, монотонно.

—Чим же він не догодив богові?

—Узявши зброю в руки, — пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.

—Але ж... то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? — заперечив, відчуваю­чи, як у мені закипала злість.

—Все одно. Так угодно богові, — прорік, наче ідол.

—І вам не шкода сина?

—Ми замолюємо його гріх, — відказав незво­рушно.

Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала люд­ську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.

—А ви воювали? — запитав.

—Я бракований.

Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї ма­тері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спу­стошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З ті­єю думкою я попрямував до дверей. Тільки-но пе­реступив поріг, як молоток заходився вганяти цвя­хи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся — ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було,

Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик груш­ку й подав мені. Вона була тепла від його тіла..

—Ви не боялись? — пошепки запитав.

—Кого?

—Савродима.

Я погладив його вигоріле волосся, схоже на во­лоті» кукурудзи.

—Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?

—Дядько Денис? У полі, коло комбайнів,— і сам поліз на сидіння.

—А мама не шукатиме тебе?

—Вона на свинофермі.

Ми поїхали. Костик добре знав своє село. Мені пощастило з провідником, та ще й у жнива, коли в хатах позалишалися одні старі, немічні.

Рівчакуваті вулички поступово мілішали і на око­лиці села зовсім вирівнялись. Я підозрював, що Костик навмисне вибирав найдовший шлях, і, коли невдовзі з'явились будівлі з оборами, де поважно походжали, рохкаючи, свині, моя підозра підтвер­дилась. Біля воріт крайньої ферми купчились жінки в білих халатах, одна з них замахала рукою, і Ко­стик голосно засміявся. Я здогадався — його мати.

За фермами починалося поле. Воно дихнуло га­рячим повітрям, просякнутим пахощами стиглих хлібів. Дорога в'юнилася поміж високими соняшни­ками з почорнілими зернятами, і на нас немов ди­вилося звідусіль безліч широко розплющених очей у зелених віях. За соняшниками стелився буряко­вий лан, а далі на обрії колосилися вистояні пше­ниці, зеленіла тоненька смужка лісу, від якої ру­хались комбайни. Попри все, було легко і радісно на тому роздоллі. Безхмарне блакитне небо клика­ло в свою незайманість, видзвонювало піснями жайворів, і не хотілося вірити, що в світі існували зло й неправда, війна і смерть...

У видолинку поля з'явився комбайн, що стояв коло вагончика. Костик знову буцнув мене голо­вою у спину, і я загальмував.

—Заждіть, я зараз, — він сповз із сидіння і ме­тнувся за вагончик, босоніж по стерні, аж я мимо­волі заворушив пальцями ніг. Невдовзі виглянув і гукнув: — Ходіть сюди! Тут дядько Денис!

За вагончиком був напнутий брезентовий навіс, під яким жовтів довгий, свіжовиструганий сосновий стіл із лавками. За столом, перед мискою борщу, сидів шпакуватий худорлявий чоловік у розхри­станому комбінезоні. Він здивовано звів брови, кла­дучи ложку.

—Що, хтось із наших поцупив хліб? — несамо­хіть вихопилось у нього.

—Та ні, я в іншій справі,— потиснув його суху долоню, дивуючись, звідкіля він мене знав.

—А я вже подумав...— і вибачливо посміхнув­ся — сяйнув і зник білий разок зубів на засмаг­лому до чорноти обличчі. — Пообідаєте? їй-бо, та­кого борщу ви ніде не їли. Механізаторський. Мотре, принеси-но ще одну миску!

Костик вибрався на комбайн, під парасольку, і захоплено крутив кермо, подаючи сигнали губами. З вагончика виплила з тарілкою рум'янощока, пишнотіла молодиця у білому халаті й косинці, зав'я­заній на потилиці.

—Чого галасуєш, цигане? — проспівала весело- грайливо. — Не терпиться? Уже дав норму?

—Дав, Мотре, аякже, — Горжій позирав на її статуру лукавими очима.

—То йди додому. Чого тут стовбичиш? Он висох на тараню за тою роботою, — і молодиця, ставлячи переді мною миску, навмисне притислась до Горжія своїм крутим стегном.

Він обійняв її за талію і жартома мовив:

—А ти мені не вділиш трохи від себе? Га?

—На вас усіх не напасешся.—І серйозно додала із жалістю у голосі: — Чорні та темні в жнива. Геть спадають з тіла.

Вона зібрала брудні тарілки і пішла. Горжій під­моргнув мені змовницьки:

—Це б по сто грамів до цього борщу, га?

Борщ справді смачний, умлілий і пахнув димом,    наче рибальська юшка. Я почувався невимушено, немов потрапив до давно знайомого в гості. Вияви­лося, що й зголоднів, бо не звик добре снідати.

Горжій скаржився на нестачу запчастин, робочих рук, говорив, що на часі розробити іншу модель комбайна та захистити механізатора від спеки, пи­люки. І щоб не бути голослівним, занурив руку за пазуху комбінезона й вигріб звідтіля жменю остю­ків.

Потім Мотря принесла печеню з картоплею, гладущик кисляку. Відчував, як пасок тісно охопив мій поперек. Після такого обіду закортіло полежа­ти в холодку, ні про що не думаючи. Горжій за­курив і благодушно посміхнувся, випустив стру­мінь диму. Мені подобався цей загнічений серпне­вим сонцем чоловік, хлопчакуватий через свою ху­дорлявість і, мабуть, веселий на людях. Я вирішив не ходити околяса, а відразу викласти йому мету свого візиту.

—Чув, що ви служили із Северином Замрикою.

Рука з цигаркою на мить завмерла біля його губ, і Горжій, не приховуючи здивування, вигукнув:

—Овва, нарешті натрапили на нього! Я давно здогадувався, що він, гад, дезертирував. З тією тор­биною можна жити, вік не працюючи.

—Якою торбиною? — примусив себе позбутись дрімоти. — Розкажіть, Денисе... Як вас по батькові?

—Юхимович, — І затягнувся, аж зашкварчала цигарка. — То ви нічого не знаєте?

—Коли б знав, тут би не сидів.

—А його розшукали чи сам об'явився?

—Де ж його шукати, якщо пропав безвісти?

Горжій насмішкувато глянув на мене, опісля старанно затовк цигарку з землю, налив кисляку і надпив. Затим підпер скроню долонею, нахмурив­ся, немов збирався з думками чи поринув у спога­ди, крутячи склянку пальцями. Я не квапив його з розповіддю, хоч згадка про якусь торбину викли­кала зацікавленість.

—        Ми виросли з Северином на одній вулиці, вчи­лися в одному класі, — задумливо мовив Горжій. — Що він за людина?.. Словом, син сектантів: потай­ний, усе намагався бути непомітним, ні з ким не то­варишував, жив, як і його батьки, наче вовкулака. Але нікому зла не чинив. Виріс, працював їздовим у колгоспі, молився своєму богові. Коли нас при­звали на війну, думали, відмовиться взяти зброю, та, напевне, побоявся розстрілу. Тоді розмови були короткі. М-да... — Горжій спрагло допив кисляк, наче у нього пересохло в роті. — Потрапили з ним у мотоциклетний батальйон, упросився в мій екіпаж. Усе ж земляк, з одного села. А на війні це неабищо... Всього покуштували: відступали, потрапили і вийшли з оточення. Воював Северин, як і всі, я не бачив, коли він молився своєму богові. В сорок четвертому визволяли Житомир...

Горжій знову поліз до кишені за цигаркою, непоспіхом закурив — я розумів, що він підійшов до го­ловного.

— Тепер про торбину, — гірко посміхнувся. — Ввірвалися в Житомир, газуємо вулицею, а тут по нас як вчешуть з автомата з одного будинку. Володьку, що сидів у колясці, наповал. Я під стіну, зіскочили з Северином із мотоцикла, підкралися до вікна, я шмальнув туди лимонку. Вбігли в Квар­тиру, а там два есесмани, готові. Вже хотіли вихо­дити, коли Северин звернув увагу на шкіряну тор­бину, що стояла на столі. Розв'язав вузол — і ро­та роззявив! Нахилив її отак, — Горжій показав на гладущику як саме, — і посипались на стіл золоті обручки, браслети, годинники, коронки, брошки, хрести, миколаївські червінці. Особливо запам'я­тались сережки у вигляді соняшників із сяючим камінням... М-да, лупимо очі, аж тут—.трах! І мене сюди... — Він заклав руку на спину і ткнув себе пальцем під праву лопатку. — Мабуть, недобитий есесман... Розплющив я очі в палаті. Півроку про­валявся у госпіталі і знову в свій мотобат. Там дізнався, що ніяких коштовностей Северин не зда­вав, а невдовзі йому за «язика» дали три дні від­пустки, але він не повернувся з неї, пропав без­вісти. Я здогадався, що чортів сектант десь схо­вався з тією торбиною. Розповів кому слід, та про  нього й досі ні слуху ні духу. Добре десь пригрівся.